Кожен письменник знається і розуміється на природі власних текстів, позаяк саме його, письменника, існуванням текст і започатковується. У певному сенсі художній твір є продовженням існування авторського «я» у всіх імовірних контекстах. Можна навіть сказати, що твір є продовженням ідеальним, оскільки художня аура подекуди містить у собі більше повітря й легкої перспективи, аніж суворий ґрунт письменницького життя, на якому та образність і зростає.

Ромену Гарі належать слова: «Усе найкраще, що в нас є і чим би ми хотіли бути, вкладаємо у нашу творчість, собі ж беремо лише те, що залишається». І дійсно, письменник, перебуваючи у процесі написання, дещо відрізняється від себе ж самого, чий текст уже написано. Проте подібні відмінності у внутрішньому світі начебто роздвоєного письменника логічно збігаються всередині вектора, котрий - від ланки до ланки, від стану до стану - описує інтелектуальні й духовні устремління письменницького життя. Тому не дивно, коли обізнаний на своїх текстах письменник долучається до справи художнього оформлення книги, аби у такий спосіб надати власним творам ще й максимальної авторської візуалізації.

Поетичні, прозові та літературно-критичні книги Василя Слапчука виходили друком у видавництвах Києва, Львова, Дрогобича, Луцька. Поліграфічна якість видань - різна. Але, на мою думку, з художнім оформленням найбільш поталанило поетичному трикнижжю «Мовчання адресоване мені», оскільки письменник проілюстрував його сам. Тож читач отримав справжню книжку від автора, тобто отримав її такою, якою вона бачилася В. Слапчуку. Чи це не найкращий спосіб спрямувати читачеве сприйняття у заданому напрямі?

Аскетична графіка збірки «Мовчання адресоване мені» підкреслює внутрішню напругу поетичних текстів, запрошуючи до роздумів і нагадуючи реципієнту, що і йому теж адресується письменницьке не-мовчання. На обкладинці зображено рибину (з часів раннього християнства риба є символом і монограмою Ісуса Христа), яка з´являється зсередини місяця і до беззубої пащеки якої вкладає голову зболений вусатий чоловік - вкладає смиренно, ніби наперед знає, що все відбудеться краще, аніж на те можна сподіватися у хвилини денної повноти буття і в години тотального нічного сум´яття: краще, оскільки Бог (а це він, оселивши у місяцевому череві підвладну собі рибину, милостиво дозволяє людям перебувати у творчому і майже містичному очікуванні) ніколи не спить, а тому бачить усе й за всіх уболіває.

Збірка «Мовчання адресоване мені» вийшла друком у 1996 році. Відтоді Василь Слапчук написав чимало книг, але до амплуа художника більше не повертався. Натомість послідовно подавав у поетичних книгах свої фотопортрети, артистичність яких могла б спонукати оформлювачів до більш адекватної візуалізації авторського задуму. (Слід зауважити, що на обкладинках прозових творів світлини письменника переважно взято з цілком буденного життя - без гриму, з меншим елементом театральності.) Фотопортрети, на яких Слапчук-поет постає у ролі тривожно-уважного моджахеда з поголеною головою і характерною афганською бородою («Птах з обпаленим крилом»), «неістового» літератора у повсякденній майці та з натільним хрестиком на грудях («Укол годинниковою стрілкою»), аскетичного й зарослого філософа-відлюдника з відчуженим поглядом («Сучок на костурі подорожнього») або атлетичного козака з оселедцем та списом у руках («Солом´яна стріха Вітчизни»), вказуючи на образну конкретику творів, змушують здогадуватися: збірки поезій із настільки несхожими світлинами відрізняються на тематичному та художньо-стильовому рівнях. В одному з інтерв´ю В. Слапчук сказав: «Коли виникає замисел, він сам обирає для себе форму».

У книжці «Золоті куполи» (Волинська обласна друкарня, 2008 р.) об´єднано поетичні збірки В. Слапчука попередніх років - «Сучок на костурі подорожнього або 2000 рік Дракона» (2002) і «Солом´яна стріха Вітчизни» (2003). Відстань між першими виданнями збірок - один рік, між написанням - декілька. За цей час філософ-відлюдник устиг перетворитися на козака-атлета, а «діапазон поетичного думання» (вислів Володимира Базилевського щодо поезії Василя Слапчука) - сконденсуватися в ємких художніх образах.

«Сучок на костурі подорожнього» є своєрідним щоденником - духовним, інтелектуальним, але й неминуче емоційним та повсякденним. Календарної ідеї виявилося достатньо для створення художньої форми і спрямування тематичного матеріалу в зрозумілому руслі: поезії утворюють книгу так, як зі святкових і буденних днів складається рік. Релігійні свята переважно представлені римованими віршами, тоді як будні відображено у верлібрах. Циклічність, що до неї звертається автор, укорінившись у нашій свідомості на рівні структури календарного кола, формує відчуття спрямованості часу і безпомильно скеровує на сприйняття однієї з найбільш зрозумілих форм: 365 днів - ще один рік життя. І навіть якщо котрийсь із років і не вирізнювався карколомною фабулою, насичених внутрішніми переживаннями днів із нього не вилучити (максимум, що можна з ними зробити - зірвати календарні папірці), а значить, концепція книги є достатньою настільки, наскільки творчим і пристрасним виявилося письменницьке проживання часу.

Починається книжка різдвяними віршами, а далі - Великдень, Зелені свята. Християнське світосприйняття для В. Слапчука є квінтесенцією найвищих устремлінь, тому в теїстичних поезіях він завжди серйозний (у теїстичних поезіях поетові не на віршотворенні залежить) - серйозний настільки, що «забуває» притаманну власній творчості парадоксальність, котра в написаних на повсякдень верлібрах з´являється часто: і тоді, коли йдеться про кохання та мистецтво, і навіть тоді, коли, поринаючи у спогади, поет рефлексує над своїм військовим минулим. У віршах, інспірованих християнським вченням, є помітною ще одна «забудькуватість» автора: В. Слапчук не приземлює художньої образності прозаїчністю, котра у його ж таки мирських поезіях зазвичай створює специфічну впізнавану атмосферу. Згаданий побутовизм є своєрідним навмисним піке, необхідним авторові для подальшого поетичного злету. Як зазначає Євген Баран, побутовизм у творчості Василя Слапчука «урівноважується майже біблійними одкровеннями».

Кожен із верлібрів збірки - це набір конкретних символів, котрі, еволюціонуючи, формують тематичний простір вірша. Символи в Слапчуковій версифікації є тим принциповим каркасом, який у процесі творення поетичного настрою набуває певного психологічного забарвлення. Жоден із ключових символів, уведених поетом у текст, так би мовити, не губиться по дорозі. Тож якщо на початку вірша автор пише про гвинтівку, то в останніх рядках - будьте у цьому певні - та гвинтівка обов´язково вистрілить або хоча б із грюкотом упаде на підлогу.

Друга збірка, яка увійшла до «Золотих куполів», має назву «Солом´яна стріха Вітчизни» і складається з трьох розділів («Зламана гілка верби, або Україніана», «Правда старої криниці, або Козакування», «Звідки трава росте, або Зустрічі з Котигорошком»). В. Слапчук, осмислюючи історичне минуле, торкається проблем, пов´язаних із ментальністю українців. Продемонстрований поетом уважний національний критицизм дозволив Володимирові Базилевському стверджувати, що у творах Василя Слапчука «більше історіософської правди, ніж у статтях професійних істориків».

Тема України для Василя Слапчука є наскрізною, болючою. Всі без винятку твори письменника мають густий ментальний колорит: жодного космополітизму; вихід на загальнолюдські цінності здійснюється виключно з національного плацдарму. Словом: «Така мені / Україна, / що / повісився б» (зважаючи на християнське світосприйняття поета, подібні рядки є напрочуд промовистими): ємко, без зайвих слів, із вичерпною відвертістю. На мою думку, причин такої лаконічності та сконденсованості є дві. Перша: словесна щільність, яка є результатом тривалих роздумів, виникає, коли процес багатослівних внутрішніх дискусій завершується і настає час короткомовної ясності та констатації. Тож не дивно, що більшість верлібрів першого розділу «Солом´яної стріхи Вітчизни» складається з трьох-восьми рядків. Причина друга: небагатослівність триптиху зумовлена Слапчуковим зацікавленням східною філософією (конфуціанство, дзен, суфізм), вплив якої, починаючи з більш ранніх збірок поета («Трикнижжя Явіна» (1996), «Укол годинниковою стрілкою» (1998), «Крапка зсередини» (2000)), стає дедалі помітнішим.

Отже, тематично і стилістично різні збірки («Сучок на костурі подорожнього» й «Солом´яна стріха Вітчизни») «зійшлися» під обкладинкою книжки «Золоті куполи». Пам´ятаючи, наскільки різними є світлини поета на обкладинках першовидань (самозаглиблений самітник на одній обкладинці та воїн із оголеним торсом - на іншій), об´єднуюча портретна і майже енциклопедична фотографія на звороті «Золотих куполів» - перевидання, здійсненого у 2008 році, - сприймається з правильним розумінням.