Український літературний критик - біла ворона.

Ігор Костецький. «Стаття про роман»

 

Будь-яка інтерпретація чужого тексту справа невдячна.

Євген Баран. «Звичайний читач»

 

Сьогодні вже досить багато людей пишуть про літературний процес і книжкові новинки. Пишуть із різних міркувань, заради гонорару й навіть із чистої любови до предмету (трапляється ще й таке). Нині подібна діяльність полегшується, до того ж, наявністю електронних ресурсів, хоча їх і небагато. А от років десять тому, не говорячи вже про двадцять, літературних критиків, фактично, не було. Але був такий собі скромний літописець літературного процесу 1990-х, Євген Баран, який, зокрема, писав про свій літературний час, будучи його уважним хронікером і цікавим інтерпретатором: «Літературні дев´яності все-таки стали одним із найяскравіших етапів розвитку української літератури у ХХ столітті». У цьому твердженні, звісно, вистачає катеґоричности та суб´єктивности, як це й буває притаманно людям, яким доводиться жити й мислити у часи тектонічних зсувів політичних і етико-естетичних плятформ. Бо ясно, за відсутности своїх поколіннєвих Домонтовича й Хвильового, Свідзінського і Тичини, - літературні 90-ті навряд чи можуть дорівнятися літературним 1920-м рокам. Ну а відсутність одного лише Ігоря Костецького перетворює 90-ті з усіма їх героями та персонажами на бліду копію того процесу, що ним керував жахливий і неповторний Ігор Костецький. Дев´яності особисто мені представляються купою острівців, подекуди справді яскравих, які так і не склалися в цілісний масштабний архіпелаг національної літератури останнього й, відповідно, найвагомішого для нас, теперішніх, культурного відродження. Провина за цей дещо прикрий факт може бути покладена на ліберальну ідеологію, яка поза своїми ринковими цінностями будь-які інші цінності банально не визнає, іґноруючи або і оскаржуючи їх. Але мова, зрештою, не про дев´яності з їх першими постмодерністичними штучними ерзац-творами, а про сумлінного літописця тієї доби, критика Євгена Барана.

Серед усіх інших читачів української актуальної літератури цей критик вирізняється якимось особливо системним і пильно-уважним зануренням у художній текст, а крім того - ще й у присутні (хай навіть суто імпліцитно) або й відсутні (буває й таке) контексти й підтексти сучасного літературного процесу; при цьому він часто не приховує власних емоцій, тобто поводиться як достоту правдивий анґажований мистець, який розуміється на ролі ідеології літератури й, ширше беручи, культури. Висловлюючись при цьому просто й по-людськи, навіть тоді, коли доводиться рефлексувати про твори відверто складнопідрядні, нетутешнього сказати б, походження (маю на увазі передовсім романні творива кумедного та віртуального Любка Дереша, чи цілковито реального, але не менш фантомного В.Єшкілєва). Втім, це зовсім не означає, що цей критик позбавлений суб´єктивности; і це - нормально для поточної літературної критики, бо критика є орґанічною складовою живого й неоднозначного процесу, в якому люди значать не менше за книги, а з людьми, як відомо, завше непросто. Значно гірше, коли така, незбагненного кшталту суб´єктивність, виповнює, підміняючи собою методологію, академічні або вузівські підручники й енциклопедії. Втім, на щастя, останнє Є.Барана не стосується. Принаймні, на час, коли я пишу ці рядки про нього. Я хотів би наразі максимально кругло охопити постать Євгена Барана у якості літературного критика та есеїста, користуючись кількома його книгами, виданими впродовж останніх п´яти років.

Не зайвим буде при цьому звернутись до міркувань самого критика про ролю й значення літературної критики та її відносини з творцями художніх текстів. Таких рефлексій у своїх рецензіях і есеях критик залишив чимало, але мені особливо запам´яталась його досить давня стаття зі збірки статей «Звичайний читач» (2000), що має промовисту назву - «Письменник - критик: Діалог, який не відбувся». В цьому невеличкому тексті є чимало цікавих і відвертих міркувань про специфіку ремесла й про контекст власне українських літературних 90-х: «У сучасній українській літературній критиці можна на пальцях порахувати імена тих, хто займається поточним літературним процесом. <...> Це дуже невдячна робота. Як правило, таких критиків звинувачують в усіх можливих і неможливих літературних гріхах, їх виступи ігноруються або ж гостро, інколи дошкульно, а то й образливо критикуються. Причина проста: письменнику не вигідний розгляд його літературної практики в історико-проблемному зрізі. Насамперед невигідно літературній невиразності, посередності, бо надто вже помітними при такому розгляді є їхні промахи формального і змістового планів. Письменникам-формалістам дошкуляють закиди етичного плану. <...> Діалогу між письменником і критиком немає. У кращому випадку є ретроспективна інтерпретація. Письменник не терпить незалежного критика. Між творцем й інтерпретатором письменник вибере останнього. Він погодиться на критика-творця лише щодо мертвих письменників. Також він погодиться на критика-творця, якщо це буде його критик (курсив мій. - О.С.). А сам аналіз письменницького доробку буде лаковано-правдивим. <...> Відсутність діалогу між письменником і критиком локалізує сферу діяльності й впливу кожного з них. Шанси письменника завжди залишаються більшими. Відомий афоризм «Аплодують не маестро, а Бетговену» унаочнює перевагу письменника над критиком. Але лише до того часу, поки письменник нараз усвідомить, що утримати сталий читацький інтерес без взаємодії із критикою він зможе в одному випадку: коли перейде у розряд шоу-бізнесу. <...> Світ письменника і світ критика є одним світом великої літератури. Звичайно, мова про письменника-творця і критика-творця. Тільки тоді вони можуть взаємодоповнювати один одного, розширювати загальний культурний простір потенційного читача, який, безперечно, існує, але досі перебуває поза впливом монологічних одкровень, які ніяк не переростуть у діалогічну, а відтак і полілогічну форми». Думки, пов´язані, здавалося б, із суто цеховими проблемами, виводять критика на масштабне узагальнення, якому не відмовиш у рації, але водночас ці міркування позначені індивідуальністю автора-критика: «Це замкнуте коло втомлює. А ілюзія життєвої втечі перевтілюється в реально відчутний екзистенційний жах. У результаті література наприкінці другого тисячоліття нашої ери опинилася там, де перебувала на початку своєї історії: на стартовій межі до подолання страху буття. А це означає, що ми перебуваємо на тій самій стадії свого поступу: на стадії можливості свободи. Однак з песимістичного висновку випливають оптимістичні прогнози: ми втомилися не від поступу, а від топтання. Пора зробити перший крок. У літературі - це встановлення діалогу, насамперед між письменником і критиком». А у анкеті «Літературної України» критик висловив незайве застереження на адресу майбутнього волонтера літературної критики: «Але він мусить знати, що за свою працю матиме гулю з маком і кпини літераторів, не кажучи про заздрість і нерозуміння». Ось такі, доволі невеселі міркування критика про ремесло й своє місце в нашому літературному процесі. На цьому тлі видається ледве не фанатичною його віддана праця в царині української літературної критики.

 

І критик, і поціновувач

(Баран Є. Читацький щоденник - 2005. -

Тернопіль: «СорокА», 2006. - 104 с.)

 

Минуло шість років опісля збірки «Звичайний читач», і от, нарешті, нове видання. Що стосується цієї книги Є.Барана, то вона представляє собою збірку рецензій, написаних упродовж одного конкретного 2005-го року, складаючись із рефлексій у напрямку не так пережитого, як прочитаного. Зрештою, життя письменника - це передовсім життя читача (якщо він, звісно, не сидить на короткому поводі у видавництва й не змушений, відтак, штампувати якісь одноденки, за які все одно доведеться колись червоніти), а його найближче оточення - це передовсім книги, мовчазні та незрадливі друзі. Маючи давню звичку починати читання з передмови, я одразу відчув катеґоричну незгоду з автором, який наполегливо переконує свого читача в тому, що він, автор, є лише «звичайним читачем» і - не більше: «І хоча мене називали критиком, зрештою, ідучи за кон´юнктурою, так називав себе і я, однак я був і наразі залишаюся уважним і відданим звичайним читачем Літератури». Подібне лукавство чи пак кокетування, - цілком можливе й, до певної міри, виправдане, але тільки до певної міри. Бо, хоча літературний критик і є читачем апріорі, але все-таки, він є доволі незвичайним читачем, чим і відрізняється від решти смертних. «Мистцеві не потрібні критики, лише поціновувачі», - твердила Ґертруда Стейн, пояснюючи молодому Ернестові Гемінґвею письменницькі звичаї й побут. Як на мене, Є.Баран у цій книзі й намагається виступати більшою мірою в ролі поціновувача, а не критика, коли запускає цю невинну містифікацію з образом «звичайного читача» (зрештою, ще збірка статей 2000-го року мала саме цю концептуальну назву - «Звичайний читач», тому має місце помітна наполегливість і послідовність автора). Саме тому й презентує на читацький розсуд не книгу критики, а «читацький денник» за 2005-й рік, повідомляючи, що, мовляв, він бавиться такими речами (читацькими щоденниками) зі шкільного віку.

Всі ми родом з дитинства, це ясно. Я, приміром, учився читати в чотири роки, тримаючи в руках не абетку, як нормальні шахтарські діти, а грубезний роман одного вірменського автора під назвою «Полонені» («Пленники»). І нічо´, якось вижив, перейшовши невдовзі до казок народів Півночі, а вже за ними одразу приступив до повісти Григора Тютюнника «Климко» й романів француза Віктора Ґюґо. Щоправда, читацького денника ніколи не мав. Намагався тримати все в пам´яті, частенько переповідаючи зачарованим одноліткам прочитані в книгах історії. Втім, наразі не про мене, а про літературного критика й есеїста Євгена Барана. Наполігши у передмові на самоназві «звичайний читач», критик ніби робить спробу знівелювати власні численні й доволі принципові роздуми про критику й літературно-критичне життя в цій країні, які я цитував у попередніх абзацах, але все ж таки залишається критиком, це зрозуміло.

У цій збірці переважають рецензії на твори прозові. Можливо, 2005-й був роком художньої прози, а можливо, це певна випадковість (або й авторський волюнтаризм) у читацькому виборі критика. Найцікавішими з-поміж рецензій мені видаються статті про спогади І.Гнатюка, про роман С.Процюка «Тотем», художньо-документальну повість А.Кокотюхи й М.Розумного «Любити живих», книгу Т.Прохаська «З цього можна зробити кілька оповідань», про романну прозу Д.Білого. Прикметною рисою письма Є.Барана видається доброзичливість і чесність із читачем. Передовсім це помітно в рецензії на роман Василя Слапчука «Дикі квіти». Можна було б, навіть не особливо напружуючись, представити цей роман у якості шедевра, поготів, що йдеться про твір близького знайомого. Але ні. Прозвучала критика. Доброзичлива, але все-таки, критика: «Слапчук переповів - точно, легко, з добродушною іронією - сімейну історію, яких багато. <...> Про саму книгу ніби більше й нема що сказати. Є декілька міркувань іншого плану - чи треба зловживати такими необов´язковими сюжетами? <...> Кожний автор має право на відпочинок»... А завершив критик тим, що представив і читачам, і автору рецензованого роману, зразок для можливого наслідування, а саме - «Три романи» Богдана Бойчука. Втім, щодо В.Слапчука, то критик висловив переконання, що «наступний його роман буде не «одним із...», а майже взірцевим». Цікавими, хоча, можливо, й занадто серйозними є контроверсії, висунуті Є.Бараном у рецензії на книгу А.Кокотюхи й М.Розумного «Любити живих»: «1997 рік був «моментом істини» для літературного покоління 90-х: всі розуміли, що час сконденсований, ігри закінчуються, пішла серйозна боротьба і серйозний поділ за місце в літературі». Навряд чи все було аж так драматично та безнадійно; кожен із покоління 90-х знайшов би своє місце й без антології «Іменник». Зрештою, скільки людей увійшло до антології? Не так і багато. Не всі увійшли навіть до ширшої за обсягом антології В.Махна. Та й антологій було чимало, окрім двох щойно згаданих, це був просто час такий - час антологій. Пов´язаний, не в останню чергу, з фінансовими проблемами й переорієнтацією літературного життя в принципі. П.Загребельний і Ю.Мушкетик, на щастя, більше не вирішували, хто може бути письменником, цю роль на себе перебрав читач, минаючи відстійники офіціозу. Завше буває цікаво читати рецензії Є.Барана на твори його близького товариша й колеги, прозаїка Степана Процюка. Помітно, що критик уникає іронії, але суто дискурсивно, іронія має місце. Втім, перцепція - річ суто індивідуального походження, визнаю. Тому я наведу невеличкі цитати, а читач най сформує свої неповторні відчуття: «Процюк талановитий спостерігач суспільного і морального занепаду. Він все фіксує і про все знає. Навіть трошки прикро, що він все знає, а разом з ним і його герої. <...> Процюк занадто дидактичний, аби бути цинічним чи вульгарним. Хоча спостерігаються якісь приховані візії садомазохістських інтимних картинок (цим страждають підлітки й очевидно інтелігенти). Єдине, що зрозуміло - герої Процюка правильно теоретизують про внутрішній світ жінки, але не мають потреби знати його. А тому використовують їх як втілення своїх незреалізованих дитячих сексуальних фантазій». Ось такий дріблінґ, доволі талановитий, до речі, й зовсім не образливий. Хіба, трохи наївний у власній амбівалентності, але, можливо, це провокується не менш бароковою прозою самого Процюка.  

Кинулась мені в очі з цієї книги й рецензія на спогади Івана Гнатюка. Прозвучали тут, зокрема, покаянно-вибачливі слова: «Насамперед не покидає мене зараз відчуття якоїсь мимовільної провини перед письменником. Чому не прочитав відразу, чому не обізвався бодай добрим словом. Але так вже є, і доводиться жити з відчуттям, що справжнє в житті проходить повз тебе, і ще добре, коли ти услід встигаєш скинути шапку і вклонитися...». І в цьому ще одна специфічна або й характеристична риса критика Є.Барана. Мені принаймні не відомий хтось інший, здатний на оприлюднення подібних думок, попри те, що всі ми люди й, можливо, іноді переживаємо подібні відчуття оскарження, жалю й провини, з якими вже нічого неможливо зробити.         

 

Невитравне тавро 90-х

(Баран Є. Навздогін дев´яностим: Проза бібліофіла.

(Серія «Інша критика»). - Івано-Франківськ: Тіповіт, 2006. - 192 с.)

 
Серед десятка книжок літературно-критичного жанру, що представляють собою принагідні компендіюми з літературних 1990-х, лише книги Євгена Барана й ІБТ претендують на майже системне висвітлення згаданого літературного десятиріччя. Це відбилося зокрема у назвах їх деяких книг: ІБТ - «Текст 1990-х: герої та персонажі»;  Є.Баран - «Навздогін дев´яностим: Проза бібліофіла». Наразі, залишаючи за дужками мало цікавого ІБТ, поговоримо про 90-ті роки в освітленні літературного критика Євгена Барана.  

Маю давню звичку не полишати без уваги авторські передмови, якщо вони присутні в книгах. От і у цьому випадку з Є.Бараном, - почав читати з його короткого вступного слова «Прощання з 90-ми: Спроба пояснити» - і що я бачу? - «Цієї книжки не мало би вже бути. Все, що я зміг сказати про 90-ті, - вже сказав»... І в мене одразу виникає непереможне бажання не погодись із шановним автором. Утім, відчуваю, що маю справу з напівусвідомленим (поза авторським бажанням, можливо, десь на рівні інтенційности) епатажем. Маю й давніші докази сього, як от колишні майже одночасні (тобто синхронні) суперлятиви та інвективи критика на адресу двох поетичних антологій Олександра Ґордона - «Позадесятники» й «Позадесятники 2». З іншого боку, наразі така от заява автора: «Той, хто читав мої міркування про сучасний літературний процес, зауважить певні видозміни в інтерпретаціях: спочатку я критикував, даючи рекомендації, інколи вони виголошувалися в категоричній формі. Тепер я не хочу критикувати, я хочу спілкування. І багато письменників, чиї книги я прочитав, допомагають мені зрозуміти... насамперед себе». Подібні слова свідчать як про дорослий вік, так і про досвід - життєвий і фаховий, які переплітаючись, роблять людину мудрішою, спокійнішою та добрішою.

Допіру про літературні 90-ті він говорив здебільшого рецензіями й короткими репліками, часом - через формат інтерв´ю. Але для посутньої розмови цього замало. Розмова про 90-ті для Є.Барана, як на мене, лише починається. Попереду - час синтезу; час узагальнень і написання детальної літературної історії тих незабутніх 90-х, коли в найновішій українській літературі все починалося, як завше, ледве не з чистого аркуша. 90-ті роки для Є.Барана щось на кшталт невитравного тавра; 90-ті для нього - це вже назавше. З роками тавро буде, можливо, тьмяніти, але зникнути - вже не зникне. Його навіть штучно видалити - проблема. В усякому разі, для Є.Барана, для якого той час пов´язаний з його власними першими спробами в літературі. А література - це, зокрема, й люди. Або й передовсім - люди. Декого вже немає, як от В.Коваля, Г.Гордасевич, Ю.Ґудзя, А.Морговського, І.Іова, Л.Куценка... А тим часом серйозна розмова про них - так само іще попереду.

Десятки імен і творів, рецензії на поетичні, прозові й літературно-критичні видання. Все це доповнюється трьома інтерв´ю, які дозволяють побачити фіґуру критика більш фактурно й безпосередньо. На відміну від ІБТ або О.Бойченка, Є.Баран ніколи не грається, ані людьми, ані навіть художніми творами. Він завше демонструє співіснування з літературними явищами; в його невеличких рецензіях читач зможе знайти і вдумливий погляд, і емоційне співпереживання. Й навіть у подекуди роздратованих нотках цей критик лишається відповідальним і співпричетним - це його література, й іншої в нього немає. Думаю, вже й не буде. Підсумовується ця збірка фаховою та ґрунтовною післямовою Володимира Брюґґена, який наголошує на ролі критика в літературному процесі: «Та я просто мріяв би, щоб критичні твори стали раптом найцікавішими в усій українській літературі»...      

До суттєвих проколів цього видання передовсім варто віднести відсутність бібліографії видрукуваних наразі різножанрових текстів. А з´являлись вони свого часу в доволі екзотичних (і мало доступних навіть для фахівців) та подекуди вже неіснуючих виданнях: «Кальміюс», «Прообраз», Форма[р]т... Загалом, таким літописцям літературного процесу, як Є.Баран, варто було би дбати й про інших, що вже завтра писатимуть свої власні дослідження про сучасну літературу, звертаючись, безперечно, й до таких вдячних джерел як оцей тезаурус нашого критика. Наступним недоліком цієї книги можна вважати відсутність у корпусі цих, знову оприлюднених текстів, що здебільшого є рецензіями й полемічними репліками, якоїсь пояснювальної узагальнюючої статті, яку варто було би написати у жанрі, скажімо, незайвого постскриптуму. В якому автор міг би пояснити свою амбівалентність у ставленні до певних явищ і персоналій, коли на зміну відвертому роздратуванню надходив більш поблажливий настрій, і - навпаки. Приміром, це стосується таких явищ і процесуальних казусів сучасної літератури як «Станіславський феномен», віртуальна група поетів із однойменної антології «Позадесятники», курйозна полеміка в колишньому альманасі «Форма[р]т»... І персоналій - О.Ґордон, Ю.Андрухович, В.Єшкілєв тощо. Добре знаючи, до того ж, імпліцитну кухню літературних 90-х, будучи свідком як пиятик, так і суто естетичних фактів літпроцесу, критик міг би прояснити чимало цікавих і заплутаних речей, спростувати чи ствердити численні чутки, що зазнали небажаної аберації, мітологізації, карнавалізації, містифікації, фальсифікації тощо. Зрештою, дещо є, як от у випадку з Юрієм і Софією Андруховичами, але сього очевидно замало. Було ще багато чого хорошого й різного, а відтак - так і залишилося не артикульованим, хоча маємо справу із очевидцем процесу та його, треба думати, досить великим архівом, зокрема, епістолярним. Утім, у цьому й виявляється специфічна серйозність і ґрунтовність критика Є.Барана; що добре видно з кількох інтерв´ю, які присутні в книзі. В жовтні 2002-го я вже намагався вивести його на якісь гострі відповіді для журналу «Кальміюс», ставлячи провокативні питання, але в мене так нічого тоді й не вийшло, - із провокацією, маю на увазі, не склалося. Що, знов-таки, свідчить про відповідальність критика за написане й мовлене слово.

 

Роман з Літературою

(Баран Є. Наодинці з літературою: Щоденникові нотатки, есеї. -

Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. - 172 с.)
 

Письменницькі щоденники, як на мене, - чтиво направду захоплююче. Поготів, коли йдеться про оприлюднення творів не колишніх бронзових клясиків, а наших із вами сучасників. Основними об´єктами обсервації в таких щоденниках виступають люди і книги. В наш час цей жанр стає все більш популярним. Є уже навіть кілька письменників, що не перший рік друкують свої щоденники, - варто згадати, принаймні, щоденники П.Сороки, К.Москальця, А.Дністрового... А дехто з них, як от Петро Сорока, вважає сьогодні цей жанр провідним (якщо не єдиним) для своєї творчої діяльности. Не буду великим ориґіналом, коли зауважу, що це направду цікавий жанр. Узнаєш про людину значно більше, бачиш книги, які вона читала й чуєш думки, тими книгами викликані. Несвідомо приміряєш ці думки на себе й порівнюєш із власними думками стосовно тих самих творів або людей. Бачиш багатьох людей, зокрема й спільних знайомих, дізнаєшся про специфіку їх стосунків із автором щоденника; чуєш уривки з листів, зокрема й до себе рідного; на марґіналіях такого тексту виникає ще й письменницький побут, окремі деталі якого завше бувають цікаві, бо дозволяють побачити письменника в звичайних людських, аж надто людських, умовах, себто в умовах максимально несприятливих, скажімо, для творчости.

Єдине, чого не буде в подібних нотатках ще за життя їх авторів і персонажів, - так це якихось бодай мінімальних окрушин із царини їх інтимного життя; ніяких закоханостей, жодних пристрастей, - ніби письменники й живуть лише заради книг - задля їх читання або написання. Але ця відсутність не викликає відчуття чогось, на кшталт фальшу, - максимум, що відчуваєш, це присутній ефект умовчання; зрештою, це також стилістична фіґура. Якщо ж врахувати, що майже усі письменники мають дружин і дітей, то згадана недомовленість у їх щоденниках сприймається з цілковитим розумінням. Хоча, погодьмося, було би цікаво дізнатися щось про цю сторону їх життя; поготів, що існує думка, що в письменників цей сектор життя є завше заповнений понад цікавими та драматичними фактами і подіями... Втім, чи не з кожного такого щоденника невідпорно тисне похмура людська самотність; і добре, коли поруч є діти, дружина й друзі, численні проблеми яких суттєво відволікають, тим самим рятуючи від численних химерних відлунь, не говорячи вже про паскудне місячне сяйво, яке іноді зазирає у вічі і позбавляє людину такого вагомого внутрішнього спокою.

Вперше Є.Баран подав мінімальні фраґменти зі свого щоденника в книзі «Звичайний читач» - лише три з половиною сторінки записів за 2005-й рік. Це катастрофічно мало, але й такий мінімалізм із зашифрованими іменами давав розуміння про стиль, специфіку щоденникового мислення автора та його толерантність: «10.12.95. Н. замовк десь з 15 листопада. Як казав про нього Петро Л., він був би нормальним хлопцем, якби не писав віршів». Хто насправді такий, цей Н. - цілком зрозуміло навіть мені, не лише авторові щоденника й Петрові Л. зі Львова. Але я, подібно до Є.Барана, не бачу потреби зайвий раз травмувати людину. Так є, й так повинно бути. Втім, у значно повнішому щоденнику 2000 - 2006 років читач зможе знайти аж надто чимало відвертих і нелакованих місць про достатньо відомих сьогодні письменників. У щоденнику розгортаються кілька сюжетних ліній. Одна з них - стосунки Є.Барана й С.Процюка, двох давніх друзів-колег, настільки давніх, що автор щоденника час від часу фіксує своє охолодження до товариша. Із не надто загадковим N. - узагалі перериває епістолярне взаємнення, але тільки для того, аби знов його відновити. Люди втомлюють значно серйозніше за літературу, - приблизно  таким є один із висновків. Люди часто бувають невдячні - це ще одна істина. Але, врешті-решт, усе окупається літературою, у житті письменника все саме так і відбувається. Я свідомо не цитую зі щоденника Є.Барана, бо цитувати його можна із задоволенням і безкінечно, настільки інтриґуючим чтивом є цей щоденник критика, на відміну від тієї ж «Келії чайної троянди» К.Москальця. Можливо, причина захована у темпераменті, у співпадінні або неспівпадінні якихось не зовсім проявлених реґістрів, не знаю.

Іноді автор не коментує зображені сцени, як от у випадку з презентацією книги есеїв про свободу: «Так собі презентація. Ульяненко: «Тут сидить «местный писатель» Процюк, з яким я хочу випить. Оце і єсть свобода»...». Як на мене, марно Є.Баран не коментує Ульяненка. Втім, можливо, на час появи нотатки автор не вважав за потрібне ще й коментувати її. Але наважуся додати власний коментар до цих слів Уляна, хоча я і не був присутнім на тій презентації. Сам формат зустрічі-презентації, як на Уляна, містив формалізм, нудьгу і навіть очевидну несвободу. А в залі сидів С.Процюк, його добрий знайомий і доволі близький йому за духом прозаїк, неформальне спілкування з яким представлялось Улянові значно цікавішим за висиджування на презентації. Тобто, я хочу сказати, що його репліка в жодному разі не була якимось бовканням марґінала, якому не терпиться випити; цей письменник всього-на-всього у свій автентичний спосіб висловив те, про що насправді йшлося в серйозних і патосних висловах інших людей під час презентації. Це я до того, що авторові щоденника варто деякі речі все-таки коментувати, тобто пояснювати. Висловлюючи принаймні власне бачення й розуміння, не полишаючи їх натомість у ситуації небажаної двозначности. Бо читачі трапляються різні, треба мати на увазі всі їх ґатунки...

А, зрештою, я цілковито приєднуюсь до Василя Слапчука, який слушно й проникливо писав у післямові до цієї книги: «На перший погляд, Євген Баран написав книжку абсолютно відмінну від усіх своїх попередніх книг, проте якщо розмислити - різниця не така вже й велика. Як мені здається, специфіка його письма не змінилася (хіба щоденник не можна назвати рецензією на порухи душі і тіла?), просто автор пішов далі, від чужих книг та творів, у контексті яких неодмінно прозирало його «Я», до власного «Я», у контекст якого тепер вводиться література (зверніть увагу на назву книги), - змінився навіть не об´єкт дослідження, а скоріше напрям, автор зайшов з іншого боку. Тож не треба думати, що Євген Баран заліз на чужу парафію, він лише розсунув поле діяльності або, як сказав би Мішель Уельбек, «розширив простір боротьби». Ця книга, основою та родзинкою якої є щоденникові нотатки про українську літературу й людей цієї літератури, як на мене, є найбільш захопливою й читабельною серед інших видань Є.Барана. Пора б йому вже подумати про оприлюднення й відповідну своїх щоденників за наступні чотири-п´ять років. Переконаний, вони знайдуть свого читача, хай навіть і у кількості ста примірників. На відміну від А.Кокотюхи, я не вважаю стотисячний наклад свідченням письменницького успіху. Не накладом, а сумлінням, фаховістю й відповідальністю збагачують книги національні літератури.        

  

Колюча правда

(Баран Є. Порнографічна сутність правди: Есеї. - Париж - Львів - Цвікау: Бібліотека альманаху українців Европи «Зерна», 2007. - 80 с.)
 

Зізнаюсь одразу: я не люблю сучасну публіцистику й зовсім її не читаю. Точніше, мені буває достатньо подивитись на назву статті або книги, аби зрозуміти, що це не моє, що я нічого подібного не замовляв і прошу дати мені спокій. Загумінкові спілчанські публіцисти й інші «діячі», «люди з наших орґанізацій», як саркастично й влучно називає їх Степан Процюк у своїх романах, - надійно та остаточно дискредитували цей жанр на шпальтах «Літературної України» та іншої комунально-колгоспної вітчизняної періодики. Вони його просто заговорили, разом із найсуттєвішими проблемами нашого непростого життя. Відтак, я намагався останніми роками не читати навіть про Помаранчеву революцію й наступну «контрреволюцію», не говорячи вже про все інше. Чесно кажучи, не без певного скепсису брався й за цю книжечку Євгена Барана, знаючи, що в ній зібрані його короткі репліки, спогади, коментарі, друковані свого часу в авторській колонці в івано-франківській ґазеті. Письмо для ґазети завше буває навантажене публіцистикою, яку я, як було уже сказано, давно й ґрунтовно не люблю, точніше, - я їй, публіцистиці, вже не вірю. Як не вірю політикам або, наприклад, публіцистові В.Яворівському, або й іншим, більш просунутим колумністам, які до своєї появи в ґазетах були ніби-то письменниками.

Про принципову публіцистичність свідчила й назва книги, яку я, скажу чесно, так і не зміг збагнути, якщо брати до уваги всі стилістичні нюанси або, говорячи красиво, інтерференції; а саме в них, нюансах, на марґіналіях, і зберігається часто найглибша суть. Зрозуміло, що автор хотів підкреслити терапевтичні особливості правдивого слова; я би навіть сказав - хірургічні його властивості. Отже, порнографічна - себто, оголена сутність правди (саме під цією назвою, незалежно від волі автора, був уперше оприлюднений есей, що дав назву всій збірці). Але ж поняття порнографічна включає в себе брутальність і бруд, а не просто оголеність (себто, клінічну відвертість у розмові). Втім, це цілком зрозуміло й по-людськи, якщо, не всі грані авторського месиджу, які містить ця назва, мені відкрились. Я приблизно такий же читач, як і сам Є.Баран, і маю часом власні мурахи в нейронах. Утім, то таке. Що мене направду здивувало, так це те, що у Є.Барана на диво пронизлива й людяна публіцистика, не позначена мертвотним формалізмом і банальними штампами-закликами; давно не зустрічав чогось подібного. Можливо, ця публіцистика буде не всім цікава, але, потрапивши читачеві під певний настрій, здатна круто змінити і згаданий настрій, і напрям думок. Передовсім, його письмо - помітно емоційне. Не хочеться бути патетичним, але відчуваю, що публіцистичне слово сього автора апелює, як мінімум, до співпричетности - національної, громадянської й просто людської; і при цьому зусилля автора не поглинає гарячий пісок забуття, - вони мають шанс відбутися у вигляді паростків читацької вдячности (не хочеться говорити про рецепцію, надто болючі питання іноді обсервує письменник).

 

***

І, насамкінець. Упродовж останніх кількох років я з особливою цікавістю читав літературних критиків. І не лише Є.Барана, І.Андрусяка, Г.Штоня, Р.Харчук, В.Неборака, В.Слапчука, ІБТ, В.Карп´юка, О.Стусенка, О.Бойченка, І.Котика, Кіру Кірошку, В.Куюмурджи, Б.Пастуха, але й багатьох, так би мовити, клясиків жанру - І.Костецького, Ю.Лавріненка, В.Державина, Ю.Шереха тощо. І нарешті мені відкрилося, що писати про написане іншими є, можливо, цікавішим і більш вдячним заняттям, аніж творити самому вигадливі та фантастичні світи із цілковито картонними, як сказав би М.Йогансен, персонажами. Писати про книги інших - це направду приємна праця; анітрохи - не каторга. Втім, літературний критик - теж творець, поруч із письменником і читачем. Критик, якщо він на своєму місці, є понад вагомою ланкою у цьому ланцюжку творення-інтерпретації-споживання літературної продукції. Так от, наразі мені остаточно ясно, що критик Євген Баран - таки на своєму місці. І, попри всю його суб´єктивність (іноді густо змащену авторською, майже дитячою наївністю-вірою) та емоційність, - він таки справді - не лише архіваріус сучасної української літератури, але й правдивий «чатовий» (В.Слапчук), боєздатна цілком одиниця цієї літератури. Єдине, чого йому явно сьогодні бракує - це більших за обсягом, аналітичних і, головне, узагальнюючих праць. Пора б йому на деякий час відмовитись від «імпресіоністичного» стилю коротких рецензій і есеїв інформативно-супроводжувального характеру, й нарешті порадувати нас ґрунтовними розвідками на кшталт - «Про стан сучасного українського роману», «Мінус присутність сучасної української драматургії», «Українська поезія: груповий портрет ув інтер´єрі», «Чорний квадрат: у пошуках позитивного героя доби», «Андрій Кокотюха як батько (в тому сенсі, що він його породив у «смолоскипівській» повісті з передмовою С.Павличко, але він його, зрештою, і угробив. - О.С.) сучасного українського детектива», «Місячна» література: Ґендер, сексуальність і сексизм у сучасній українській жіночій прозі й літературній критиці», «Герої за викликом: Патріотичний дискурс сучасної української прози» тощо. Назви цих майбутніх своїх статей, поза сумнівом, Є.Баран спроможний сформулювати й без моєї допомоги... Зрештою, ще 2000-го року в післямові до книги Є.Барана «Звичайний читач» Петро Сорока писав, маючи безперечну рацію: «Найкраще і найповніше висвітлено творчість Василя Слапчука і Степана Процюка, і хочеться вірити, що Є.Баран буде перший, хто подарує нам літературні портрети цих яскравих митців. Стосовно С.Процюка тут закладено надійну основу і просто гріх було б не систематизувати зроблене». Й, направду, хочеться, вірити. І це зрозуміло: від людини, яка спроможна, - багнеться значно більшого. Й нікуди він не подінеться - буде робити, бо це уже - льос, як він сам неодноразово писав про власне читання й письмо.

А серед інших вагомих чеснот сього критика я б відзначив таку: хто б там що не говорив, а він таки володіє мистецтвом позитивної проґностики. Цей висновок роблю опісля нещодавнього перечитування його давнього тексту «Обрії літературного 2000-го», друкованого в жовтневому числі «Кур´єру Кривбасу» за 1999 рік. Все саме так і відбувалося, як передбачив наш критик. А це може засвідчити його безперечну фаховість, але водночас, дещо мене й засмучує: світ виявляється таким передбачуваним... зокрема, і світ сучасної української літератури. Зрештою, навіть ще одне зауваження критика десятирічної давности, мовляв, «при нормальній економічній ситуації літературний розвиток ставатиме все більш незалежним від державних подачок, сприяючи повноцінній, здоровій літературній конкуренції», - містить чималу порцію вже згаданої проґностики; ну, а той факт, що чесної «літературної конкуренції» в цій країні ніколи не було і вже не буде, Є.Баран вирішив ідеалістично іґнорувати. І я поділяю його оптимізм. Адже мова не про сумнівну публічність і славу, яка падає на деяких літературних менеджерів разом із преміями, - мова виключно про українську національну літературу. Яка, у вигляді книг (позаяк це також продукт), безперечно, повинна продаватися. Не ґендлюючи, в жодному разі, водночас людиною, її страхом і вірою, ненавистю та любов´ю. Якщо ж Євген Баран, по прочитанні цього мого опусу, прокоментує його словами А.Бурси: «мав я у дупі малі міста», - я і в цьому випадку не сперечатимусь. Він давно заслужив таке право, підтримуючи й виводячи на літературний кін молодих, які невдовзі стають популярними та вагомими, допомагаючи здібним провінціялам, сперечаючись із авторитетами і, зазвичай, не ховаючись зі своєю колючою та для багатьох неприйнятною, правдою. Так, зроблено Євгеном Бараном багато, але чекаємо від нього, як було уже сказано, більшого. Його зрілість і досвід не лише спонукають, але й зобов´язують. Тобто, я хочу сказати, - він усім нам боргує, - нам, читачам актуальної української літератури.  

Фото: Ярема Проців 

«Буквоїд» щиро вітає нашого давнього друга і автора Євгена Барана із ювілеєм і бажає йому творчого неспокою, удачі, щастя, любові, вдячний читачів!