Re: цензії

Василь Карп´юк уже відомий уважному читачеві збіркою віршів «Мотлох». І от - наступна книга. Тож, подивимось ближче, чим дихає та як почувається нині поет. Бажання писати власну нутряну ґеографію, - цілком очікувана річ для письменника. Втім, більшість до цього доходить у зрілому віці, коли майбутнє не видається уже прекрасним, натомість починають зігрівати спогади про дитинство і юність. Аналіз перейденого шляху, знов-таки, схиляє до пошуків першопричин того, що відбулося або навпаки. Більшість відповідей на подібні питання людина мисляча знаходить у дешифруванні формули всі ми родом із дитинства. Після цього вже можна перейти і до менш приємних рефлексій стосовно того, що ми відповідальні за всіх, кого приручили. Назва другої поетичної збірки В.Карп´юка концептуально поєднує субстрат дитинства і психологічної ґеографії Краю. Брустури - це не тільки конкретне гірське село, в якому народився і виріс поет. Це, чи не першою чергою, - образ українських Карпат; у свідомості сучасних українців це виняткова земля (Кость Москалець: «Адже сама географія, відрубність гірських регіонів і самобутня гуцульська ментальність перетворювали рух опору на метафізичний спротив людини нелюдському»). У тутешніх горах московські окупанти ще могли собі дозволити розвішувати на смереках повстанців, ніби новорічні прикраси, але вони ніколи не могли у цих горах спати спокійно. Вони ніколи не знали напевно, чи доживуть до ранку, чи автоматна черга, випущена повстанцем, припинить урешті їх ганебне перед обличчям Бога життя. Кожен плай у цих горах уходить в небо. Народитися в горах - це так само концептуально, як народитись на березі моря або в степу. Головне, розуміти з якого потоку ти п´єш свою воду, і відчувати гордість за землю, яка ще у тебе є. Всі ці мої попередні міркування викликані назвою збірки В.Карп´юка та його ж таки симпатичною передмовою, у якій він дуже затишно й тепло розповів про своїх батьків, сестру, про діда, журавлів, чорно-білий телевізор і дідову ватру. Прозвучали тут і найголовніші слова: «А Брустури - це все, що маєш і більше ніц не хочеш». І, дуже добре, що його не ваблять теплі краї. Здається, навіть Київ його не вабить. Що, знов-таки, добре. Треба триматись своєї землі. А далі будемо дивитися, що там у нас із віршами. Збірка структурована у вигляді чотирьох розділів, а вірші поміж ними розподілені відповідно до мотивів і тональности, яку автор раз-у-раз моделює по-іншому.

У першому розділі «Україна, до якої завжди повертаєшся» домінує ґротесковий настрій, а відкривається він однойменною патріотичною думою «Україна, до якої завжди повертаєшся». Фішка цієї жартівливої «думи» полягає в тому, що в Україну після пошуків щастя на інших континентах повертаються лише ті, кого до неї примусово депортують. Гумор тут, фактично, чорний. Правда, яка прозвучала в цьому сюжетному творі, - умовна, але від цього не легше. Ґротеск у цьому випадку, цілком прийнятна авторська політика і вповні зрозумілий та усвідомлений вибір поета. Власне, це чи не єдина захисна реакція в ситуації, коли автор не уникає експліцитної манери вислову, коли він має бажання чітко озвучувати власні оскарження тих соціяльних, політичних та національних неподобств, що мають місце у нашій історії та в сьогоденні. Такі твори як «Олесь Бузина» або «Ода московському патріархові» - не викликають жодних питань, хоч і не надто мені смакують. Затягувати ці огидні маркери нашого часу до збірки віршів - навряд чи є обов´язковою акцією для молодого поета. Втім, я його розумію: ці речі його хвилюють, і він хоче висловити власну позицію щодо абсурдистських дискурсів, які віднедавна остаточно запанували в житті суспільства:

Московський патріарх служить у київській церкві

Голосом диктатора закликає любити владу

Каже що краще бути вірним і вмерти

Ніж тусуватись на барикадах

Московський патріарх хоче нас навернути

Йому ж як нікому знати завітну дорогу

Якою поведе вельмишановний Путін

І Микола Азаров (хоча лише до порогу)

Робить це досить дотепно. Приміром, утягнувшись до уявної розмови з московським церковником, ліричний суб´єкт ув останній строфі вже і сам переходить на російську (імперську) мову. Далі можна нічого уже не пояснювати, питання віри й усі інші питання відходять кудись на невизначені марґіналії. Єдиний текст із першого розділу, що викликає серйозні мої застереження, - це «UPA - 66». У ньому йдеться про партизанів УПА; про траґічну і славну сторінку в історії Карпат. Але проблема в тому, що в тексті немає звитяги, немає героїки, немає того, чим можна пишатись нащадкам. Натомість є деформована засобами ґротеску картина, в якій можна відчути майже знущальні інтонації: «То мало бути гарне видовище / О то мало бути гарне видовище / Коли партизанів вішали на смереках / Як новорічні прикраси / І вони щось кричали / І стогнали / Можливо навіть тішились / Що про них згадуватимуть / Грядущі покоління / І що на небесах воздасться»... Не знаю, чому поет не відчуває таких очевидних речей. Можливо, ходить про свідому авторську провокацію. Підозрюю, тексти з першого розділу В.Карп´юк найчастіше читає на поетичних фестивалях, додаючи до власне текстів свій шарм, енерґетику, жестикуляцію та інші інґредієнти, які зазвичай додаються під час безпосереднього спілкування із читачем. Можливо, ґротеск поета скерований проти шароварної рецепції цієї теми, проти офіціозу, який досі не визнав власну національну героїку, - цілком може бути. Але мені при цьому спадають на думку рядки із віршів і поем Василя Герасим´юка. Нічого на позір не оскаржуючи та пишучи заледве не для себе, Герасим´юк витримує максимально серйозну й траґічну ноту. Згадати хоча б його поему «Коса», поезії «Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав...», «На ту стаєньку вийшов я вночі...». Або новелу «Веселі діди 47-го» з вражаючим метафізичним рефреном: «Де партизани, діду? Де партизани?». А, справді, хочеться запитати, - тепер уже у В.Карп´юка: де партизани, Василю? Чому вони в тебе висять, як новорічні прикраси, замість того, аби гинути у боях?

Справедливости ради, маю додати, що молодий поет таки спроможний у тлумі сучасного побуту помітити й відбити цілком драматичні нюанси сучасности. Так є із образом молодої жінки, яку в шлюбі утримують передовсім гроші (хоча і дитина, напевно, також); так є із дівчинкою, яка прагне схуднути й стає жертвою цинічної реклями й безвідповідальности чиновників із міністерства охорони здоров´я. Ці вірші про вчора й сьогодні: в них розчавлена людська особистість, випалена територія, цинічний бізнес і бездуховність, - ось ті об´єкти, які поет піддає ґрунтовному та безжальному оскарженню. Здавалося б, усе тут на місці (крім партизанів), але чогось все одно бракує. Боюся, що бракує у першому розділі, власне, духу поезії. Напевно, саме цього розділу і стосуються слова С.Процюка з його післяслова до збірки: «Не все у Василевій книжці я приймаю. Але й елементи епатажу, і маска так званого ліричного героя як циніка, і спроба глянути на деякі епізоди національної історії крізь ґротескно-збільшувальне скло - це ті забавки, які по-своєму личать молодому поетові».

Другий розділ «Чи варто говорити для того, аби не мовчати?» різниться від першого і мотивами, і, що вагоміше - іншим інтонаційним забарвленням. Майже зникає ґротеск, ніби його й не було, натомість з´являються елеґійність та дещо сумна іронія. Як на мене, у цих віршах поет виглядає природнішим, подібнішим до себе справжнього; сягаючи, можливо, піку автентичности в напівсерйозній і, водночас, дещо іронічній поезії «Мері». Хоча це всього-на-всього замальовка з життя сучасної молоді. Беззмістовний вечір, алкоґоль, вибір партнера на ніч, - рутинний, по суті, дискурс, якщо розібратися. Але, як доводить поведінка ліричного героя, і в простій ситуації можна виявити людяність і гуманізм, можна бути людиною навіть там, де на це ніхто не звертає увагу. Варто бути до іншого чемним, слід виявляти повагу, - це потрібно, насправді, всім. От тільки мало хто в цьому годен зізнатися:

Коротко стрижена і короткозора

У великих окулярах і в завеликому ліфчику

Хотілось сказати - потвора

А все-таки гарна дівчина.

Я вже сьогодні згадував В.Герасим´юка, аби зауважити, що у молодого поета щось не так із партизанами. Натомість сам В.Карп´юк уже в першій поезії другого розділу згадує старшого колеґу, аби визнати, що в нього щось не так не лише з партизанами, але й із нареченою (у порівнянні з нареченою у віршах Герасим´юка): «Моя молода не цілуватиме нікого / Як то робить Герасим´юкова / Бо всі її цілуватимуть / У вже охололі губи / У бліде обличчя / Із глибоким пострахом / І відблиском останнього променя» («Сонце що погибає...»). Після ґротескних віршів читачеві досить складно налаштуватися на сприйняття серйозного та драматичного, звідси й деяка амбівалентність у відчуттях, деяка недовіра з обох рецептивних сторін: одним бракує абсурду й іронії, іншим не вистачає серйозности автора. Це враження міцнішає після взаємнення з наступною поезією «Неймовірно ліричний вірш про черешню». І знову, як на мене, можна відчути прихований діялог із творчістю В.Герасим´юка, - через іронію, травестію, алюзії та ремінісценції. Якщо у В.Герасим´юка маємо реальний трагізм ситуацій, пов´язаних із білим цвітом черешні та білявою дівчиною, яка вночі ховається на дереві від чекістських облав, то в сучасного молодого поета - зовсім інший ляндшафт із черешнею й дівчиною:

Облизує сік розстібає сорочку і мене облизує

Я звичайно відповідаю неабиякою взаємністю

І не передбачаючи аніякого ризику

Масую її перса із вдаваною чемністю

Проте як на зло трапляється ще один інцидент

З´являється господар черешні і городу на якому вона розміщена

Голосно лається вимахує вилами і каже що я блядський поет

Потолочив йому траву хоча і це не найгірше

Загалом, мені здається, що у поезії Карп´юка присутнить доволі частий діялог із текстом В,Герасим´юка. Не дискусія і навіть не розмова, а щось на кшталт невимушеної інтертекстуальности, яка іноді відгонить пародійністю - не конче остаточно усвідомленою. Пародійність у цьому випадку може бути наслідком конфронтації не поетів і навіть не поколіннєвих парадиґм, а виключно поетик, які формувалися за відмінних соціяльно-економічних, політичних і духових обставин. Водночас, варто звернути увагу на другу строфу цієї поезії, яка, можливо, засвідчує усвідомлену автопародійність, скеровану на всю молоду поезію: «Чи варто говорити для того, аби не мовчати / Не вказуючи розділових знаків але з потрібною інтонацією / Стрибати з гілки на гілку у сорочці картатій / Демонструючи гарну спортивну підготовку і ґрацію». Після цієї строфи історія з черешнею й дівчиною прочитується як ілюстрація семантичної невибагливости сучасних поетів.

У поезії «Мо Бе Са» ліричний суб´єкт звертається до своєї самотности як до живої істоти: «Моя безпорадна самотносте...» (з цих початкових слів і виникла назва). Вірш із акцентованими алеґоричними контрапунктами прочитується як зразок екзистенційної лірики (щоправда, дещо підважений специфічною авторською іронією). Парадоксальний зміст (ліричний герой «замучив» свою самотність, а не вона його, як мало би бути) таки привертає увагу. Виявляється, буває й таке. Самотність намагається вивести свого господаря зі стану апатії, запрошує на прогулянку, їй багнеться спілкування. З цією, можливо, метою вона вдається до цитування відомих кожному школяреві слів В.Симоненка: «Навіть мені деколи хочеться / З кимсь поспілкуватися / Хоча теоретично - це нонсенс / Але ж ти / Ти - людина / Ти знаєш що ти людина? / Ти знаєш про це чи ні?». Врешті-решт, вона не витримує і залишає його: «Все-таки по-дурному вийшло - / Мене покинула власна самотність». Відтак, естетика абсурдизму представляється досить близькою нашому поетові: «Одначе коли тебе полишає / Власна самотність / То це насторожує». Будучи змушений удаватись до якихось найнеобхідніших узаємнень із соціюмом (продавчиня в крамниці продуктів), і досить тяжко їх переживаючи («Ти сука! / Кажу продавчині / Ти сука тому що багато патякаєш / Задля чого кривиш паршиву мармизу / Ґвалтуючи вуста штучною посмішкою? / Хіба я приперся аби подивитися / Як ти скалишся? / Ні! Я прийшов купити хліб і майонез»...), ліричний герой весь час повертається думкою до своєї безпорадної самотности: «Можливо я навіть її любив / Можливо я все ще її люблю». Загальне враження про розділ доповнюють мініятюри з філософічними інтонаціями, які проростають із гною звичного побуту: «Хлопці дівчат лоскочуть / Дівчата всміхаються дзвінко / Кожна з них дуже хоче / Бути назавтра жінкою»; «Ти мені наснилась / Значить про мене думаєш / Я готовий стати забобонним / Тільки б це було правдою». А мені при цьому пригадалися два інші поети, ще й обидва Василі, - Голобородько і Слапчук.

Можливо, найцікавішими у цій збірці для мене є вірші з розділу «Апостоли у постолах танцюють аркан». Я передбачав присутність карпатської автентики й, нарешті-таки, зустрів поезії, що якоюсь мірою відповідають моїм уявленням про дискурс поета, горянина за походженням. Починаючи вже з першої поезії «Ґрепіна», автор нарешті вводить читача у окремий, незмінний, фантастичний світ Карпат. Нічого особливого, крім акцентованого ірраціонального почуття однієї людини до іншої. Чоловік закохався у світлину чорноокої жінки, яка про це навіть не здогадувалася: «Білоголовий вуйко / Ходить по світу спираючись на палицю / І показує фотографію / Невідомої коханої / Якої можливо вже давно нема в живих / І яку він ніколи не бачив живою / І навіть не здогадувався / Що можливо вона страшна нехарь / І мама у неї...». Світлина цієї жінки походить із сорок другого року. Автор не конкретизує, як відбулося знайомство: можливо, в европейських концтаборах (про це є натяк у творі), можливо, на інших дорогах війни, яка кидала людьми і народами, наче трісками. Ґрепіна прожила довге життя, але вони так ніколи і не зустрілися. І вже, коли чорнооку красуню поховали, чоловік таки знайшов її: «І рівняючи фотографію з сорок другого / Зі світлиною на хресті / Таки упізнав ту яскраву чорноту / Що не давала йому супокою / Протягом всього життя». Є тут і свій апокриф (авторське жанрове уточнення) «Аркан», у якому чоловіки танцюють під «запальні ритми гуцульського аркана», лаштуючись у довгу дорогу до Галілеї, будучи, виявляється, апостолами: «Апостоли у постолах танцюють аркан / А Ісус за цим спостерігає / І добра усмішка з´являється / На Його обличчі». Іронічний контекст сього вірша може стосуватися деяких новочасних теорій як про походження Ісуса, так і щодо алхемічних зв´язків Галичини і Галілеї. Втім, поетові, здається, не до цього. І, можливо, найсуттєвішими є ось такі рядки із середини вірша, де прощальний танок чоловічої солідарности, цілком вірогідно, поведене їх уже назавтра до потаємних гірських криївок, звідки вони вже ніколи не повернуться, стаючи ще за свого молодого життя безсмертними:

Спітнілі чола апостолів

Переливаються сонячним промінням

А тонкі лляні сорочки

Прилипають до вологих тіл

Й увиразнюють візерунки

Вишиті їхніми жонами

Котрих сьогодні бачать востаннє

І востаннє чують запальні ритми

Гуцульського аркана

Маю відчуття, що В.Карп´юк таки увесь час підсвідомо утримує нерв доброякісної дискусії зі своїми попередниками. Взяти хоч би «Пісню про смереку». Скільки таких пісень ми уже наслухались за радянський період? Чимало. І більшість із них є профанно-лубковими, і звучали вони досить часто у ресторанних дискурсах та ще й під огидний регіт окупанта. У молодого поета зовсім інша пісня. Припускаю, що, він не мав на меті дискутувати з профанними дискурсами, але написав, тим не менш, щось зовсім до них опозиційне, інтимне, притишено-особистісне. Його «Пісня про смереку» - це ляндшафтний вірш, у якому обійшлося без людей, якщо не рахувати самого ліричного героя: «І вже минав останню смереку / Як та неждано лапнула мене за плече / І тихо проказала: / "Напиши про мене пісню..."».

Безперечно, все змінюється, як писав В.Герасим´юк, але, на щастя, не все; як, зрештою, він же проникливо зауважив (див. motto до сього тексту). І в таких поезіях В.Карп´юка, як «Матріархат», «Пантруй ватерку бо як згасне...», «Бутин», «Таїнство», «Почалася гроза», «Блаженний старець...», «І діти як вівці...», «Притча дерев´яна», «В передчутті Різдва» - постає сливе метафізичний світ давнього загадкового народу, який здатний чинити опір не лише конкретним окупантам, але й безликому цивілізаційному канцеру, що все нівелює й нищить, зводячи до спільного знаменника супермаркету. Молодому поетові вдалося показати і сакральне призначення гуцульської ватерки («Пантруй ватерку бо як згасне...»), і старих гуцулок, які готуються, насправді, не до банальної смерти, а до урочистого переходу: «Верхами куриться / І гори ховаються у мареві // Гуцулки стелять / На вологу землю / Церовані сорочки / І толочать їх / Грузькими постолами // Тоненькі сиві кіски / Розвіваються / У шаленому танці / І солоні краплі поту / Збігають / Поморщеними лицями / З яких випромінюється / Жага до життя // Це остання можливість / Лишитися живими / Переродитися / Інеєм і димом / Впасти росою» («Матріархат»). Сувора праця чоловіків у зимовому пралісі стає поезією, щойно на неї падає погляд поета, бо в тому лісі все є поезія, а життя і смерть перетинаються тоненькими вібруючими нитками і нікому не знати, яка з них виявиться найтоншою: «Три зимові / Місяці / Прожиті / По сусідству з вовками // Три похорони / Добрих леґенів / Що піддались дереву / І стали пожертвою // Вони єдного ранку / Забули помолитись / І тепер молитимуться / Вічно / Під старою смерекою / Що стала їм Матір´ю» («Бутин»). Природа й людина в цих віршах співіснують за споконвічними законами, які змінити не можна й сьогодні: «Почалася гроза // Мама засвітила / Освячену на Відорщі / Свічку / Що відвертає / Блискавку // І ми всі // Почали / Тихенько / Молитись» («Почалася гроза...»).

В останній поезії розділу є цікаві візії, пов´язані з проблемою ідентичности молодої людини, яка виїхала з села і тепер мешкає в місті, буваючи у батьків хіба що на великі свята. Вірш містить сновидні, майже сюрреалістичні («Іде чоловік / З гарбузом замість голови...») настрої та мотиви. Ліричний герой, по суті, фіксує зачатки відчуження (але ще не зречення, тож усе поправимо) від людей свого дитинства, від колишнього родинного побуту тощо: «Іде чоловік / З гарбузом замість голови Кажу: "Слава Йсу!" / А він не відповідає / Бо не має рота // Мама мовить / Аби йшов розтрусити отаву / Бо забуду як пахне / І я подумав що справді / Забув // Як тепер знатиму / Що то отава? / Спитав би у чоловіка / З гарбузом замість голови / Але він також не знає / Запаху / Бо не має носа // Мама каже: "Йди зажени теля, / Бо забудеш як виглядає!" / Пригнав теля додому / А виявилось / Що то сусідова вівця / А чоловік / З гарбузом замість голови - / То сусід» («Іде чоловік...»). Цікаво, що маємо лише фіксацію подій і думок, але не автокоментар. Безстороння й прохолодна об´єктивність ліричного суб´єкта, можливо, увиразнює природність і майже логічність цієї драматичної, за великим рахунком, картини, - за всієї її майже сюрреалістичної алогічности. Так гори ховаються в хмарах, так губиться плай чийогось дитинства, а хмари нагло проллються дощем, пропливаючи темними каравелами над гуцульським обійстям.

У заключному розділі «Я хочу пропити всі гріхи і бути тверезим» ліричний герой Карп´юка повертається, до певної міри, до себе колишнього (до абсурдиста, якому не чужий епатаж у ґротескних його відмінах), але з деякими суттєвими нюансами. Він виглядає вже ніби дорослішим. (Дозволяючи собі, приміром, іронію, - чи то на адресу найближчого в часі поетичного покоління своїх попередників, чи то на адресу старих критиків-буркунів, які цим поколінням чомусь невдоволені: «Ці / молоді поети / о / ці молоді поети-двотисячники / вони думають / що вони / поети / вони пишуть вірші / вони навіть інколи пишуть поезії»). Відтак, уся збірка сприймається дещо нерівною (виказуючи траєкторію росту молодого поета), а її автор, можливо, не допрацював у сенсі її комплектації. Маю на увазі, що першого розділу можна було й уникнути, залишивши експліцитний дискурс тих віршів відповідним фестивальним підмосткам. Утім, для мене Василь Карп´юк цікавий навіть і в першому розділі. Він живий і розкутий, тому відгукується у своїй поетичній творчості як на метафізичне та незникоме в віках, так і на сьогоденне та скороминуще:

Пустельник у джинсах з претензіями на небо

Маска що у ній зручніше ніж бути світлим

Кричу: я готовий пожертвувати свої ребра

Заради Тебе Господи заради Тебе Світе

Люди кажуть - он який майже Людина

Чомусь те що кажуть люди багато важить

Розбавляю спирт соком вишневим малиновим

Я образив себе і тому я на себе ображений

Слабкий і байдужий на подвиги не спроможний

Лишається шлях до сякої-такої аскези

Пляшки з-під спирту вже не зі спиртом - порожні

Я хочу пропити всі гріхи і бути тверезим.

Варто відзначити авторські назви розділів, гра слів у яких породжує цікавий семантичний або фонетичний ефект. Латинка в назві збірки нагадує топографічний вказівник - чи то у Словаччині, чи деінде, але у Европі. Зрештою, це справедливо, Карпати завше були тим містком, який починався на нашій землі, а зникав у Европі. Художнє оформлення книги, здійснене І.Стронґовським, залишилось для мене загадкою. Забагато постмодерністичного хаосу, об´єднати який у техніці коляжу - напевно, річ нездійсненна. Хоча, пародійні настрої і найпростіші меседжі поета дизайнер, таки зловив. А ще мені здалося, що винесені на останню сторінку обкладинки слова Ігоря Померанцева є безкінечно далекими від поезії В.Карп´юка. (Що він сказав би, цікаво, якби почитав поезію Т.Мельничука, В.Герасим´юка, І.Андрусяка або Т.Григорчука?). Ці необов´язкові слова метра є типовим прикладом інтелектуального симулякру.