Що я досі знала про війну в Афганістані 1979-89 рр.? Зізнаюся відверто: майже нічого. Бо ж навіть після розпаду СРСР ця тема продовжує залишатися в нашому суспільстві однією з найзагадковіших. Причому, далеко не в кращому сенсі цього слова. Про Афганістан воліють замовчувати. Так вигідно усім. І тим, хто воював (ну, звісно, навіщо ятрити їхні рани?), і тим, хто брав безпосередню участь в організації…  

«Книга забуття» - мабуть, перший в українській літературі серйозний твір, який зачіпає цю тему. Книга-пошук. Книга-роздум. Книга-розтин. Розтин пам’яті – по живому. Заради звільнення від тиску спогадів. Заради… забуття.

«Війна – це завжди міф», - стверджує Василь Слапчук ще на перших сторінках свого роману. Письменники завжди надміру романтизують війни. Патетика – ґандж літератури про війну. Але що робити, коли «героїзм був нормою»?..

За словами автора, «є дві війни: уявна і справжня. Уявна війна створена теоретиками стратегії воєнної справи, поетичними описами боїв, офіційними звітами й навіть оповіданнями очевидців. А справжня війна – це суміш бруду й крові, тваринний страх, потворність, повне безглуздя».

«Книга забуття» складається із п’ятнадцяти розділів. Деякі з них можуть читатися і як окремі новели. Наприклад, розділ «Бджолиний бог» - екскурс у дитинство одного з головних героїв роману Миколи Корнелюка, є зворушливою розповіддю про п’ятирічного хлопчика, який бачить власного янгола-охоронця і може вільно спілкуватися з ним. Малий Миколка любить дідову пасіку, бо «в бджоли більше порядку, ніж у людини». А ще він обіцяє дідові – «бджолиному богові», що не куритиме… до війни.

 В інших новелах йдеться про драматичні долі «афганців», котрих вісімнадцятирічними хлопцями було покликано виконувати якийсь примарний борг перед не менш примарною «батьківщиною»:

«У нас не виникало запитань: що й кому ми заборгували? Жодного бунту, жодного супротиву. Ми виконували свій обов’язок, який нам накинули, наче ярмо на шию».

У «Книзі» майже немає описів боїв. Бо найстрашніше – не бої, а їхні наслідки. Більшість із цих хлопців повернулися додому не лише з фізичними травмами. Було травмовано і їхню психіку. Війна залишилася з ними назавжди. Як найстрашніший сон. Як найбезглуздіше непорозуміння. Як одне велике й нескінченне божевілля.

«Мене переслідує запах солдатської шинелі. Не годиться дихати цим запахом. Але й жити в протигазі також не слід», - зізнається автор.

Незнання історичної правди не звільняє нас від відповідальності перед майбутнім. Тому рано чи пізно хтось мусить розповісти нам цю правду. Навіть – якщо буде боляче. Навіть – якщо оповідачеві доведеться пережити все з самого початку.

Але ж… «хоч би з ким ми воювали, насамперед маємо справу з собою».

 «Я не стверджую, що українцям обов’язково потрібно культивувати перемоги. Ні, але нам необхідне вміння звертати собі на благо і перемоги, й поразки. Кожна перемога і кожна поразка мають стати черговою сходинкою в процесі вдосконалення», - міркує письменник.  

Окремі розділи, чи власне автокоментарі «Книги Забуття» нагадують наукову розвідку на тему «Війна у світовій літературі». Хоча не тільки – в літературі. Е.Гемінґвей, Дж.Орвелл, Л.Гроссман, О.Гончар, А.Яким, М.Фріш, Стендаль, Л.Толстой, Р.Гарі, Ю.Лотман, Р.Х. Блайс, У.Еко, В.Фолкнер, О.Забужко, Й.Бродський, Ф.Ніцше, Ш.Бодлер, К.Кастанеда, М.Павич, У-цзи, Р.Грін, В.Слім, І.Лойола, В.Черчілль, О.Ольжич, Дж.Фаулз, А.Барікко, А.Дімаров, Л.Блюм, А.Монтерлан, Ж.Бернанос, А.Мальро, К.Воннегут, Е.Чоран, К.Робін, Ж.П.Сартр, Е.Юнґер, Шарль де Голль, Марк Аврелій, Горацій, М.Гумільов, О.Блок, Л.Свендсен, С.Моем, Ф.Фош, Ю.Евола… І це далеко не повний перелік імен письменників, філософів та воєначальників, на чиї праці, твори, щоденники й спогади посилається у своєму романі Василь Слапчук. Щоправда, надмірна ерудованість іноді заважає йому писати свою історію. Численні чужі думки лише заплутують автора у пошуках правильних відповідей на ті запитання, які переслідують його вже багато років. А точніше – на одне-єдине запитання: навіщо? Навіщо йому була потрібна ця війна?...

«Я надто довго сиджу за цим романом. Так довго, що за час писання декотрі свої переконання встиг поміняти на протилежні».

Василеві Слапчуку вдалося уникнути зайвої патетики. І це чудово. Його війна – жорстока, неприваблива, антигероїчна. Проте справжня. А ще – не позбавлена власної філософії:

 «Щоб стріляти в людей, ненависть не потрібна. У цьому сенсі я, мабуть, був більш збоченим, як ті, котрі керувалися ненавистю. Мені здавалося, ми робимо одну справу, тільки й того, що моджахеди стріляють у мене, а я – в них. Давалося взнаки, що я був вихований на книжках».

Попри численні цитати, мова твору – жива, пронизана щирою тугою, насичена дотепами, іронією, подекуди й сарказмом. Навіть описуючи найстрашніші сцени, автор не втрачає здорового почуття гумору. Не сіє розпачу й зневіри. А отже – залишає своїм читачам надію: іще не пізно все змінити. Змінитися. Головне – не відвертатися від «афганців», спробувати їх зрозуміти, уявити себе на їхньому місці. Зробити висновки. Перестати боятися, ігнорувати, засуджувати.

І все ж таки, кому і для чого була потрібна війна в Афганістані? І як її виправдати тепер, через кілька десятиліть?..

 Для мене будь-яка війна завжди уявлятиметься злом, страшною руйнівною силою, що відбирає людські життя. Життя, які ми, жінки, з любов’ю виношуємо у собі.

Але, певно, все в цьому світі має свою закономірність. Зрештою, «лише переживши екстремальні обставини, людина може прийти до розуміння (чи відчуття), що головне не просто складається здрібниць, а що саме дрібниці і є тим головним, що наповнює життя, дає йому смак і забарвлення, але ми цим зазвичай нехтуємо, тягнучись і прагнучи чогось значущішого».

І ще:

«Люди намагаються прожити мир як війну, їхній мир настільки немилосердний, що війна видається полегшенням».

Отже, війна – як звільнення. Як забуття.

Шлях до самого себе.

Війна – з одвічним знаком запитання…