Сучасний літературний процес - се велика омана. Знають здебільшого тих, про кого говорять, а говорять здебільшого не про тих, хто є добрим літератором. Хоча  - „ добрий літератор "  на українському ґрунті теж є великою оманою. Ось заявляє львівський критик Ігор Котик на своїй сторінці у « Фейсбуці »: " Читаю Хечояна і розумію, в якій дупі сучасна українська література ", і хоча більшість ще нічого не знають про сучасного вірменського прозаїка Левона Хечояна, книга новел якого («Ладанові дерева») вийшла нещодавно у Львові українською, але епатажна фраза перспективного критика свою справу зробила: запустила „ вірус довіри " до слова невідомого українцям автора. Але чи слово цього автора сприйметься більшістю, це вже питання іншого характеру.        

Все це я веду до того, що є в українській поезії талановиті імена, про яких мало або зовсім не говоримо в силу різних причин. А все тому, що література, власне літератори, не так хочуть ставити серйозні запитання, як прагнуть бути читаними. А між серйозністю запитань і читаністю (т.зв. масовістю) прірва, ціна якій оцінка і місце української літератури в сучасному світі.        

Ната Гранич із Луцька в своєму творчому доробку має декілька поетичних збірок: «На білім аркуші молитви» (1999), «Крилатий пес розлуки» (2002), «Пʼятнадцятий  камінь саду Райондзі»(2007) та «Ангелик на долоньках» (2008) Здається не читав я тільки останньої, так розумію дитячої книжечки. Про якісь із книг писав відгуки, не завжди приємні авторові. Але ось ця книга, датована 2011 роком, яка пройшла якось непомітно, вартує, аби про неї говорити.        

Ната є поетом  непублічним. Таких знаю декілька, Тетяна Крижанівська в Києві, Наталя Ткачик в Івано-Франківську, ще двоє-троє імен. Але ся непублічність є швидше позитивом. Тому що відсутність уваги критики і читачів або ж недостатня увага цієї шанованої публіки, дозволяє авторові зосередитися не на моді, а на осмисленні життя в його різноманітних проявах.Ната Гранич пише якось лагідно, можливо сприяє цьому загальний настр о й книги - екзистенційного споглядання/ споминання. Се таке елегійне прочитання світу навколо себе. Елегійне споминання світу. Не якогось там універсального, космічного, а того, що навколо: батьки, дідусі, бабусі, село, куди приїжджала, ота єдина стежка, яка вела тебе в незнане; річка; ліс; квіти...Так мало потрібно, аби носити цей світ у собі - пам´ять і любов.Ната Гранич є поетом, який добре чує слово; який чує ритм слова; який впіймав свій ритм буття і хода життєва й літературна є органічною для неї (« потяги рейки рейки потяги... »; « побачити вголос... »).Якісь пастельні пейзажні картини (« рудий як песик сніг... »), елегійне вростання в самоту світу (« моя зоря мене наздожене... », « нема нікого ангел самоти... »); вслухання в поезію, яка в тобі (« не римується не пишеться... »); постійна мелодія, звучання якої оберігаєш, мов найдорожчий спомин (« Вступають скрипки ув оркестрі... »); бриніння жіночої вірности (« на край світу // на край світла // на край неба... »; « незнаним іменем назвеш... »)...Всі ці настрої, теми, мотиви зустрічаємо у розділах цієї лагідно-просвітленої книги (« Площа чотирьох квадратів »; « Циган і скрипка »; « На теплого Олексія »; « Срібна дівчинка »; « Птахи з вуст »; « Упізнати тебе у голос »; « Панна молода »...Окремої уваги заслуговує розділ « Варшава - столиця Індії », тому що у ньому маємо, власне, щоденникові нотатки, але відтворені у формі ритмізованої прози. Кожен окремий запис немовби завершена настроєва тема; настроєвий камертон. Щось таке крихке і ніжне, немовби не з цього світу, але виповнене такої ніжности і делікатности, на яку здатна лише пам´ять дитинства: «(...) одного разу брат за яблуко мене купив та й то не за ціле а за те що дав вкусити а взагалі мої зради швидко забувалися та й війна між родичами була тимчасовою ну яка столиця Індії брат хитро посміхається Варшава відповідаю сама ти Варшава я не ображаюся звідки йому знати яка столиця Індії адже він фільму індійського не дивився де поважна пані весь час голосила Варшава Варшава а про що їй було кричати як не про столицю тої самої Індії ».Оте вміння опоетизувати сторінки денника, вплести його в структуру поетичного є рідкісним виявом експериментування щоденниковою формою. Щось подібне, і в той же час протилежне здійснив колись Микола Воробйов у своєму «Оманливому оркестрі» (2006). Але цей розділ Нати Гранич органічно завершив книгу, додавши їй світлої дитинности.

Треба також сказати, що оформлена книга малюнками сина Нати Гранич Дмитрика Слапчука, які напевне й наштовхнули автора на створення такого дивовижно-лагідного світу, який доти з нами, поки ми бережемо у собі крихкий і вічний світ дитинства....