Так складається, що поезію Василя Слапчука починають канонізувати. Принаймні, вже маємо дві спроби, які вийшли одна за одною: волинське видання 2011 року і київське – 2012-го. Серія, означена волинським виданням «дюже вже хитра», адже маємо поки що одного лауреата Шевченківської премії, який народився. Живе і працює на рідній Волині. Коли чекати наступного, Бог знає…

Що стосується упорядкування, то се зробили волинські літератори, добрі приятелі Василя Слапчука: у першому варіанті ним є поет, критик Петро Коробчук, у другому – прозаїк, критик Олександр Клименко.

У першому, волинському вибраному, віршів подані в хронологічній послідовності від першої збірки «Як довго ця війна тривала» (1991), єдине що збірці повернули авторську назву «Хлібний чоловічок» до дванадцятої «Новенький ровер старого пенсне» (2007). Відповідно, для читачів нагадаю назви усіх поетичних збірок Василя Слапчука: «Німа зозуля» (1994), «Трикнижжя Явіна: максими і простотаки» (1996), «Мовчання адресоване мені» (1996), «Укол годинниковою стрілкою» (1998), «Крапка зсередини» (2000), «Навпроти течії трави» (2001), «Сучок на костурі подорожнього» (2002), «Соломʼяна стріха Вітчизни» (2004), «Так!» (2004), «Дванадцять ню» (2005)…

Найповніше подані вірші зі збірок «Навпроти течії трави», «Сучок на костурі подорожнього», що і не дивно, адже саме за ним поет був відзначений лауреатським значком в 2004-му році. Чомусь рік видання двох наступних збірок («Соломʼяна стріха Вітчизни» і «Так!») подані 2004-ий, тоді як перша із названих книг мала два видання, волинське видання датоване  2003-ім, а львівське (власне, Львів-Париж-Цвікау, видавець Ігор Трач) 2004-им роками. Перше видання збірки «Так!» з присвятою Президентові Вікторові Ющенку датоване 2005-им.

Київське видання 2012-го року укладене за тим же хронологічним принципом і в тій же послідовності. Щодо віршів кожного вибраного, то у виборі є різниця, тому вони не повторюють одне одного, а взаємодоповнюють. Для прикладу назву вірші, вибрані Петром Коробчуком із першої збірки «Хлібний чоловічок» («Як довго ця війна тривала»): «Після першого бою», «В оточенні», «Неначе вишні роздушив…», «Як довго ця війна тривала…», «На захист бездомних собак», «Ви мовчите», «Щастя», «Хлібний чоловічок», «Я мав би зараз ремесло…», «Якщо і досі пам´ять мучить…». Відповідно Сашко Клименко з цієї ж збірки вибрав такі вірші: «Після першого бою», «В оточенні», «Неначе вишні роздушив…», «Як довго ця війна тривала!..», «Я був, шановні, за кордоном…», «А світло сонця – в очі прямо…», «Ми всі ще зрячі і щасливі…», «Хлібний чоловічок», «Горить і корчиться сірник…», «Якщо і досі пам´ять мучить…»…

Фактично маємо співпадіння на 50 відсотків. У інших збірках їх більше, або менше, в залежності від обсягу самої збірки. Здається, тільки збірка «Крапка зсередини» повторена повністю (перше львівське видання вийшло мізерним тиражем, заледве чи в триста примірників).

Передмова до волинського вибраного моя, має назву «Погляд воїна» (на таку назву мене наштовхнула книга есеїстики та інтерв’ю Василя Слапчука «Між шляхом воїна і Дао» (2011), передмова Михайла Слабошпицького має назву «Навпроти течії трави, або Феноменологія сучасного козакування: Погляд на поезію Василя Слапчука». В найголовнішому наші висновки тотожні. Наведу заключний абзац передмови Михайла Слабошпицького: «У цьому випадку поезія архіскромного, мужнього, мудрого й тепло іронічного Василя Слапчука, який, сам того анітрохи не бажаючи, може послужити нам за приклад, мовлячи словами іншого прекрасного поета Леоніда Кисельова, „ставлення до життя“. А все решта – справа індивідуальної рецепції».

Здається із бібліографічними уточненнями все.

Писати про вірші вибраного мені не просто, бо майже кожну із книг я рецензував, за винятком перших трьох. Але й про них я писав в контексті тематично-смислових пошуків Василя Слапчука.

Тим більше писати тяжко, бо Василь Слапчук має величезний досвід критичний, він видав дві книги критики на початку 2000-них («Політ механічної зозулі над власним гніздом», 2001; «В очікуванні на інквізитора», 2003), які я теж рецензував. І щось доказувати авторові чи пояснювати сливе неможливо. Він один із найцілеспрямованіших літераторів свого покоління. І все розуміє з півслова чи півнатяку. «Поезія не потребує ні передмов, ні післямов, не потребує обговорення. Поціновувати поезію можна лише на рівні поезії: так – так, ні – ні. Що більше цього – плітки. А пліток за поезією, як за вродливою, недоступною, загадковою жінкою, – тягнеться довжелезний шлейф. Не кожному дано побачити лице поезії, а ось потриматися за шлейф – дозволено усім. Час від часу і я спокушаюся». Це витяг із книги Василя Слапчука «Між шляхом воїна і Дао».

Що додати до того, що мною сказано про поезію Василя Слапчука?

Кілька пунктів. Перше: моє розуміння поетичного йшло паралельно із формуванням поетичного світу Слапчука. Це був такий заочно-очний діалог. Розуміння слапчукового верлібру з його медитативністю, афористичністю, парадоксальністю, притчевістю. При тому, що традиційний римований вірш у Слапчука є рівним, без надриву й емоційно-формального прориву, але з тим почуттям філологічної міри, яка не дає цьому віршеві випасти із контексту власне поетичного.

Друге: Дивне співпадіння світоглядних речей, не абсолютне, але переважне. Тут наклалося декілька збігів: ми однолітки, я старший на півроку, хоча число народження однакове: 23; обоє діти села з ностальгійно-буколічним спомином про нього; мене теж брали в армію весною 1979-го, але я уникнув її, поступивши в університет, а Василь виніс весь тягар афганського інвалідства; спокійне вростання/сприймання культурного простору українського без випʼячування індивідуального «я»

Третє: його поступовий перехід від поезії болю до болю поезії. Поетом його зробила Афганська війна, тому домінуючий тематичний пласт перших збірок – осмислення трагедії війни, яка скалічила фізично самого автора, але змусила його дошукуватися у собі Людини.

Четверте: Слапчук є поетом-мислителем. Він формується на читанні філософської лектури Сходу: суфісти, Конфуцій. Се дає йому можливість проговорювати різні теми людського буття. Почавши із теми Людина і Війна (Людина-Війна) він приходить до теми Людина і Світ (Людина-Світ), домінантою залишаються стосунки Чоловіка і Жінки. Їхнє всерозуміюче нерозуміння (і навпаки).

Пʼяте: Слапчук вписує свій досвід у історіософсько-іронічне українознавства, продовжуючи і видозмінюючи у формально-інтонаційнй площині досвід Панька Куліша, Івана Франка, Евгена Маланюка з їхніми апостольськими інвективами українству.

Шосте: постійне повернення до проблеми Мистець і Світ (Мистець-Світ), підсумувавши свої міркування у дивній, лубочній  на перший погляд, поетичній книзі, героєм якої є Павло Тичина.

Безперечно, Василь Слапчук обрав найоптимальнішу форму спілкування. Діалог є ключовою формою віршописання у Слапчука. Навіть тоді, коли відсутній нібито співрозмовник, все одно поет говорить, сперечається, доказує. Але не в категоричній дидактичній  формі, а сковородинській, грайливо-філологічній. Проте за цією формально-змістовою легкістю завжди вчувається твердість воїна, який знає куди йде, і знає, чого хоче.

Сьогодні можемо твердити про самодостатній поетичний світ Василя Слапчука. І не тільки твердити, але читати, пізнавати, наближатися до нього. Нарешті, вчитися. Вчитися філософсько-мудрого, „теплоіронічного“ ставлення до Життя. Вчитися бути Людиною. І найголовніше, при будь-яких випробуваннях, нею залишатися.