Re: цензії

Досі не читаєте сучукрліт? Якою б не була причина вашої відмови від читання українських авторів, у Всесвітній день письменника спробуємо спростувати поширені стереотипи.

Досі не читаєте сучукрліт? Якою б не була причина вашої відмови від читання українських авторів, у Всесвітній день письменника спробуємо спростувати поширені стереотипи. Тож пропонуємо 11 нетипових прозових книжок, з яких варто розпочати знайомство із сучасним літпроцесом.

Мар´яна Хемій, Yakaboo

Артем Чех «Точка нуль» (Віват, 2017)

В анотації до книжки ви прочитаєте, що вона – про героя нашого часу, українського військового, що не є ані глибоко травмованим невдахою, ані ідеалізованим безстрашним епічним воїном. Артем Чех написав її, опираючись на власний досвід перебування на передовій, що кардинально різнився з тим медійно-фейсбучним, який транслювався в найближчому оточенні:

«Господи, – думаю, – куди я потрапив, хто всі ці люди й де ті звитяжні й браві юнаки з рекламних бордів? Де всі ці юристи, дизайнери, журналісти, рекламники? Де ті, хто продав свої роллс-ройси та подався на фронт? Що це за чорна гвардія, що це за махновсько-григор’євська рвань? Де натиснути «Ctrl Z» і повернутися – назад, до столичних вулиць і вилизаного офісу?».

Тут немає надмірного драматизму чи героїзму, але є людина – зі своїми щоденними переживаннями, болями, сумнівами, страхом і тугою за рідними. Це не щоденник, не суцільно автобіографічний текст, але написати його без пережитого особисто було б неможливо.

Артем Чапай «The Ukraine» (Видавництво 21, 2018)

Ще одна збірка короткої прози, написана Артемом Чапаєм на основі його подорожей Україною, – не її популярними туристичними шляхами, а якраз навпаки – тими, куди ми без потреби не поїдемо. Та й герої «The Ukraine» – з тих, які навряд чи прочитають цю книжку.

Що, наприклад, нам відомо про будні та мрії кур’єра, який приносить нам довгоочікувану посилку? Або про жінок невизначеного віку, що стихійно торгують біля метро, пропонуючи домашню їжу за нижчими, ніж в їхніх «конкурентів», цінами? Чи що залишається за кадром великої мрії маленької людини побачити світ?

Збираючи ці історії життя, письменник ділиться спостереженням: часто найнеймовірніші з них видаються плодом фантазії, попри те, що ретельно списані з життя, натомість неправдиві, з навмисними перебільшеннями заради художнього ефекту, – нікого не дивують.

Майстерна мова, щире зацікавлення життям поза великим містом, любов до власних героїв – ті стовпи, на яких стоїть «The Ukraine». Несподівано для себе ви відкриєте іншу Україну та зовсім інше письмо.

Катерина Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» (Видавництво Старого Лева, 2017)

Сумніви про те, чи читати «Землю Загублених», мали б розвіяти ще численні премії отримані нею у рік виходу: українська Книга року BBC, міжнародна — Джозефа Конрада-Коженьовського. Та якщо ви все ж пропустили повз свою увагу, радимо до неї повернутись.

Казки у підзаголовку згадані не випадково – дія деяких оповідань відбувається поза визначеними часом та місцем. Водночас деякі з локацій – гостровпізнавані, події – нещодавні й дуже болючі. Та навіть у міфологізованому світі, не кажучи вже про реальний теперішній, багато людського – жорстокості, зради, невідворотних змін. А також умовностей та обмежень, зовнішніх і внутрішніх кордонів, і тому велика частина книжки присвячена осмисленню того, чи варто їх порушувати.

Герої «Землі» – з тих, хто з певних причин, – поза нормою, вони віднаходять власну ідентичність, боряться за право бути собою, легалізують можливість бути іншими. Часто ця боротьба – не метафорична, тут є багато крові, змагань і воєн.

Збірка вирізняється міцністю голосу письменниці, майстерністю техніки, точністю бачення та глибиною занурення в проблеми.

Софія Андрухович «Фелікс Австрія» (Видавництво Старого Лева, 2014)

У рік свого виходу роман Софії Андрухович не залишився непоміченим – не такій вже й великій кількості українських текстів вдавалось прозвучати так резонансно, отримати так багато відгуків критики й читачів – здавалось, тоді про нього говорили і писали всі.

Попри те, що звучали закиди в надмірній солодкавості, деталізації й ідеалізації побуту бабусі-імперії Австро-Угорщини, жіночності в не найпривабливішому сенсі, книжка дуже вирізняється і не схожа на будь-яку з написаних у нас.

Ви зануритесь у неспішну атмосферу провінційного Станіславова (теперішній Івано-Франківськ), плавно переміщатиметесь його вуличками, розглядаючи архітектуру та з часом легко впізнаючи деякі зі щоденних маршрутів, відгадуючи їх за ароматами свіжоспеченої випічки. А тим часом розгортатимуться кілька тонко переплетених сюжетних ліній.

Тут будуть і віддана любов, і служіння, і минула трагедія, яка багато чого змінила в житті головних героїнь, і невелика детективна лінія, і, звісно, багато емоцій і пристрастей. Чи вдасться вам розгадати закладену в романі загадку до того, як відкриються всі карти?

Анатолій Дністровий «Пацики» (Факт, 2005)

Роман був вперше надрукований ще у 2005 році. Він присвячений молодіжним бандам Тернополя, що діяли в спальних районах міста перед розпадом Радянської імперії. Частково книжка – автобіографічна, письменник навчався в тернопільському ПТУ, щоденне життя якого неможливо було уявити без п’янок, бійок та «порушень громадського спокою». Знаючи психологію проблемних підлітків і вплітаючи в текст їхній специфічний жаргон, письменник зміг вловити і влучно передати тодішню атмосферу.

Неконтрольовані птушники вважають себе королями вулиць, їхнє життя показане без прикрас – з крадіжками, бійками і «гоп-стопом», спілкування – суцільна лайка. Головного героя приваблює ця вулична романтика, проте в якийсь момент настає розуміння ситуації і усвідомлення її наслідків.

Це своєрідний екскурс в минуле міста, в те, чим жили тернополяни, які заклади відвідували, який мали вигляд і як поводились в громадському транспорті. Все це з фотографічною точністю зафіксоване і описане Дністровим у «Пациках». Тут завдяки досвіду людини, що сама перебувала в гущі подій, законсервовано момент минулого, який, на щастя, вже втрачений.

Андрій Любка «Кімната для печалі» (Meridian Czernowitz, 2016)

Меланхолійна збірка оповідань, що різко контрастує за настроєм, стилем і тематикою з написаним Любкою раніше, зокрема з «Карбідом», що передував «Кімнаті». Це зрілі тексти, в яких важко впізнати 29-річного на тоді автора, – так багато тут самотності, відчаю, гіркого життєвого досвіду, болю від пережитого. І кожен з героїв знаходить розраду по-своєму, віддаючи належне тому, що пережили.

Попри вузькість теми самотності, що так чи інакше виринає у всіх 11 оповіданнях, письменник уникнув самоповторів – кожне з них отримало оригінальні мову та ритм оповіді, кожна з історій зачіпає по-своєму, герої – самодостатні, з власним внутрішнім світом, болями і сподіваннями. І хоча сюжети оповідань, персонажі та час подій зовсім несхожі, збірка витримана у одній тональності: у ній відчутні смуток, туга, проте – не безнадія.

Сергій Жадан «Ворошиловград» (Фоліо, 2010)

Якщо ви не чули про цей роман Сергія Жадана раніше, то після минулорічної екранізації, що вийшла в прокат під назвою «Дике поле», точно звернули на нього увагу. І недарма!

Дія відбувається у рідних для письменника краях, і це пояснює багато з тих рішень і принципів героїв, що здались читачеві (а згодом і глядачеві) нелогічним чи дещо перебільшеними. Психологія степовиків дещо відмінна, тут жоден не існує поодинці – лише в групі. І за законами групи – покинути її означає зраду. Тим більше в час і за обставин, коли саме від одного залежить доля усіх інших.

Тут багато про принципи, свободу, почуття (в зародку, у розквіті, трансформованих в щось інше), багато пристрастей і кримінальних розборок. Не обійшлось без фірмових поетичних метафор Жадана. Та водночас роман не втрачає своєї реалістичності і не позбавлений жорстоких сцен.

Отримавши у 2010 премію Книга року BBC, до її 10-ї річниці у 2014 році був також визнаний Книгою десятиліття в Україні.

Макс Кідрук «Де немає Бога» (КСД, 2018)

У нас ще немає власного Стівена Кінга, зате є свій Макс Кідрук. Який покинув кар’єру науковця, живе виключно з власних книжок (що, окрім нього, вдається в нас, хіба що Забужко), видаючи їх одна за одною та збираючи натовпи фанатів на презентаціях у всіх містах України.

Феномен Макса Кідрука, очевидно, в тому, що він один з небагатьох в нас, хто якісно і послідовно працює в ніші жанрової літератури. А також, імовірно, в тому, що постійно працює для свого читача, адже відвідувати щоразу по 100 міст з презентацією нової книжки – дуже нелегка задача!

Повертаючись до власне книжок, «Де немає Бога» – найсвіжіший роман-трилер Кідрука, в якому він помістив звичайних людей в незвичайні обставини. Герої при цьому самобутні, ретельно прописані, кожен – зі своєю «перчинкою». Автор ніби спостерігає за ними згори – хто як поведеться в тій чи іншій ситуації.

Роман здебільшого зосереджений на психології героїв, їхніх внутрішніх переживаннях, аніж на зовнішній подієвості. Хоча це аж ніяк не означає, що динаміка оповіді сповільнена. Фірмовим стилем Кідрука є вкраплення в тексти деталізованих описів певних технічних процесів чи наукових знахідок, від якого він не відходить і в «Де немає Бога».

Попри жанрову особливість роману та орієнтованість на масово читача, письменник порушує багато актуальних і надважливих тем. І за допомогою інтригуючого сюжету втримує увагу читача.

Світлана Тараторіна «Лазарус» (КМ-Букс, 2018)

Ще одна книжка – представниця жанрової літератури з яскравим минулорічним дебютом. Це фентезі, дія якого відбувається в Києві 1913 року. Незвичність світу, в який пропонує пірнути авторка, в тому, що тут поряд живуть люди й людиноподібні (упирі, водяники, перелесники, відьми та багато інших). Дія відбувається на Межі (між нечистю і людьми), і дискримінована нечисть бореться за свої права. А основна інтрига в тому, чи зможуть людиноподібні – з різними віруваннями, поглядами та способами життя – об’єднати зусилля проти спільного ворога.

Окрім того, в романі присутній детективний сюжет. Тому не обійдеться без містичних вбивств та ретельних розслідувань. Також тут багато алюзій до реальних історичних подій і посилання на місця старого Києва, деякі з яких не збереглись до нашого часу.

Та, все ж, найбільше в романі підкуповує повноцінно витворена художня реальність – магічний таємничий світ, де оживають легенди про старий Київ і творяться нові – фентезійні.

Вікторія Амеліна «Дім для Дома» (Видавництво Старого Лева, 2017)

Тема, не надто популярна в сучукрліті — звернення до радянського минулого. Саме їй, замовчуванню та втраченій пам’яті про травматичні події присвячений роман Вікторії Амеліної.

До розмови про цю нелегку тему викликається пудель Дом: йому дозволено висловлюватись різкіше, пряміше, без нальоту забобонів чи упереджень, притаманних людям.

Це історія про незаможну львівську родину напередодні розпаду Радянського союзу. Більшість персонажів — героїні, чоловіки ж тут, окрім дідуся-полковника, надовго не затримуються. Ми поринаємо у їхній побут, співпереживаємо у розв’язанні численних проблем, що виникають внаслідок зовнішніх політичних змін, і майже зріднюємося впродовж сторінок роману, відчитуючи поміж рядків про власне минуле

Поряд із сучасною лінією оповіді, на фоні звучатимуть незабуті таємниці, присутність яких найкраще вдається відчитувати Домові. Так, ми знаємо, що всі ці роки щось гризе полковника; що родина заселена в чужу квартиру, але нам невідомо, що сталося із попередніми її мешканцями; що в центрі кімнати розташована величезна скриня, залишена тими жильцями, та ні в кого, окрім незрячої дівчини, не виникає інтересу до неї, а пошуки відповідей єдиної зацікавленої завершуються невдачами.

Це дуже добрий роман, який, проте, не одразу привернув достатньо уваги професійної аудиторії, тому, можливо, і ви не дізнались про нього. Саме час надолужити).

Михайло Бриних «Шидеври вкраїнської літератури» (К.І.С., 2013)

Книжка, читаючи яку, вб’єте, як мінімум, двох зайців: окрім того, що отримаєте насолоду від сучасного, свіжого, ні на що не схожого, із досі написаного, тексту, та ще й дізнаєтесь про українську літературу море всього, що було до часу цього видання. А якщо цього вам виявиться замало – приємним бонусом будуть «Шидеври світової літератури».

Як ви вже здогадались з назви, книжки написані суржиком, не без фірмового бринихового стилю і почуття гумору. Вони втілюють ідею – повернути класиці сучасне звучання, яке вона, безперечно має, інакше – чому б їй називатись класикою?

Якщо ви не боїтеся великих романів про важливе, радимо також звернути увагу на «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Тему для медитації» Леоніда Кононовича та «Дорогу на Асмару» Сергія Сингаївського.