Усі книжки цього огляду – про героїв різних періодів становлення української державності, які стали її символами. Особливих рецептів того, як стати українцем, автори їх життєписів не роблять, адже долю не вибирають, але пропонують нам історію, героїчну хроніку та глибоко національну мораль.

"Іван та Юрій Липи", Ігор Стамбол, Світлана Кучеренко

(Х.: Фоліо)

У цій книзі йдеться про батька і сина, які стали символами українства ще від початку ХХ століття. Іван Липа – один із засновників (разом з Миколою Міхновським) Братства тарасівців, яке постало на могилі Шевченка, мавши головний осередок у Харкові 1900-х років, відомий письменник і редактор. Також автор маловідомого щоденника, який починається розділом "Як я став українцем". Його син, відомий поет і лікар, провідний діяч ОУН, який загинув від рук НКВД.

Видання, підготовлене одеськими істориками в рік подвійного ювілею батька сина, українських письменників-лікарів Івана Львовича Липи (1865-1923) та Юрія Івановича Липи (1900-1944), містить нові факти громадської, політичної, літературної та культурної діяльності батька і сина, знайдені у документах, творах, листах і спогадах Лип та їх сучасників. Оглядаючись на своє життя, Іван Липа писав: "...Якби довелося наново вибирати шлях, то тільки цей і взяв би". Який саме? "...Лишень неслушно робитиме той, хто мені тільки малі завдання в життю поставить", – переконував Юрій Липа, шукаючи своє призначення.

"Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918", Павло Скоропадський

(К.: Наш Формат)

Феноменальність цієї книги спогадів полягає в аналізі "неочікуваного"моменту в житті її автора. На самому початку історії, коли тривав четвертий рік світової війни, генерал-лейтенант російської імператорської армії ще навіть не знав, що стане гетьманом незалежної Української Держави. Революційні зрушення були розраховані на знесення "всього світу", натомість саме Скоропадському стало духу взяти на себе невдячну ношу будівництва.

Звісно, все завершилося не так, як гадалося, але дещо зі спадщини гетьмана залишилося навіки, наприклад, Українська Академія наук чи український флот. Але найголовніше у цих спогадах про буремні роки революції і громадянської війни, мабуть, була особиста драма Скоропадського, який за влучними словами В´ячеслава Липинського, став українцем, тільки переставши бути гетьманом.

"Степан Бандера. Історія нескорених", Микола Посівнич

(Х.: Клуб Сімейного Дозвілля)

Ця книга – життєпис лідера ОУН без штучно створених міфів. Справді, Степан Бандера – хто він в українській історії повстанського руху, а також на думку істориків? Герой? Зрадник? Символ? Дискусії навколо цієї яскравої та суперечливої особистості не вщухатимуть ще довго. Що ж робить цього не дуже високого і зовсім не кремезного чоловіка символом, прапором, ім´ям? Чому з одних трибун його називають ворогом, а з інших – Провідником і героєм?

Щоб зрозуміти це, варто почати з подолання стереотипів, які утвердилися в суспільстві. Базуючись на архівних документах, цікавих і невідомих широкому загалу матеріалах, автор розповідає про життєпис лідера ОУН без штучно створених міфів: які погляди він мав, якими ідеалами керувався і, зрештою, якою він був людиною.

"Триптих про призначення України", Юрій Шевельов

(Харків: Права людини)

У книжці зібрано під однією обкладинкою три есеї Юрія Шевельова, в яких він постає як непересічний політичний мислитель: "Москва, Маросєйка" (1954), "Над озером. Баварія"(1948) та "Четвертий Харків" (1948). Хоча з часу появи найпізнішого з них уже минуло далеко понад півсторіччя, ці тексти зберігають актуальність і для України сьогоденної, що й надалі борсається в пошуках свого призначення.

Як особистість, Шевельов завжди був одинаком, мало на кого схожим. Посилаючись на своїх вчителів на кшталт академіка Білецького, він, тим не менш, був послідовним винищувачем ідеологічних догм у літературознавстві, суперечливість маючи за особливу атмосферу власної творчості. Бути "нічиїм" навіть на еміграції, не співати в унісон і не писати за вказівкою нового, наразі "націоналістичного" начальства – з такими бажаннями можна опинитися дуже далеко.

Так, за особливо невдячними ораторами (навіть в "американській" зоні розділеної, повоєнної Європи) пильнували агенти СМЕРШУ, викрадаючи і спроваджуючи до Сибіру деяких з них. Тож, з одного боку, благословення еміграції (навіть вимушеної) – у тому, що саме вона надає ідеальні умови для творчого усамітнення. З іншого боку, для того її різновиду, про який писав Рільке (мовляв, тільки залишившись наодинці зі своїми думками, пізнаєш їхню вартість) Шевельов прийшов після бурхливого проживання в еміграційній Європі, де й буди написані твори збірки. Ескіз її обкладинки виконав харківський художник Валер Бондар.

"Похвала політиці", Ален Бадью

(Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр)

Автор цієї книжки, аналізуючи таке явище, як "політика", спершу цитує Мак’явеллі, який визначав "політику" як довершене мистецтво омани, а потім розповідає, що це насправді. З одного боку, нібито так – Майдан, якщо вже тулити наші реалії, здатен радикальним чином модифікувати саму ідею, бо в народному русі залучена інша практика політичного, ба навіть відбувається скасування політичного. Інакше кажучи, доводить автор, рух – це взагалі неполітична практика політичного або навіть політика, що ліквідовує політичне.

З іншого боку, доводять нам, політичного як такого взагалі-то не існує, бо це винахід сучасної політичної філософії. Що існує насправді, то це не "політичне", навіть не політика. "Зрозумійте правильно, – закликають нас, – те, що я називаю "політикою", – це насправді завжди конфлікт, і будь-який народний рух не може ліквідувати політику, тому що "політики", яку хотіли б прибрати, не існує". А що ж, спитаймося, існує?

"Уряди, як праві, так і ліві, – підказують нам, – чинять одну й ту саму політику, повністю підпорядковану інтересам європейської та світової капіталістичної олігархії. Я запропонував назвати цю фальшиву єдину політику, цей менеджмент, управління бізнесом олігархії "капітало-парламентаризмом".