Починати новий рік треба з чогось життєствердного, навіть якщо книжки, які пропонуються до уваги, про війну. Вірити у краще, не занепадати духом і чекати перемін – ось що радять автори, які побували у складних ситуаціях.

Спогади про Другу світову війну (Том 1 і 2), Вінстон Черчілль

(К.: Видавництво Жупанського, 2018)

Також слід нагадати, що автор книги – сер Вінстон Черчілль (1874–1965) – один із найвідоміших державних і політичних діячів ХХ сторіччя, який за час своєї політичної кар’єри встиг двічі побувати прем´єр-міністром Великобританії, водночас перебуваючи на посаді міністра оборони у найтяжчі для країн Британської співдружності за часів Другої світової.

У 1953 року Вінстон Черчілль отримав Нобелівську премію з літератури з формулюванням "за неперевершеність історичного й біографічного опису і блискуче ораторське мистецтво, за допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності". Цю премію він здобув саме завдяки своїй головній літературній праці, книжці мемуарів "Спогади про Другу світову війну", в якій він розмірковує про найтяжчі часи, які випали на долю людства у ХХ сторіччі.

"Леді Африка. Жінка, яка підкорила небо", Пола Маклейн

(К.: Наш формат, 2018)

Цей роман – історія бунтарського життя Берил Маркгем, першої жінки-льотчиці на Африканському континенті. Вона першою здійснила безпосадковий переліт через Атлантику зі сходу на захід. У ранньому віці Берил з батьками переїхала з Британії у Кенію. Разом з африканськими дітьми з тубільних племен змалечку відкривала світ дикої природи. Дорослою дівчиною розпізнала свого внутрішнього хижака, прийняла свою самодостатню і непокірливу вдачу.

Ці риси характеру штовхали її у вир складних стосунків, надихали на боротьбу з традиційною мораллю і схиляли до "чоловічих" професій. Загалом в реальному житті ця жінка ця жінка випередила свій час, ось чому вона змогла піднятися так високо. "Історія знаменитої льотчиці Берил Маркгем – мрія будь-якого романіста, – писав свого часу про книжку журнал "People", – а "Леді Африка" – захоплива розповідь про непросту жінку, яка жила за своїми правилами".

"Ідеаль, або На поміч, пардон", Фредерік Бегбедер

(К.: КМ-Букс, 2018)

За сюжетом, вийшовши з в`язниці, сорокарічний герой роману "99 франків" Октав Паранго не може більше жити у Франції, тож коли йому пропонують стати агентом з пошуку моделей для компанії "Л’Ідеаль", радо їде в Росію. Де ще знайти таке розгульне життя, як не там? Нашому герою вже, чи "лише", сорок років, за плечима у нього термін у в’язниці, а отже саме час починати нове життя, бажано десь, де минуле не буде обтяжувати.

І все було б добре, якби не втрутилося несподіване, неможливе кохання до 14-річної Лєни Дойчевої, здатної і занапастити життя героя, і водночас порятувати душу.

"Вояки", Мері Роуч

(Х.: Фабула, 2019)

Книжка цієї авторки – невтомної пропагандистки науки, глибокої дослідниці та чудової оповідачки з гарним почуттям гумору – про те, як уціліти й зберегти бадьорий дух, здорову психіку й неушкоджене тіло, якщо доля закинула вас у гущу бойових дій. І якщо ви й дотепер думаєте, що головну небезпеку для солдата складає ворог, то ви помиляєтесь.

"Люди звикли думати про військову науку як про щось пов’язане зі стратегією чи зброєю – бої, обстріли, атаки, – пише авторка. – Усе це я залишаю мемуаристам та історикам. Мене цікавить те, про що кіно не знімають: не те, як убивати, а те, як зберігати життя. Нехай це не стане нам на заваді. Цією книжкою ми вшановуємо науковців та лікарів, тих, хто виготовляє безпечніші танки, тих, хто йде війною на мух".

Що ж до справжньої відваги, то як дізнаємося з історії, це коли під час Першої світової війни медик Вільям Баер рятував життя поранених, запускаючи личинок у рани, щоб ті їх вичищали. А також коли доктор Герман Мюллер зголосився, щоб йому ввели трупну кров задля випробовування безпечності переливання крові загиблих пораненим. Тож розділи з назвами на зразок "Щодо трансплантації геніталій" і "Діарея як загроза національній безпеці" так само присутні у цій незвичній книжці.

"Шум часу", Джуліан Барнз

(К.: Темпора, 2018)

Цей роман – белетризована біографія радянського композитора Дмитра Шостаковича від сімдесятирічного британського класика сучасності. Тож перед нами майстерне вживання в образ і перевтілення в радянського інтелігента часів того самого "віку-вовкодава", адже "Шум часу" – безумовний реверанс Мандельштаму (який мав однойменну автобіографічну прозу), та й сцени спілкування з владою (у Булгакова – в житті, у Шостаковича – в романі) сьогодні вже майже загальне місце.

Утім, навіщо це майстру імітації? Швидше за все, для того, щоб показати, що диригент в оркестрі – це тиран, не гірший за Сталіна. Що ж до Мандельштама, то він тут потрібен як контраст з "колишнім" життям, адже у нього в "Шумі часу" також згадується диригент, але над ним не тяжіє Главрепертком, і тому він керує оркестром в міському саду, а не збіговиськом мазохістів, як називає музикантів Шостакович.

До речі, той самий Мандельштам у "Блакитному салі" Сорокіна виявився не на висоті щодо зради. Це була одна з рис того "шумного" часу, коли косили під блаженних, що з´їли весь цукор у Цвєтаєвої, як Осип, і кинули помирати в пустелі ближнього, як Хлєбніков. І на питання "як же ти міг, Вітю?" відповісти, що якби той сконав, він би його увічнив в поемі. Так ось, історії відомі лише двоє сучасників Шостаковича, які не підписали звинувачення на адресу цих самих ближніх – це Іванов-Розумник і Заболоцький – і імені героя роману серед них немає.