Часом усі ми почуваємося викинутими на узбіччя життя. Часом усі сповнюємося відчаєм і зневірою. Усвідомлюємо, наскільки важкі брили тягаємо за собою, та опускаємо руки. І байдуже, якого ми віку, кольору, статі чи переконань. Байдуже, які саме труднощі та випробування випали на нашу долю. Важливо, щоби поряд були ті, хто допоможуть повернути віру в себе та наснагу. Друзі, рідні, близькі, фахівці… або ж книжки. Останні, звісно, навряд витягнуть із найглибших екзистенційних пусток, можливо, навіть не вкажуть, у якому з кінців тунелю слід шукати те магічне світло, але, принаймні, подарують маленький промінчик надії та переконають, що вихід є. І зібрані у цій підлітковій добірці книжки, попри всю свою легкість і наївну простоту, цілком здатні впоратися з такою обнадійливою та життєствердною місією.

 

Міра Київська, Букмоль

 

Як воно, жити у світі, мова якого є для тебе загадковою, чужою та незрозумілою? Як воно, коли все навкруги здається позбавленим змісту? Як воно, коли відчуваєш себе так, наче ти бракована? Ніби усі люди як люди, а ти — викинута на берег риба? Спробувати уявити себе такою рибою можна разом із Еллі Нікерсон — головною героїнею повісті для наймолодших підлітків «Риба на дереві» від американської письменниці Лінди Муллалі Гант. Героїні, що дещо нагадує розгублену та налякану Алісу, яка щойно потрапила до вигаданого Льюїсом Керролом Дивокраю. От тільки якщо Алісі, щоби потрапити у чарівний світ, потрібно було пірнути у нору слідом за білим кроликом, Еллі Нікерсон пощастило просто народитись із дислексією. І хоча після такого вступу слово пощастило хочеться узяти у лапки, вжите воно тут буквально — без сарказму й іронії. Адже, як переконує сюжет книжки, навіть така особливість може бути твоєю суперсилою. Головне — зрозуміти її, збагнути, як вона працює, та навчитися нею користуватися. Бо, як і будь-яка інша суперсила, ця вимагає правильного підходу.

 

Власне, саме пошукам цього підходу і присвячено 300 сторінок книжки «Риба на дереві». У центрі сюжету лежить історія, розказана вустами самої Еллі, дівчинки, яка прекрасно малює, має неабияку фантазію та почуття гумору, добре тямить у математиці, але має проблеми із читанням. Літери буквально танцюють перед її очима, тому кожне слово перетворюється на нерозв’язний ребус, а кожне речення — на чергову муку та привід для насмішок однокласників. І все було б не так страшно, якби Еллі, її рідні, вчителі й однокласники знали, що усьому цьому є просте пояснення, але, на жаль, про дислексію ніхто навіть не здогадується. принаймні доти, доки до класу Еллі не приходить новий вчитель. Ідеальний учитель, який наче чарівник, вирішує усі проблеми та рятує бідолашну дівчинку з пастки нерозуміння та розчарувань.

Люди діють так, наче слова «погано читає» можуть їм щось розповісти про те, що в мене всередині. Ніби я якась бляшанка з супом, а вони можуть просто прочитати список інгредієнтів і все про мене дізнатися. У супі є багато того, про що не пишуть на етикетці, — його запах, смак, те, як він зігріває тебе, коли ти його їси. Отак і я — не просто дівчисько, яке не може нормально читати.

Загалом, історія Еллі — історія подолання труднощів і перешкод на шляху до успіху, історія прийняття себе та «відвойовування» свого місця під сонцем, історія про ідеальних рідних і найкращих у світі друзів  — видається аж занадто голлівудською. Тобто такою, у яку важко повірити. Втім, саме цей надмірний оптимізм і робить розповідь, попри всю складність теми, такою легкою та зворушливою. Такою, що надихає, сповнює віри у себе, бо «мені важко» означає не те саме, що «я не можу».

 

 

Теревенити про все та жартувати із друзями на шкільних перервах, обирати все, що заманеться, на вечерю, з нетерпінням чекати на канікули, святкувати дні народження, купувати нові сукні й отримувати омріяні подарунки — усе це видається таким приємним, радісним і водночас звичним для одинадцятирічної дівчинки. Хіба ж можна уявити собі дитину, яка б не тішилася можливості повечеряти найулюбленішим морозивом або ж перспективі влаштувати бучну вечірку на свій день народження? Звісно, що так. Адже життя дитини, попри дорослі стереотипи, складається не лише з моментів безпечного щастя. І повість норвезької письменниці Турюн Ліан «Лише хмари танцюють з зірками», що вперше побачила світ ще чверть століття тому, є гарним тому доказом.

 

Уже з перших сторінок повісті авторка занурює читачів у важкий і безутішний смуток, яким сповнюється життя одинадцятирічної Марії та її батьків після того, як через рак помирає її молодший братик Пільтен. Власне, сюжет усієї цієї книжки — це і є розповідь про переживання цієї страшної втрати, складні екзистенційні пошуки та справжню депресію. Депресію, що буквально виштовхує дівчинку з її життя, робить її чужою світові, відбирає у неї не лише можливість відчувати щастя та радість, а також і віру та надію на те, що колись усе знову буде добре.

 

Всі люди у всьому світі помруть. Навіщо тоді ми живемо, якщо у будь-якому випадку колись помремо? А якщо Рай — це справді лише слово?

Якою ж є Марія? Що вона любить? Чого боїться? Як їй подобається проводити час? Чим вона захоплюється? Відповіді на ці запитання ми, як і годиться, знаходимо поступово, але зі спогадів головної героїні, адже перед нами вона постає поламаною, самотньою, розчарованою у Всесвіті та закритою у собі. І хоча однокласники, вчителі та рідні намагаються якось зарадити її стражданням, дівчинка не приймає їхню допомогу. Не тому що не хоче, а тому що просто не може. Не може повернутися до свого нормального життя та до себе самої, бо «є щось всередині, що не можна полагодити чи замінити, якщо воно зникає». Тоді ж як мама — та єдина людина, на підтримку якої Марія сподівається, — виявляється занадто розбитою горем та слабкою, щоби простягнути донці руку помочі. Занадто слабкою навіть для того, щоби дати самій собі раду з усім цим. Але одного дня у похмурому світі Марії несподівано таки з’являється промінь надії — трохи дивакуватий і життєрадісний Якуб. Новий друг, який майже дивовижним чином повертає Марії віру у себе та переконує у тому, що майбутнє може бути щасливим. Варто лише докласти до того трохи більше зусиль.

 

Отож зрештою на читачів цієї щемкої та сумної історії очікує щасливий фінал, але, що справді викликає захват, без фальші та показної патетики. Адже, говорячи про переживання такої важкої травми, Турюн Ліан вдалося не передати куті меду з драматизмом і залишитись цілком переконливою та правдоподібною. Навіть у серйозних філософських діалогах між одинадцятирічними героями, які надихають і водночас спонукають замислитися над усіма тими вічними екзистенційними запитаннями про життя та смерть, що час до часу хвилюють як дітей, так і дорослих.

 

 

Зворушлива, життєствредна, трошечки фантастична та дещо наївна — саме такою, здається, є проза англійської письменниці Лари Вільямсон. Принаймні, така думка може скластися у тих, хто ознайомився із двома виданими українською її романами: «Хлопчик на ім’я Гоуп» і «Хлопчик, який переплив океан у кріслі». Обидва розповідають про складні та «дорослі» теми вустами дитини. Обидва сповнені легкої іронії та гумору, завдяки яким найнепозбувніші бентеги здаються не такими вже й непозбувними. І хоча у цій добірці обидві книжки виглядали б цілком гармонійно, оскільки про першу ми вже розповідали, коли говорили про втрати, втечі та повернення, цього разу — лише про «Хлопчика, який переплив океан у кріслі». Хлопчика, який, як будь-який одинадцятирічний хлопець, сподівався отримати на день народження скелета на повний зріст, а отримав оригамі від мами, що сім років тому померла під час пологів. Утім, насправді хлопчиків у цій історії Лари Вільямсон аж двоє — це брати Бекет і Біллі Рамзі, які разом із татом щойно переїхали зі свого будинку на Медовому пагорбі до квартири над перукарнею «Їжачки та боби». Чому вони так несподівано залишили свою домівку? Чому разом із ними не поїхала татова дівчина Перл? На ці та всі інші «чому» хлопці не отримають чітких відповідей, бо ж вони є усього-на-всього дітьми. І саме через це «усього-на-всього» вони й опиняються у цій жахливій безвихідній ситуації. І саме це «усього-на-всього» й намагається у різні способи розхитати Лара Вільямсон, знайомлячи читачів із дітьми, які наперекір долі та дорослим наважуються змінити свій маленький світ.

 

…іноді речі змінюються, навіть коли цього не бажаєш. Навіть якщо хочеш схопити мить, запхати її у пляшку і міцно закрити, щоб вона збереглася.

Повернути татову дівчину Перл, вигадати спосіб попрощатися з мамою, зрозуміти, що відбувається з татом, розібратися із шкільним проектом та вберегти та врятувати брата — на плечі Бекета випадає чимало випробувань. Але з допомогою нових друзів і вірою у магію йому врешті-решт усе вдається. Не без сліз, не без моментів відчаю і, на жаль, не без надмірної сентиментальності та романтичної патетики. Крім того, хоча головному герою та оповідачу лише одинадцять, його вік є радше прийомом, завдяки якому авторці вдається показати світ з іншої точки зору, такий собі дозвіл додати у реальність казковий елемент і говорити про складне просто, про серйозне — наївно. Тож не варто шукати у романі про «Хлопчика, який переплив океан у кріслі» правдивості, лише натхнення та віри. Віри не лише у дива, але й у власні сили.

 

 

 

Коли ти ще дитина або підліток, твоє життя майже цілком і повністю залежить від дорослих. Часом — це доволі зручно, а часом — нестерпно та важко. Що ж із цим робити? Можливо, знайти рішення допоможе написана понад тридцять років тому повість Ульфа Старка «Диваки і зануди», що розповідає про життя дванадцятирічної Симони — звичної для підліткової літератури неординарної героїні, якій доводиться кардинально змінити своє життя через рішення ще більш неординарно мами жити разом із бойфрендом.

 

Сюжет книжки розгортається у межах одного лише тижня, протягом якого Симона подолає усі можливі стадії та ступені відчаю і зневіри, але зрештою таки візьме себе в руки та збагне, що кожна людина є ковалем власного щастя. Знайти нових друзів, знайти пса, якого загубили при переїзді, стати заручницею ситуації й випадково «перетворитися» на хлопця, побитися з однокласником, завести нових друзів, знову стати заручницею ситуації і, нарешті, повернути справжню себе та сили, йти дорогою життя, щоб стати ні на кого не схожою дивачкою — автор змушує головну героїню пройти крізь таку велику кількість випробувань, що їх вистачило б на цілу трилогію. При цьому, одна із сюжетних ліній повісті торкається теми смерті близької людини, одна порушує проблему складних стосунків з мамою та вітчимом, одна ж розповідає про такі невід’ємні речі (підліткового) життя, як то соціалізація, взаємне і невзаємне кохання, навчання тощо. Інакше кажучи — усе справді серйозно.

Яка ти дурненька, — так само пошепки відповів дідусь. — Знаєш, якщо хтось і створив увесь цей дивовижний світ із сонцями, равликами, квітами й людьми, то, напевно, не якийсь там зануда.

Утім, як не дивно, виглядає уся ця переповнена звичайними та надзвичайними подіями історія доволі реалістично. Насамперед завдяки справді майстерній імітації голосу підлітка. Симона, вустами якої Ульф Старк і розповідає усю цю карколомну історію, приймає неправильні рішення, злиться на рідних, буває несправедливою, імпульсивною, але завжди залишається зрозумілою, а, головне, близькою читачам. Звичайною і водночас незвичайною дівчиною. Героїнею, у якій немає нічого героїчного, але є важливий досвід, історія про який цікава та сповнена простої життєвої мудрості. Адже Улф Старк, як завжди, не просто торкається актуальних та складних тем, але й не пригнічує, не моралізує та не намагається відверто навчити читача усього хорошого, доброго та світлого.