Мер цього міста, пан А.Садовий, у присутності доброї тисячі відвідувачів-глядачів Львівської опери (учасники та гості Форуму видавців), як на піонерській лінійці, урочисто заявив: «Відтепер і вічно у Львові кожен новий ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКИЙ книжковий магазин буде обтяжений «фантастичною» орендною платою — всього 1 гривня! І не за квадратний метр, а за всі квадрати».

Космічна столиця нашої з вами батьківщини після таких спічів нервово курить осторонь. Згадуючи погроми книгарень у районі Хрещатика.

Столиці інших держав теж сіпає тик.

А що як правда?

А не піар напередодні місцевих виборів?

***

Отже, про Форум видавців (і «кворум» письменників). Про захід, який сміливо живописують ЗМІ у солодкому стилі «рахат-лукум» (ми ж обмежимося традиційними «дорожніми нотатками»). Природно, немає нічого кращого, коли на зло кризі видавали, видаємо і будемо видавати ще більше, «ура».

Насправді ж жодні планетарні кризи не розіб’ють підпірки під нашим видавничим бізнесом. Якщо на книжкових розкладках і надалі — з геометричною регулярністю — виникатимуть томи авторства «опричників Гламуру». Нині головних інженерів людських душ. І в усьому вірних «друзів людини» (якщо вже сама книжка, згідно з ідіомою, теж «друг людини»).

Тобто тих, чиєю продукцією завалена Петрівка і решта книжкових звалищ.

І кому в усьому по плечу — вульгарність, доведена на сторінках до феєричної концентрації. І доти, доки кожна солістка «Віа ГРИ» не зобразить у подробицях оповідь про «життя в мистецтві», нам годі турбуватися: буцімто нікого видавати, нікого читати.

Навіть після поверхового ковзання по хрестоматійних автобіографічних скрижалях (основа комерційної продукції прилавків), скажімо, від Т.Буланової чи Б.Мойсєєва, від К.Собчак чи А.Седакової (екс-солістки «Віа ГРИ»), а незабаром —від І.Кильчицької (погрожує вбити наповал перипетіями сердечних і кабінетних пригод), висновок виникає абсолютно оглушливий: інших письменників у нас для вас скоро не буде.

Бо ці «опричники», вихопивши шаблі з піхов, знесуть голови з плечей, відклавши свої «личинки» на кожній полиці — на кожній звивині.

***

Щоправда, втерлися у видавничу справу й деякі «інші» — прибульці. На львівський ярмарок книжкового марнославства — понаїхали. Причому в неабиякій кількості. Близько 300 таких «інших». Неначе серйозних письменників.

Чи всіх із цих трьохсот добрі люди читають?

(Вам це треба?)

Головне — прибутки.

І не тільки ж один цей статистичний рядок — 300 письменників, — надихаючи, приголомшує.

Скажімо, на тому ж книжковому фестивалі зустрілися-потусувалися керівники одразу кількох сотень різних видавництв.

І близько чотирьох сотень літературних акцій відгуділо-відговорило, як гай золотий у Єсеніна.

І рівно 50 тис. гривень отримала найкраща книжка з цього зібрання видавничих творів («Соломія Крушельницька. Міста і слава» Г.Тихобаєвої і І.Криворучко, видавництво «Апріорі», 2009 рік).

І аж 250 тис. гривень із місцевого бюджету віддала на Форум львівська влада (якусь програму, певно, урізавши).

І ще (знову «аж»!) 240 квадратних метрів офісної площі отримала за громадянські заслуги перед містом Лева президент видавничого зібрання пані Л.Коваль. Жінка представницька, бойова, дипломатична і... Вміло маневруюча між львівськими «краплями» (мером Садовим та губернатором Горбалем), як колись (та й сьогодні) екс-президент Кравчук, що гуляє між контрастними ідеологічними потоками.

…І це далеко не вся «статистика», громадо.

Нагадаю також… Що відвідали книжковий «рай» у Львові (під гаслом «Час читати!») близько п’ятдесяти тисяч читачів і «грішників».

Відповідно, буцімто продано — близько ста тисяч різних фоліантів.

Тобто, виходить, жодна жива людина не пішла з палацу мистецтв із порожніми руками, а мінімум — із двома книжками під пахвою.

Зі зворотного боку Місяця, правда, не завжди «буття» (у нашому випадку — статистика) визначає свідомість.

І вже точно ніколи кількість не є мірилом художньої вартості виданих книг.

Блукаючи в задусі — посеред міріад книжкових палаток — не міг позбутися злобно-суб’єктивного настрою: а ми ж все одно, як і раніше, в пошуках ТЕКСТУ, а не масової обгорткової строкатості.

Як і раніше, ми в очікуванні КНИГИ, а не сотень одноразових паперових пустушок (як написала колись Б.Ахмадуліна: «…сочинитель пустот, в коридоре гляжу на сограждан…»).

Тобто всі ми, друзі-читачі, в очікуванні тієї рідкісної і завжди єдиної літературної СПОВІДІ, цінність якої вимірюється не тиражами, а даром авторським, відвертістю, посланою Господом.

Оскільки, знаєте самі, істинно великі тексти не вгадаєш створити навіть до цього, вже 17-го за ліком, свята українського літературного життя.

***

Багато — помітно багато — і на цьому, й на інших форумах різних книжок: корисних і шкідливих.

Помітно, наприклад, що менше, ніж «колись», нині видають власне вітчизняних класиків. Очевидно, комерційно невигідні тексти П.Тичини або М.Рильського, В.Сосюри або М.Бажана? Чи все ще «відмивають» їх від намулу радянського минулого? Хоча навіть у тих старовинних творах, просякнутих відомою ідеологією, все одно виблискують смарагди талантів.

Помітно також (із форуму судячи), як заможно животіють деякі наші кровопивці-видавці (з їхніми-то цінами!). Прикрашаючи окремі томища «блискітками» під дорожнечу. Або імітуючи «старовину», а отже, ще більше напружуючи цінник.

Розміри (як і теми) представлених на Форумі книжок досить різноманітні. Одними можна радісно вбивати гризунів (наче для того їх і друкували). А іншими порожній інтер’єр прикрашати (хоч якась користь від виданого).

Тобто книжкової продукції — на всі випадки нашого (бунтівного) життя. Від практичної користі: як сечогінними травами вивести шкідливі камені з організму. До різноманітних філософських сентенцій: чи буде життя на Марсі, якщо туди запустити українців?

Однак, знову-таки повторюся, про очікування якоїсь фантомної єдиної КНИЖКИ. Навіщо ж нам багато? Нам би одну — та хорошу. Та всією країною запоєм її прочитати. Як колись наші батьки — про «товаришів» Ремарка або «прапороносців» Гончара.

Як у Росії — багато хто — вгризався в Акуніна: хай йому грець, зовсім уже здувся вигадник-кон’юнктурник (див. «Весь світ — театр»).

...Тут ще, буває, їдеш у метро в обнімку з «Солодкою Дарусею», а на тебе так і витріщаються підозріливо «освічені» замурзані попутники: що за гадюка сильно «вумна» заповзла в наш вагон, а ну-ну...

…Ось і я про те ж: кількість видавництв аж ніяк не впливає на масштаби освіченості в Україні!

Як не впливає на рівень культури в Україні і рекордна кількість філій «кульків», що їх Поплавський відкриває в кожній тмутаракані.

Як і непристойна кількість ТБ-каналів (якими розжився кожен наш олігарх) ні на що вже давно не впливає. Мабуть, окрім олігархічних доходів і градуса «здичавіння» громадян-телеглядачів.

Що додати?

Гучний львівський (книжковий) з’їзд — справді одна з найважливіших культурних подій у житті країни... (Прямо як у газету «Правда» строчу!)

Але важливий цей «з’їзд переможців» не масовістю напливу паломників. А іншою обставиною.

Окреслив би її як інтелігентське (суто львівське) фрондерство: ви там, у столиці, в «політ-попсі» потонули; книгарні вигнали з центру, а ті, котрі вціліли, — схожі на мертві музеї (і це, на жаль, правда: зайдіть, наприклад, у новий магазин на вулиці Б.Хмельницького, де раніше була «Роксолана»); а ми тут, «у Львові», все-ж таки тримаємо оборону: не здаємося, куражимося, в хорошому сенсі «розумуємо»; і заробляємо, звісно, коли щось вигорить після цих «рукописів».

...Цілком очевидно, що 17 років, витрачених на книжкову затію, промайнули для міста Лева немарно.

Невідомо, як воно складеться далі, але хіба вже не приємно, що чудовий і архітектурно-непохитний град (який ніби відторгає від своїх прапрапрадавніх стін усяку антикультурну нечисть і радикальний «рагулізм») у багатьох туристів незабаром асоціюватиметься не тільки із закладом громадського харчування «Криївка» (де, кажуть, годують стравою на кшталт «москалики під соусом»), а ще й із брендом книжкової столиці. Де влаштовують ось такі «з’їзди». Які чимось скидаються на книжкові «карнавали».

***

Різні гості форуму, саме про них піде мова, і справді — наче носії «масок» на карнавалі. Хіба цікавий для нас тільки блідий лик творця — його зморшки, порожні очі або його ж утомлено-приречена усмішка? Ні! Нам подавай «рольову» функцію. Щоб не «просто так» — від щирого серця — він три години поспіль бубонів, «як» йому пишеться і «як» йому дишеться, а виглядав непересічним «персонажем» із якогось поки що недописаного, твору.

Таких персонажів, скажу я вам, у Львові не бракувало.

Ось, наприклад, завітав із Польщі на книжковий базар справжній друг читача. Святий отець Ксаверій Кнотц. На вигляд добродушний священик, зовні схожий на жвавих панотців із пригодницьких фільмів Ризької кіностудії.

Служіння Господу цей чернець успішно поєднує з ретельними літературними вправами. Анонсами його переломної для Святої Церкви праці — «Секс, якого ви не знали» — прикрашено пів-Львова. Перед однією тумбою, що рекламує цю книженцію святого старця, я як зупинився, — так і заціпенів. Ато, подумалося, чимало води спливло відтоді, як славний попередник Ксаверія святий Франциск Асизький, розмірковував у стражданні про святі стигмати. А тут «прогрес» якось різко подвиг католицтво до не менш відповідальної місії: підняти ковдру на ліжку, де зливаються в пристрасному екстазі різноманітні пари...

Благодатна — і головне — економічно вигідна така церковна «місія». Книжки ченця розліталися, мов пиріжки.

Що цікаво: цей же старець (нібито в масці секс-інструктора) дійшов у творі до дивовижного одкровення. Любовне ліжко — це не щось там «як», це — новітній вівтар...

Сперечатися чи спростовувати таке нам не по чину. Хай цим займеться, скажімо, Йозеф Алоїс Ратцингер. Якому після педофільського скандалу і так роботи вистачає.

Маску «вічного революціонера» на цьому ж «з’їзді» хотілося надіти Юрію Андруховичу. Усі пам’ятають його недавній екстатичний випад щодо Донбасу і Криму: ці регіони, на думку письменника, слід терміново від’єднувати від України. Але маска революціонера впала. І перед нами явилася людина з чесним обличчям і такими ж помислами. Які переходять у його помітні громадянські вчинки. Щодо «від’єднання» творець уточнив: усе це, радше, літературні ігри. А ось наступний його крок — не іграшки. Очевидно втрачаючи в грошах, Андрухович публічно відрікся від співпраці з видавництвом, яке штампує томи популярного міністра освіти.

Не заглиблюючись у позиції, політплатформи, повторюю, це й справді вчинок людини порядної. Яких дедалі менше в нашому різнобарвному «лісі», де розплодилася в основному захланна твар (відома ще за казкою Франка) — фарбований лис. Теж, між іншим, для багатьох чудова маска.

І ще персонаж — наче без «маски» — зустрівся мені дорогою. Стояв собі скромно, біля своїх же творінь. А тим часом міліціонер, оцінивши перехожого підозрілим поглядом, смикає того за рукав: «Це потрібно купити!».

Виявилося, МВС «розсекретило» в мені потенційного покупця життєпису Стефаника. Книжку про нього («Троянда ритуального болю») і створив скромний трудівник пера Степан Процюк: виявилося, він ще й уважний читач нашої газети.

Біограф Стефаника, правда, попередив: «На моїх сторінках — художнє осмислення долі автора «Камінного хреста»!»

Зізнатися чесно, деякі варіації «художніх» осмислень інколи заганяють у глухий кут. Як це сталося після штудіювання книжки В.Врублевської про Кобилянську («Шарітка із Рунгу»). У густому текстовому місиві пані Врублевська примудрилася обійти навіть назви багатьох творів Кобилянської. Ніби бідолашна Ольга Юліанівна тільки стогнала, медитувала й упивалася дамськими комплексами, а «Землю» чи «Зілля» замість неї писала тітка Дуся з Бессарабки.

У психобіографії про Стефаника теж — побіжно про творчість (але книжка хороша).

Не інакше як «самітником із мережі» (теж, уявіть, «маска») бачиться мені обгрунтовано популярний поляк Януш Вишневський, колишній моряк риболовецького флоту. У Львові він був для всіх милий, але не для всіх доступний. Повідомив передбачувану ввічливість: «Львів — це чудове місто, схоже на маленький Краків».

Від себе продовжу: авторський стиль Вишневського всім прекрасний, але чимось скидається на зразки «творчості» армії блогерів та форумчан, — у надрах інтернет-каналізації приховано, мабуть, чимало потенційних письменників.

А ось політикам чи «навколополітикам» жодні «маски-шоу» у Львові не потрібні. Їхні обличчя — і так давно не обличчя. А ходячі сіті-лайти або білборди. Особисто мені приємно було побачити на тому ж таки форумі екс-першу леді країни Кетрін-Клер Чумаченко. Приємно, що ця жінка в приємному гуморі. Хоч комусь весело, радісно, легко. Особливо радісно Кетрін-Клер дослухалася (енергійно аплодувала) тексту вітальної промови президента Віктора Януковича (в опері).

І вже переможним ликом — зовсім не маскою — самого Віктора Федоровича, автора дискурсу «Будуємо нову країну», не те що б «заклеєний», а тотально «утрамбований» Львів та його ж околиці!

(Змагатися з президентом у справі заклеювання територій у нас може тільки Оксана Марченко в обмундируванні ангела — для пропаганди своєї телепередачі.)

…Тим часом «сардонічним» поглядом такої собі Джоконди Віктор Федорович раз у раз позирає з реклам на кожного львівського книжкового «опортуніста»: а ось і Я, не чекали?! Масований сіті-лайт-«маскарад» (по суті, виклик суспільству, основам суспільності) виразно вніс у місто приховані ритми сум’яття. Знаючи досить напружене ставлення місцевих (львівських) до нинішнього глави держави.

А ось ставлення до глави першого — стабільне! У масці мудрого ребе Леонід Кравчук презентував твір «Одна країна, єдиний народ». При цьому як інтелектуальний ідеал нації він ставить за приклад сучасникам поважного поета Дмитра Павличка, автора «Двох кольорів» і вірша про «світлий шлях» у СРСР — «Про вуз не мріяв я ніколи…».

— Наші інтелектуали ще наполовину невільники у своїх діях, — міркує на форумі Л.Кравчук. — Рабство, яке нам нав’язала наша система, вичавлюється з них дуже повільно. Ось Борис Олійник — талановитий поет, він пише про Януковича. А Забужко — вже не пише. Ось і різниця!

…Доповнити прозріння першого президента можна легко! Система, власне, яка «нав’язувала», була не так «наша», як — «ваша», Леоніде Макаровичу, оскільки особисто ви й числилися її головним ідеологом. Ну, а вже «велику різницю» завжди можна знайти не тільки в поетичних, а й у політичних перипетіях: КПУ (перебував), СДПУ (брав участь), БЮТ (пропагував).

Та що там — «масок» деяким вождям (і творцям) у нашій країні вистачить на всі ситуації життя. До гробу.

Тому — геть, чимдалі від цього «маскараду»! Геть — із задушливого поліграфічного «пекла». Лети, печаль моя, в далеку дзвінку тишу, де чути звук надірваної ліри. Це вже я напинаю на себе маску «зачарованого мандрівника». І тут-таки чимчикую лабіринтами Львова у пошуках останньої пристані одного знаменитого письменника. Літературного Бога — і цього міста і, можливо, всієї нашої країни.

***

Дивна річ, а його ж обитель у цей час абсолютно порожня! Наче в місто цими днями «злетілися» на зліт механізатори або інопланетяни спустилися (зі своїх підозріливих тарілок), а не люди, близькі до книжок, до літератури.

«От паразити, от неофіти...»

Будинок Івана Франка у віддаленій від центру Софіївці — жодними відвідувачами не потривожений. Неначе це спорожнілий храм у період більшовицького хороводу.

Але тут-таки шум і гамір від гучного видавничого «маскараду» (у центрі) одразу стихає, глухне: свято йде на спад. І у віддаленій тиші його будинку (не брешу, не вигадую) чується мені пульс літератури живої. Вчувається слово його — несамовите і пристрасне.

І ще… якесь здушене дихання — дуже хворе (в цих стінах).

Вважаю, до списку обов’язкових для відвідання визначних пам’яток Львова цей будинок потрібно включати в наказовому порядку: нічого їм сновигати де попало! Якоюсь мірою саме ж ця споруда — те саме що й Чернеча гора: сакральне місце.

У Франковій обителі — чистота і спокій. Видно, як піклуються про будинок музейні трудівники. І як зберігають кожну сторіночку і кожну билинку — на згадку про нього.

Тут він написав 1905-го свій шедевр «Мойсей».

А сам цей особняк коштував Франкові неймовірних поневірянь і мук: висів над ним дамокловим мечем боргів та кредитів.

(У жовтні 2010-го музею Франка — 70 років: ось і привід згадати.)

Із усіх відпущених йому років поет провів у своїх стінах тільки 14.

І тінями, світлими привидами відбиваються і в цих же інтер’єрах, і на фото з розталих снів — ті, кого любив, і ті, кого сам же й мучив своєю любов’ю.

На другому поверсі — кімнатки дружини його, Ольги Хоружинської. Чия лиха доля, як на мене, гідна пера Мопассана чи Вільямса. Чудова, освічена, дуже вродлива ця жінка потерпала від постійних ударів долі: загибель сина, спадкова психічна хвороба, труднощі у стосунках із чоловіком і соціумом. Все це мало-помалу перетворювало її на тиху божевільну. Потрапила в «дурку». Не вийшла звідти навіть у день похоронів Франка — у травні 1916 року. Але пережила його на чверть століття. У безвісності, у своєму тихому смутку і у вічній тузі за людиною, котра принесла їй багато щастя і бід.

…Уже на третій годині моєї самотності в «мережі» того будинку, здавалося, серце трісне від відчуття якоїсь уселенської несправедливості, що огорнула туманами епох і ту долю, і цю…

Все «те», що не завжди «прочитається» на форумах, на кворумах, на з’їздах, на різних СТОРІНКАХ. І навіть — між рядками. А тільки — на білих полях. На самій «околиці» міста Львова.

Найкращі книжки Форуму видавців 2010:

«Соломія Крушельницька. Міста і слава» Галини Тихобаєвої та Ірини Криворучко (Львів, «Апріорі», 2009);

«Европейский словарь философий. Лексикон непереводимостей» (Київ, «Дух і Літера», 2009);

«Україна на старовинних картах. Середина XVII — друга половина XVIII століття» (Київ, ГНПП «Картографія», 2009);

«Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен» Ярослава Кравченка (Київ, «Майстерня книги», «Оранта», 2010);

«Музичні твори Володимира Івасюка» (Чернівці, «Букрек», 2009);

Повне академічне зібрання творів Григорія Сковороди (Харків, «Майдан», 2010);

Мирослав Маринович. Вибране в 6 томах (Москва, Видавництво УКУ, 2010);

«Сльози речей» Андрія Содомори (Львів, «Піраміда», 2010);

«Великий терор в Україні. Куркульська операція 1937—1938 років» (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010) та інші.

Олег Вергеліс