Жанр: трилер  

Є для жінки чудовий спосіб врятуватися від зґвалтування – це погодитись на секс із потенційним ґвалтівником добровільно. Та ще й отримати від цього задоволення. Такий спосіб порятунку обрала дівчинка з дитячого будинку на прізвисько Білка. Проте одного разу вона дізналася, що все ж таки опосередковано є жертвою зґвалтування: групового насильства зазнала її рідна мама, вже будучи вагітною. І, звісно, збожеволіла. Так Білка опинилася в сиротинці, де замкнулося коло – всі всіх ґвалтують. Дізнавшись список маминих кривдників, дівчина вирішила помститися. Для цього вона, як ви, мабуть, розумієте, застосовувала не лише кулі та отруту, а основну жіночу зброю – секс.

Я не беру на себе сміливість заявляти, що сюжет та інтрига роману харківського письменника Валерія Махова «Сезон помсти» аж надто оригінальні. Зґвалтовані дівчата мстяться своїм кривдникам ще з часів Себастьяна Жапрізо – рекомендую його роман «Убивче літо» як класику жанру про помсту сексуально розкріпаченої доці за зґвалтовану колись маму. До речі, класикою детективного жанру став також роман Жапрізо «Дама в автомобілі, в окулярах та з рушницею», де теж мстяться за ґвалт, але там хитромудру помсту здійснює чоловік потерпілої. Якщо брати більш актуальну літературу, то в репертуарі «Клубу сімейного дозвілля» є роман німецької авторки Крісти фон Бернут «Тоді ти почув» - там теж «серійниця» зводить рахунки зі своїми ґвалтівниками.

Проте романові Махова явно не вистачає ані елегантних багатоходових комбінацій помсти, прописаних у французького автора, ані характерної для німецької белетристики подібного штибу відчутної пригніченості, в якій відчувається помітний вплив класики німецького експресіоністичного мистецтва в вигляді хоча б фільму Роберта Віне «Кабінет доктора Калігарі».

Я не скажу, що це погано: в кожного свій шлях реалізації творчого задуму. «Сезон помсти» претендує на гіперреалістичність, і вже в передмові зазначено – на читача чекає не стільки захоплюючий сюжет з карколомними поворотами, скільки «свинцовые мерзости жизни», потерпати від яких заповів ще Максим Горький. Тим не менше, жахливі описи сучасних реалій читача не надто жахають і переймають, а сексуальні пастки героїні не надто збуджують. Бо нічим у сюжеті не врівноважені.

Скажімо, картина всього, що відбувається в згаданому вище «Убивчому літі», об’ємно і випукло показана очима кількох дійових осіб: жертви, ката, потерпілої, свідка, нарешті – жертви, яка з волі ката міняється з ним місцями. Події «Дами…» майже весь час переповідає жертва, яка під фінал виявляється співучасницею злочину і підставлена катом. У «Тоді ти почув» є міцна паралельна дія: маніяк убиває, поліція шукає, жертви тремтять.

Натомість у «Сезоні помсти» харківський міліцейський опер Антон Голіцин потрапляє у вир подій, далеких від основної дії і майже зовсім із нею не пов’язаних. Хтось зводить з ним рахунки, організувавши незаконний арешт і приготувавши відразу кілька тюремних камер, де на нього чекали, аби зґвалтувати. Чоловік – не жінка, врятуватися описаним вище способом не може, тому Антон рятує свою честь ціною власної крові. Проте навіть у фіналі автор не надто переймається ані поясненням, за що на Антона так озлобився рідний брат, ані чому доля чесного мента займає більшу частину сюжету, аніж власне помста Білки. Не видно логічної спроби врахувати її наступних жертв та зупинити вбивцю. Коли читаєш, ловиш себе на думці: автор насправді захоплений зовсім іншою лінією, а про дівчину, яка мститься за себе і маму, згадує вимушено, наче виправдовуючись перед читачем. Тому здається: автор не домовився сам із собою, про що ж насправді буде його роман, якою стане його основна сюжетна лінія.

Наостанок – ще одне спостереження. Намагаючись занурити читача в максимально похмуру атмосферу, Валерій Махов мимоволі використовує тему з «Парфюмера» Патріка Зюскінда. Причому не на рівні сюжетного вирішення, а безпосередньо до запахів, у яких вариться мешканець українського мегаполісу.

Перше речення роману звучить так: «В большой холодной женской спальне образцово-показательного детского дома номер двадцать три стояло жуткое зловоние». За пару десятків сторінок читача зустрічає «пасмурное, сопливое, ОРЗэшно-чахоточное, пневмонийно-туберкулезное утро». Далі ми дізнаємося, що «… в нашем городе даже тоска другая. Она серая. А это самая страшная тоска… Бог с ней, с серой, лишь бы не чернела!», «рабочая окраина города была грязной и безнадежно больной», а «человеческих отходов видимо-невидимо, из унитазов и писсуаров они по трубам попадают в очистительные сооружения», ну а людський мозок, відповідно, набитий «разным дерьмом».

Як читач і як автор зовсім не маю нічого проти такого реалізму. Проте ці цитати зовсім не висмикнуті з контексту. Навпаки – контекст історії перебуває в них, і це лише крихітна частина характеристик тотальної клоаки, в якій ми з вами живемо. Автор не констатує факти, а відразу робить висновки. Розділи та речення про запахи живуть у романі окремим життям, тоді як їх слід вплести в загальну оповідь. Оскільки цього, на мою думку, не зроблено, роблю висновок: роман «Сезон помсти» слід розглядати не лише як максимально жорсткий кримінальний трилер, а і як засіб його автора заодно висловитися про те, що наболіло. В якійсь момент репліки про наболіле беруть гору над сюжетом. Хоча звичайних засобів жанрової гостросюжетної літератури для висловлення громадянської позиції, як на мене, цілком достатньо.

Оцінка **** (-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику