Re: цензії

Цей відгук неможливий без коротенького вступного слова, як і пропонована книга. Автор, звертаючись до читачів, чесно сказав наприкінці третього абзацу: хотів написати не зовсім таку історію, але в результаті вийшло те, що вийшло.

Я ж, звертаючись до тих, хто читатиме мій текст далі, підкреслю: книга Валерія Єремєєва, незалежно від того, якою вона там задумувалася і якою в результаті вийшла, стала ЛИШЕ номером шістнадцятим і останнім серед новинок вітчизняного кримінального чтива, які побачили світ упродовж 2009 року. А якщо згадати, що з решти 15 книжок три – це перевидання давніших текстів (див. проект «Український детектив» видавництва НК «Богдан»), то книга пана Єремєєва взагалі вважається тринадцятою, а це означає: я не збираюся віддавати українську книгу кримінального жанру, написану на українському матеріалі, але – російською мовою, розвиненій індустрії подібного чтива сусідньої держави.

Це стосується будь-якої книги обраних мною жанрів (детектив, кримінальний, пригоди, трилер, горор, «нуар»), написаних російськомовними громадянами України і виданих тут. Поки в нас виходить по півтора десятки подібних книжок на рік проти такої ж кількості, яка виходить в місяць (якщо не в день) у інших країнах, включаючи Росію, я не буду ділити їх на україномовні та російськомовні, оскільки для мене факт появи кожної нашої (нехай з інтенсивністю «одна в місяць») цінний сам по собі.

Масштабність мислення та розвинена фантазія – запорука успіху будь-якої жанрової історії. Цього у автора не забрати: київський перекладач Михайло Рогоза, якому довелося побувати в «гарячих точках» (тут помітний вплив роману Андрєя Константінова «Журналіст») супроводжує народного депутата і бізнесмена Москвітіна до Франції, де повинні відбутися якісь переговори. Але яхта Москвітіна вибухає в морі, вцілів лише Михайло, і тепер на нього з якоїсь причини полює по всій Франції купа озброєного народу. Причини з’ясовує така собі київська приватна детективна фірма, яка отримала завдання знайти Москвітіна – цей гад когось кинув на грубі гроші. В результаті читач із двох боків приходить до викриття серйозної теорії змови, до того ж – із містичною складовою.

Проте важко не погодитися з автором роману: вийшло справді те, що вийшло. Зокрема, письменник Єремєєв безперечно має свій стиль, про що свідчить його попередня книга «Той, хто помер учора». І не мені вказувати на якісь там стильові огріхи, бо це – авторське, індивідуальне, вистраждане та святе. Тим не менше, як у попередній книзі, так і в пропонованій сюжет не працює на одного персонажа. В даному випадку – на Михайла Рогозу та його неймовірні й небезпечні пригоди, що не робить цього героя на сто відсотків головним. Натомість історія насичена необов’язковими, як на мене, персонажами, котрі здебільшого відіграють роль масовки, виникаючи нізвідки та йдучи в нікуди. Це нормально для літератури «потоку свідомості», а в детективі працює не завжди. Бо детектив – механізм, у якому будь-яка деталь на своєму місці, зайвих бути просто не повинно.

Ще спостереження із розряду «що вийшло, те вийшло». Історія починається з того, як Михайло показує французьким гостям політичне протистояння на київському Майдані: міліцейські щити, спецназ, революційно налаштований натовп. Все це було наприкінці 2004 року, і після того купи прикритого щитами спецназу на Майдані я не пригадую. Але, повернувшись з Майдану, перекладач, ігноруючи набридлий телевізор, в одинадцятий раз дивиться російський фантастичний бойовик «Параграф 78», який вийшов на екрани на початку 2007 року. Значить, або Михайло мав цей фільм задовго до завершення його зйомок, або автор справді демонструє умовність будь-яких часово-просторових категорій, що для детективного роману, нехай з елементами містики, навряд чи припустимо. Можливо, в мені зараз говорить журналіст, а не літератор, проте зі спецназом на Майдані в українців поки що персоніфіковані асоціації, тому в інший час, окрім 2004 року, ми його собі там не уявляємо. Втішає, що це – не перший випадок: у фільмі українського виробництва «Смерть шпигунам» за сценарієм Марка Греся герої в 1944 році обговорюють фільм Бориса Барнета «Подвиг розвідника», який був знятий Київською студією ім. Довженка у 1947 році. І ніхто ж не помітив…

Наостанок – ще трохи спостережень. Михайла зухвало викрадають, але при цьому не обшукують. Так у нього лишився пістолет за паском. Трохи згодом, пустивши цей пістолет у діло та відплативши викрадачам за їхню халатність, Михало, побачивши кров та мозок, почав блювати. І так, блюючи, випускає у живіт напаснику дві кулі (стор. 90). Пізніше ми дізнаємося: наш герой – аж ніяк не ніжна фіалка: свого часу запросто, без емоцій, тримав у руці відрубану людську голову. Отже, він мусить бути або загартованим, або не загартованим. Призвичаєним до вигляду крові наполовину бути нереально.

Оцінка ***(+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику