Вперше українською мовою маємо переклад найновішого бестселеру Жана-Крістофа Гранже – «Мізерере», у якому він майже буквально наслідує схемі «Пурпурових рік» і частково – «Імперії Вовків». Знову двоє поліцейських – старий вірменин Ліонель Каздан та молодий наркозалежний росіянин Седрік Волокін. Знову персонажі – перевертні: якщо в «Пурпурових ріках» старий француз і молодий араб шукають мертвого хлопчика, а знаходять двох живих дівчаток, то тут, шукаючи маніяка, який проколює спицями барабанні перетинки педофілам, знаходять дитину, яка навчена вбивати криком. До того ж один із сищиків виявиться зовсім не тим, за кого себе видає.

Проте розглядати твори згаданого автора треба в певному контексті. Бо французький белетрист Жан-Крістоф Гранже знаменитий, як на мене, тим, що не є типовим французьким белетристом. Та й французького в більшості його творів небагато, хоча ця дещиця – діагноз Франції від 1962 року, коли де Голль дав Алжиру незалежність і арабський світ ломонувся в країну Дюма та Золя. Тексти Гранже насичені арабськими поліцейськими та бандитами, мешканцями турецьких кварталів та східними сепаратистами, а в «Мізерере» - ще й французькі вірмени зі своєю діаспорою. Де вона, стара добра Франція з соціальними детективами про комісара Мегре…

Ще одне, чим виділяються романи Гранже серед решти актуального французького «маскульту»: якщо когось і можна порівняти з ним у власне французькому «чтивному» доробку, то хіба «зірку» французького «чорного» роману 1970-х років Жана-Патріка Маншетта. Ті, кому за тридцять і хто любив у дитинстві та юнацтві ходити в кіно, легко пригадає бойовик «Трьох треба прибрати», який у скороченому вигляді (вирізали цицьки актриси) збирав касу в радянських кінотеатрах, а на відео в салонах 1980-х поруч із американськими поліцейськими бойовиками котувалися французькі «За шкуру поліцейського» та «Слово поліцейського». Всі вони – з Аленом Делоном, всі вони – за романами Маншетта, і всі – відповідь Франції на засилля американських поліцейських фільмів.

Власне, романи Маншетта, а раніше – Сан-Антоніо (він же – Фредерік Дар) були одночасно французькою альтернативою американському чтиву та своєрідною адаптацією американської історії про Брудного Гаррі Калагана на французький грунт. Гранже в 1990-х продовжив цю традицію, адаптувавши актуальний американський трилер на актуальний французький грунт.

Уже від «Польоту лелеки», дебютного роману Гранже, він задекларував власні правила гри: жодної претензії на так звану французьку вишуканість, побільше крові, кісток, різань по живому, червивих нутрощів, розчленованих тіл і взагалі – жерсті. Причому часто насильство та жорстокість у Гранже описова, а не візуалізована. Власне, тому другий роман «Пурпурові ріки» я схильний вважати максимально наближеним до ідеалу європейського трилеру: детальні описи понівечених трупів компенсують їхні зображення, напруги, характерної для трилеру, вистачає без неодмінного в американських першоджерелах шаленого екшену, пошуки маніяка нібито охоплюють територію Франції з кінця в кінець, а насправді зосереджені в замкненому просторі елітного навчального закладу. Тому екранізація «Пурпурових рік» та інші екранізації Гранже («Імперія Вовків», «Братерство каменю») програє перед текстом. Хоча Гранже тупо націлений на екранізацію кожного свого наступного твору, перенести на екран хічкоківську атмосферу, коли не бачиш, але відчуваєш, практично не вдається. Власне, через це фінал кожного фільму автор міняє, роблячи його більш видовищним та при цьому менш яскравим.

Знаючи правило, яке не дозволяє називати ім’я вбивці та спосіб убивства, коли говориш про детектив, маю при цьому чисту совість: хто з вихованців закритої «Колонії», де заправляють майстри тортур з Освенціму та їхні нащадки, володіє отим самим убивчим голосом, не каже читачам навіть автор. Сищики та ми лишаємося перед купою дітей-убивць і відкритим фіналом, чого мало хто з авторів детективного роману може собі дозволити. Нам не відомі навіть імена цих крикливих дітей – і вперше на моїй пам’яті в детективі не назване ім’я конкретного убивці!

Власне, «Мізерере» - це для шанувальників Гранже. Побіжні описи знущань над жертвами в «Пурпурових ріках» та катувань жінок за допомогою живих щурів у «Імперії Вовків» тут витікають у десятки сторінок із детальним описуванням усіх способів знущань над людською плоттю, про які ви хочете знати, але боїтеся запитати. Кошмар таємниці, яку треба розкрити Каздану та Волокіну, цілком можна відтворити на екрані в черговій серії «Пилки». Але в тому-то й суть, що цей кошмар ми можемо собі лише уявляти.

Навіть питомо українські слова на кшталт «філіжанка», «трунок» чи «криївка», якими рясно нашпигована українська версія французького роману, який становить розумну альтернативу американським бойовикам, враження від читання не псують і оповіді не гальмують. 

Оцінка тексту не дається в силу того, що автор не зможе її прочитати.

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику