Книжку Олександра Гавроша «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», перевидання якої відбулося минулого року і було представлене на Львівському форумі видавців, слід означувати, як пригодницьку повість на історичну тематику. Хоча суто історичного в ній мало. Це захопливий твір для дітей з елементами фантазії та гротеску, побудований на легендах, фольклорі та знаннях про опришківський рух кінця XVII – середини ХІХ століття. І хоча опришківство має вже чималий список літератури за собою, але, як бачимо, продовжує і далі наснажувати літераторів.

На основі фольклорних та документальних джерел, про опришківство, як історичне явище, перш за все, здійснені наукові дослідження, видані монографії. Різноманітні збірники опришківського фольклору уклали В.Гнатюк, В.Шухевич, В.Тищенко, О.Дей, П.Лінтур, І.Синько. В художній українській літературі тему розбійництва вперше підняв Маркіян Шашкевич в оповіданні «Олена» («Русалка Дністрова, 1837 рік). Її торкалися Юрій Федькович (балади «Довбуш», «Юрій Гінда», оповідання «Довбуш», «Лелії могила, або Довбушів скарб», драма «Довбуш»), Іван Франко (повість «Петрії та Довбущуки», драма «Камінна душа»), Гнат Хоткевич (повісті «Камінна душа», «Довбуш», «Понімалєк і Туманюк», оповідання «За Юріштаном», «Потомок Довбуша», драма «Довбуш»). Оскільки українські землі по обидва боки Карпат довший час перебували під владою Габсбургів, Речі Посполитої, Трансільванії, Угорщини, народний спротив знайшов своє висвітлення і в художніх творах європейських письменників.  Так в альманасі «Haliczanin» (1830) польський читач мав можливість познайомитись із постаттю Олекси Довбуша, завдяки оповіданню Євгеніуша Броцького «Опришки в Карпатах». 1839 року у Варшаві з’явилася і через рік була перекладена на чеську мову повість К.Вуйціцького «Довбуш». Карпатське опришківство показане в романі австрійського письменника Карла-Еміля Францоза «За правду» (1882) і в повісті Станіслава Вінценза «На високій полонині», де, зокрема цитується текст присяги опришків перед «дєдиком-ватагом». Про «останнього опришка Карпат» розповів чеський письменник Іван Ольбрахт в романі «Микола Шугай, розбійник» (1933) та угорський прозаїк Бела Іллєш у повісті «Микола Шугай» (1922). Під впливом Ольбрахтового роману В. Гренджа-Донський створив у 1936 році повість «Юрко Липей, карпатський розбійник».

Як бачимо, попри основну постать художньої творчості саме цієї тематики – легендарного Олекси Довбуша, який за останні два століття став, символом народної боротьби за соціальну справедливість, – автори часто використовують вигадані та узагальнені образи розбійників, взяті з фольклору, чи виліплені письменницькою фантазією.

Та повернімось до Григора Пинті. Очевидно, що Олександр Гаврош –  перший і, поки що, єдиний в українській літературі, кого зацікавив саме цей «тричі славний розбійник». Маємо бути вдячними за це письменнику, адже колоритна постать капітана Пинті заслуговує на увагу хоча б через те, що йдеться про ватажка антигабсбургзького повстання куруців, названого Ференцом Ракоці ІІ – «Хоробрим». Григір Пинтя справедливо вважається «марамороським Робін Гудом», оскільки його образ в Трансільванії рясно обріс легендами й піснями.

Вперше переказ про розбійника Пинтю довелося почути в Хустському районі Закарпатської області. Переказ-легенда пов’язаний з історією зруйнування неприступного Хустського замку: хлопці-опришки із загону розбійника Пинті, начебто, викотили на гору, що на другому березі Тиси, дерев’яну гармату і пострілом з неї влучили в порохову вежу. Це, звісно, народна фантазія, бо, як стверджують історики, в порохову вежу влучила блискавка. Але те, що Пинтя в усній народній творчості наділений неймовірною силою і надзвичайними можливостями, говорить про безперечну любов народу до свого героя. Уснопоетична традиція стверджує, що Пинтя одним ударом кулака убивав бика, а за одною з легенд, щоб стати невразливим («аби куля не брала») опришок вимастився кров’ю убитого чорта, проте, забув змастити під лопатками. Вважаючи свого улюбленця безсмертним, народ також враховує правду життя і, все ж, залишає шпарину, куди смерть може проникнути. Як зазначав І. Ольбрахт, фольклорна традиція може «прибільшувати, прикрашати, змальовуючи події, які тільки могли би бути, але в цілому образ опришка вони не викривляють і ніколи не виходять за рамки реальності».

Олександр Гаврош чимало творів присвятив популяризації Григора Пинті:

повість «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», роман «Розбійник Пинтя в Заклятому місті», оповідання у збірці «Олександр Гаврош про...», п’єса «Славний отаман, Пинтя-Капітан». Як бачимо,  народний герой зайняв особливе місце в творчості письменника. Бурхлива фантазія створила дуже позитивний, цікавий художній образ, та О. Гаврош не забув і про прототип, якого теж досліджує. Зі статті цього ж автора «Кому належить опришок Пинтя?», на сторінках часопису «Тиждень» за 08.04.2011 р., ми дізнаємося, що Григір Пинтя народився в сім’ї дрібного шляхтича в селі Мегоажа біля міста Деж повіту Клуж. Здобув добру освіту, знав кілька мов, служив навіть в австрійському гарнізоні. Що змусило вояка стати опришком, розбійником, куруцом -- достеменно не відомо. Він підтримав повстання Ференца Ракоці ІІ проти  Габсбургів і загинув у бою, маючи за плечима якихось 33 роки. Сам австрійський імператор призначив грошову винагороду за його голову!

Хоч Пинтя насправді був румуном, та народні страждання національності не мають, до того ж сучасні закарпатські Міжгірщина, Тячівщина, Хустщина, Рахівщина у XV-XVII ст. входили до Мараморощини в складі Трансільванії, тож Григір Пинтя є народним героєм і румунів, і угорців, і українців, що з діда-прадіда мешкають на цих благодатних землях.

Усе це – історія, проти якої, здавалось би, не заперечиш. Але ж – ні! Олександр Гаврош подарував нашій літературі захопливу пригодницьку повість саме для дітей, чого українська «опришкіана» ще не мала.

В повісті ̶ 23 розділи, до кожного з яких вміщено епіграф – кілька рядків з народних пісень, що надає тексту етно-колориту. Дотепна розповідь веде нас від народження і до всенародної слави карпатського отамана.

Наш літературний Пинтя – сільський хлопець, який рано залишився сиротою. Починається повість з кумедної сцени хрещення новонародженого Григора. За давнім звичаєм, немовляті тицяють в рученята то шматок хліба – аби був хліборобом, то сокиркою перед очима водять – аби був лісорубом. Ким же буде дитина, що вхопила до рук люльку старої босоркані?! Питання риторичне. Кожна подія характеризує і доповнює художній образ героя.

Вирощений старою нанашкою (хресною мамою), Пинтя був не дитиною, а карою Божою: «Якщо нанашка благає його чогось не чіпати, то він обов’язково полізе туди з головою, а якщо попросить щось зробити, то ані пальцем не кивне» [с.12]. Так і опинився за своє бешкетництво на Чорній полонині, у ватазі опришка Андрія Мухи, де й перейняв від старого розбійниче ремесло: «…стріляти з лука, пістоля та рушниці, кидати ножа, рубатися барткою… орієнтуватися по сонцю та зірках» [с.41]. Пізнавальною є розповідь про побут опришків: «…Знаєш, синку, скільки по горах розбійничих нір наготовано? Тому й вислідити нас панські гайдуки не можуть. Бо нині ми тут, а завтра – на горі Стіг, а третього дня – вже на Кобилі… Лютої зими на Чорній полонині від морозів ноги простягнути можна» [с.41]. За переказами, опришки перебували в лісах з весни до осені, а на зиму вимушені були сходити в села, наймаючись на роботу до заможних ґаздів, які могли й не знати, що в них наймитує той чи інший «чорний хлопець».

Крім розбійничих атрибутів («…чорної розбійничої сорочки, вивареної в олії та смолі (аби не хапалася до тіла різна мерза), широкого череса, зеленої крисані з когутячим пір’ям, оздобленої бартки та пістоля» [c.46]), передав старий опришок і здобуті скарби – скриню із золотом та сріблом, яку в печерах під Чортовим зубом стереже сам нечистий. В горах є ще й інші чарівні речі, скажімо – «ялиця-яснолиця» (якщо закинути на неї якусь річ товариша, то дерево відразу скаже, в біді він чи ні), чи «грушка-мудрушка» біля прихованої домівки (коли хтось підходить до сховку, вона розцвітає). Не дивно, що серед ночі до Григора з’являються духи покійних розбійників Василя Зуба та Данила Черепа – аби перевірити, який з Пинті опришок.

Та справжні подвиги тричі славного розбійника Пинті починаються, коли в нього з’являється ватага: Качулка, який втік від пана Бебекала, прихопивши отару овець, і Шпінька з ватаги покійного Данила Черепа.

Згідно неписаних законів шляхетних розбійників, їхня мета – провчити жорстоких панів. Як і за історичного Пинтю, за голову нашого літературного героя хустські пани призначили велетенську суму – півтори тисячі золотих дукатів. «Так ясновельможне панство само поширило славу про Пинтю» [с.96].

А в другій частині повісті починаються небезпечні пригоди – боротьба з підлими і зажерливими панами, адже опришківське товариство щодня зростає. Помста ватаги не тільки дошкульна, а й іронічна, схожа більше на розвагу, ніж на покарання. З притаманною йому хлопчачою задирикуватістю, О.Гаврош кумедно описує сцени колисання пана Нагаєвського, викупу розбійника Дмитра Сливовиці, коли Пинтя, разом з побратимами, з’явився в Хусті просто перед носом у панів і гайдуків; історію, як отець Онуфрій розбійничий скарб шукав. Не менш цікавий розділ «Як Пинтя з бароном обідав» [с.139]. Проте веселий настрій від Пинтьових витівок затьмарюється звісткою про загибель Янка Причмеленого, якого віденський слідчий наказав підвісити на дибі.

Сміливець Пинтя не може не ризикувати, щоразу з’являючись то в місті, то навіть на балу в пана Дундуковича, аби викрасти панську доньку, через що й потрапляє в Хустську темницю. Та опришки не були б опришками, якби свого отамана не визволили, та ще й із пушки по пороховій башті влучили, а все для того, щоб урятувати від страти трьох бабусь-босоркань.

Як і в інших творах автора, читач має змогу посмакувати влучними слівцями й приказками, які роблять текст повісті живим, максимально наближеним до народної мови. «Не тепер і не колись, а, мабуть, ще в ті часи, як сам цісар під стіл пішки ходив, не в чужій країні, а в зеленій Верховині» [c.5], «тихо, аж чути, як мухи сало гризуть»[с.7] – такими соковитими зворотами пересипана мова повісті. Лунає тут і народна філософія, яка звучить з уст розбійників та простих людей, що зустрічаються Пинті. «Нема людей – нема і гріхів. Все лихо – від них… Божа правда сильніша за людську силу» [с. 19] – каже самітник-пастух Янко.  «Прибери пенька, то матимеш панка» [c.51] – зауважує Андрій Муха – старий опришок. «Верещиш, як недорізаний» [с.112] – кидає гостре слівце Шпінька. «Вчепився, як чорт за стару вербу!» [с.113] – гиркає Гатала. «Не кажи «гоп», доки не перескочиш!» [с.114] – посміхається Графинчик.

І народна мудрість, і  пригоди опришків, і факти з розбійничого побуту – все це складові оригінальної повісті, яку, за великим рахунком, можна назвати дитячою енциклопедією опришківського життя. Така книжка важлива і потрібна, адже український читач мусить мати власних історичних та літературних героїв, захоплюватись не тільки піратами Карибського моря, а й людьми, що творили історію України, ставали обʼєктами переказів, легенд, пісень. І розповідати про цих літературних персонажів потрібно так яскраво, щоб спонукати читачів до подальшого дослідження прототипів.

Олександру Гаврошу вдалося поєднати пізнавальну роль книги з розважальною, що робить її цікавою як для дітей, так і для дорослих. .

На завершення не зайве буде сказати, що нещодавно повість «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», перевидана видавництвом «Навчальна книга-Богдан»,  отримала чергову відзнаку  ̶  на цей раз,  конкурсу «Книга-Фест - 2017» в Ужгороді.