Re: цензії

Але чому саме цей архетип актуалізувався нині? Коли глянути з боку політичної антропології, це означає одне: частка тих, хто геть зневірився далі виглядати «Вашинґтона» з-поміж медіа-персон «із досвідом», — різко зросла.

Масова свідомість вимагає шукати його винятково серед молоді.

Симптоматично також, що пошук Українського героя провадиться не лише на рівні сюжетів, а й на рівні потенційного читача.

Промовистий приклад — Дмитро Білий, який починав писати «для дорослих».

Перша його книжка — «Басаврюк ХХ»— вийшла у«Смолоскипі» 2002-го (рукопис датовано 1999-м), коли рецептори колективної пам’яті того читача були щільно забетоновані радянськими міфами.

Звідти украй песимістичні рефлексії персонажів: «Може, для українців є окремий рай і ми боремося не за ту Україну, якої, можливо, ніколи не буде тут, а за право мати її десь там... після смерті?».

Звичайно, цей історичний фаталізм і сьогодні ще не затерто остаточно, але молодь уже міркує собі інакше.

Письменницький дебют Д.Білого, на тоді кандидата історичних наук у Донецькому університеті, був за змістом таким собі палімпсестом на пергаменті нон-фікшн, просвітянською проповіддю-памфлетом у ґотичному стилі.

Але за формою нагадував хіба переможний олімпіадний твір на задану тему.

І аж криком кричала відсутність редактора: мовні покруч і («замісник... пройшов тиждень... паровий потяг... закінчили їду... центральною вулицею проходила довга черга до біржі праці») не так навіть зачіпали літестетику, як знеохочували українців читати українською.

Утім автор швидко проґресував.

Уже у другому творі «Заложна душа» (Кальміус // 2002,ч.1-2) засвітився вихід з «історії поразок»: «Запорожжя пропало, але лицарі залишилися».

Стиль оповіді свідчив, що література розпочалася не з цієї-от книжки: в описах бойових виправ угадувалися реґістри Сенкевича, у геополітичних панорамах — сміливість Білика, степ наповнився екзистенцією пустель Коельйо, кобзарі і характерники («запорожці, про яких ми знаємо не більше, ніж про антропологію марсіан») набули акценту Кастанеди.

Та попри вигадливі сюжетні маніпуляції з Часом, ритм українського ментального плину лишався майже на нулі («тягнулися дні... повільніше, ніж трава росте»).

Та наприкінці ми побачили героїв, «як зникають вони десь у Степу, поклавши початок зовсім іншій історії» — обнадійливий натяк на серіальність.

В одному з інтерв’ю Д. Білий сказав: «Тільки вестерн як нова форма епосу може пробуджувати в людині певні забуті архетипи» (Буквоїд, 10.03.2015).

На той час автор уже мав приклад-доказ: повість «Козацький оберіг» (К.: Наш формат, 2013).

Саме в цьому творі відбувся знаменний поворот до читача-підлітка.

Якщо раніше Д. Білий здебільшого потрапляв до читацького кошика хронікерів літпроцесу, то тепер вийшов на потенційно широке, хоч і непрогнозоване коло — в один ряд із Володимиром Рутківським, Олександром Гаврошем, Володимиром Арєнєвим, Леонідом Кононовичем.

Котрі, до речі, так само не одразу знайшли свою нішу: Рутківський спочатку писав для школяриків, Арєнєв з Кононовичем — для дорослих.

Лише Гаврош ризикнув одразу, бо ж література для юнацтва — мінне поле, де замість небезпечних полапок часто трапляються джекпоти.

Видавництво «Наш формат» підтримало Білого — перевидало два ранні твори у відповідному оформленні (2014).

У «Козацькому оберезі» є все, аби надійно причарувати юну читацьку душу, яка щиро вірить у чудеса.

Можливо, усіляких чудовиськ тут трохи менше, ніж у «Чигиринському сотнику» Кононовича, але усі вони так само непередбачувано-потворні, бо обидва автори відкрили собі безлімітний фентезійний карт-бланш: «Чого не бачили, від того не зарікайтеся» (Л.Кононович).

Є тут і модерні інтерпретації сивих легенд, як-от про допінґ — «мазь, що зможе на кілька хвилин зробити руки людини надзвичайно могутніми.

Її мені замовив начальник цеху кожум’як. Кажуть, його далекий предок Кирило зміг за її допомогою подолати дракона, який напав на Київ».

А наприкінці навіть з’являється ситуативний гумор — явна ознака авторської впевненості, — коли змальовує тогочасну рекламну вивіску: «Кепська доля, поганий сон? Вам допоможе алхімік Зенон».

За своїм ритмом «Оберіг» — як і «Сотник» — є олімпійським квестом: швидше, вище, сильніше! Гра, «наділена двома найблагороднішими якостями, що їх ми здатні розрізняти в речах: ритмом і гармонією» (ЙоганГейзинґа. Homo ludens. К.: Основи, 1994).

Та коли раніше у Д. Білого гармонійні ритми продукувалися містичними імпульсами, то тепер їхнє місце заступили алегорійні символи.

Насамперед, зовнішня атрибутика, що неабияк важить для згуртування молоді і є ознакою обраних, шукачів («на правому плечі в нього є знак — хрест із сонячними хвилями на кінцях»).

А усі втаємничені, як знати, шукають одне — чашу Ґрааля.

Отже — нескінченна історія, як і будь-який пошук Ґрааля. Література в цьому перпетуум-процесі відіграє ключову роль.

В тому числі й роль цапа-відбувайла: у сакральному списку «Хто винний?» назви творів мітять початки політичних збочень.

Може, найкраще цю літературну «мертву петлю» дослідив Умберто Еко — показав, як тексти починають реально й конкретно вбивати людей.

А в романі «Бавдоліно» (Х.: Фоліо, 2009) відбив долю творця «Ґрааль-історій».

Там є вельми цікавий діалог: «—Ти прискорив його смерть, довів до безпам’яття і виснаження. І ти тішив свою схильність до казкарства, хизувався винахідливістю. —Можливо. Але той короткий час, що йому відміряно, він прожив щасливішим».

Отже, «жити довго і щасливо», але без мрії — чи спалахнути на ейфорійному протязі? І яка тут «вина» казкаря?

Ці питання — без стабільної відповіді; кожна нова перемінна обставина змінює все невпізнанно.

Але відповідальність за мовлене слово лишається завжди — ніколи не знати часу, коли воно проросте.

За всієї авантюрності та «реалістичності» описів козацьких пригод нова книжка Д.Білого стримить до прози ідей у форматі алегорії.

Коли хочете, це парафраз на тему «Бавдоліно», бо ж вітчизняна чаша Ґрааля має назву «Український герой».

Ясна річ, його не знайдено — бо тоді алегорія перетворюється на дидактичну утопію.

Більше за те: ніхто достеменно не знає, ані де шукати, а чи він узагалі народився. Тож, поки розвідують хіба місце, де би він міг об’явитися.

За Дмитром Білим — то є коло першого запорозького гетьмана, Байди.

Перекладаючи з символічної мови — народження Сина Українського можливе в орденському середовищі.

Речник «Правого сектору» Дмитро Савченко відкидає рештки алегорійного камуфляжу: «Іспанське Junta у буквальному перекладі означає «рада», колегія військових; тобто таке собі козацьке коло отаманів та польових командирів» (Київ Хунта Сіті.— Чернівці: Букрек, 2015).

У тому ж напрямку шукає і Леонід Кононович у «Чигиринському сотнику», але йде далі — від соціальної локації до програми дій: «Якось воно та буде! Головне — бучу здійняти».

Це упізнавана теза Наполеона: стати до бою, а там подивимося.

Зрештою, і до французького бунтівника докладаються конструкції Д.Савченка, як-от: «Хунта є ефективною управлінською хірургією, запровадженою на макрорівні».

Всі наші автори: Білий, Кононович, Савченко — розглядають лише один «Ґрааль-вектор». Натомість персонажі «Бавдоліно» мислять поліваріантно або ж провокативно; мовляв, «а цього думати не можна?».

Насмілився подумати у нетрадиційний для масової української свідомості бік і Владислав Івченко у романі «Химери Дикого поля» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014).

Якби не датування твору, можна подумати, що це доведення до абсурду логіки попередньо оглянутих книжок, антиутопія-антиностальґія козацького міфу; пересторога читачеві: не зверни шию, оглядаючись назад.«Ми переймалися, що в української ідеї дуже мало прикладів успішного втілення»? — запитує В.Івченко, — от вам картина маслом цього втілення.

Оскільки це той самий роман ідей, авторові не треба перейматися достовірністю експозиції. А вона у В.Івченка така: у глухих лісах сучасної Сумщини, на кордоні з Росією, існує козацька Січ — точнісінько тобі «Загублений світ» КонанДойла.

Вузьке коло владців знає про існування «об’єкту», пробували навіть гелікоптери-бомбардувальники туди направляти.

Вийшов пшик, тож упізнавана«партія миру і торгівлі» (Юрій Щербак. Зброя судного дня.— К.: Ярославів Вал, 2016) усе засекретила й налагодила, як годиться, контрабандний канал.

Спосіб життя на цій Січі той самий, що змальовано Білим та Кононовичем: фортеця, перманентно обложена потворами, двоногими та іншим; «на півночі болота, на заході — дикі у своїх лісах, на сході — чудовиська, а на півдні просто Великий ліс».

Своїх чудовиськ Івченко рекрутує з того-таки «Бавдоліна»,частково з бестіаріїв Винничука та Борхеса, а чорні чаклуни зустрічаються, здається, у Лавкрафта.

Перебіг подій виписаний у стилістиці вестерна (істерна, краще сказати).

Починалося усе ніби за схемою Д.Савченка: «Група благородних змовників... Нова влада фронтовиків... Тиранія практичного результату».

Викристалізувався правлячий клас — паничі, козаки-офіцери. Але «влада отруює людину», — повторює В.Івченко відому аксіому, і воїни чим далі більше стають «як у нашому житті або депутат, або прокурор».

Усі, хто не має права на шаблю, поволі перетворюються на рабів: «Спочатку забрали землю, а потім зруйнували хати і побудували сараї... Всю їжу давали господарі, вимагаючи за це працювати на панщині. Виникла така химерна суміш рабовласництва і казарменного комунізму», — вийшов, як завше, радянський автомат Калашнікова.

Письменник — то є соціальний алхімік; чаклування В.Івченка над ідеєю Січі обернулося, «по суті, ортодоксальним комуністичним експериментом».

Його герой, коли тільки-но потрапив до загубленого світу запорозької мрії, попервах захоплений, ніби Д.Савченко, що стверджує: «Комбінація з любові та справедливого насильства творить дива».

Та чим далі більше наш герой прозріває: задля збереження влади «паничі створили умови постійного напруження, мобілізації, перебування на передньому краї війни».

Декларативна невідворотність покарань стає декорацією, бо «коли потрібен результат — правда не має значення».

Наш сучасник швидко перетворюється на Січі на гвинтик спускового гачка владної зброї («я заморився виживати, а ще більше заморився вбивати»). І взагалі: «Так було в колонії, так було тут, на Січі».

Врешті-решт, герой-оповідач втікає з держави славних воїнів-січовиків. Перше, що заходить до голови: «я подумав, що не хотів би бачити паничів в Оклункові».

Але по зовсім короткому часі, по зіткненні з нашим сьогоденням, доходить висновку: «Без втручання паничів режим не здолати».

Владислав Івченко дуже точно визначив ступінь, на якому закипає нинішня масова свідомість: між неприйняттям диктатури і неможливістю змінити режим без її застосування.

Вельми небезпечна точка. Якби реальні наші «паничі» усе це уважно прочитали, їх би — як героя «Химер...» — «почало трусити від нервів».

Костянтин Родик