Оцінюючи літературні здобутки 2011 року рідко хто з видавців, критиків і письменників оминав увагою роман Тараса Антиповича «Хронос». Йому впевнено пророкували премію «Бі-Бі-Сі», тож для багатьох перемога Володимира Рутківського стала несподіванкою, навіть шоком. Не збираюся моралізувати, справедливо присуджено премію чи ні - це кожен може вирішити самостійно, але роман викликав таку хвилю різновекторних оцінок, що незайвим було б спокійно і без зайвих емоцій проаналізувати його і сформулювати адекватні судження.

Один з важливих критеріїв художності - доцільність, взаємозалежність і взаємозумовленість усіх елементів і компонентів художнього цілого. За цим критерієм і спробуємо оцінити роман, який Тарас Антипович виніс на розсуд читачів.

Парадокси змісту

«Хронос» Тараса Антиповича - це роман про час. Визначення теми не викликає великих труднощів, адже вона закладена у заголовку твору. За матеріалами «Вікіпедії», хронос (др.-гр. Χρόνος, «час») - божество в давньогрецькій міфології і теокосмогонії (в орфічній теогонії він породжує Ефір, Хаос і Ереб). За однією з легенд, Хаос породив найдавнішу субстанцію Всесвіту - Час. Елліни звали його Хронос. Віднині все відбувалося в часі, адже простір ще тільки зароджувався. Хронос породив три стихії - Вогонь, Повітря і Воду. Але це вже сталося після того, як з´явилася Земля. Звісно, Тарас Антипович, скориставшись правом автора, модифікує це традиційне тлумачення: «„Хронос" для мене - це божок часу, в першу чергу, технологічний божок. Такими божками люди заміняють бога зараз. Ми молимося на ай-поди, ай-фони, леп-топи, а тут просто в романі з´являється новий божок. Це темпоральна технологія, це новий божок, який обожнили самі люди, власне. І протиставлення цього нового божка і справжнього бога для мене важливе... Хронос - назва полісемантична. Тут і бог часу, і жадоба часу, і, з рештою, сама хроніка, тому що роман побудований як хроніка. Але, в першу чергу, це саме технологічний божок часу, на якого моляться люди. Зараз ми молимося переважно на бабло, бачачи перед собою замість будь-яких ідей ідею збагачення». Інтерпретація доволі промовиста, але читач, який береться до читання цього роману, навряд чи про це підозрюватиме, адже ознайомлення з інтерв´ю навряд чи належить до його преференцій. Найпевніше в його уяві вникне традиційне уявлення про Хронос як персоніфікацію Час.

У світовій літературі тема часу не нова. Не буду стомлювати читача довгими переліками творів і їх авторів. Це забрало б чимало часу. Здається, чим ще можна здивувати вибагливого читача, який може пригадати і сюжети про захоплюючі мандри в часі, і філософські спроби осмислення природи часу й законів його функціонування, і багато чого іншого. Але Тарас Антипович все ж таки вирішив бути оригінальним, тож обрав не зовсім традиційний напрям висвітлення теми. У його романі йдеться не про абстрактну філософську чи фізичну субстанцію, а про «біологічну» іпостась, тобто про час індивідуального буття особистості («біотайм»). Концептуальне твердження професора Койфмана, який навчився виділяти цю невидиму субстанцію: «Кожен організм при народженні якимсь чином отримує свій термін придатності, тобто запас біологічного часу» (с.5). Донедавна «біотайм» був останнім бастіоном свободи особистості. Люди могли витрачати його на власний розсуд - з користю чи просто «вбивати», годинами просиджуючи в мережі, граючи в карти чи доміно, відвідуючи кінотеатри, гуляючи в парках. Могли - доки професор Койфман не навчився його вилучати в однієї людини і передавати іншій. Віднині час втрачає особистісну приналежність кожній конкретній людині і перетворюється на товар, який можна красти і продавати, заробляючи на цьому шалені гроші, вилучати за допомогою офіційного інституту донорства нібито для потреб хворих, а частіше - для тих, хто за посадою може користуватися державним резервом часу. Як слушно писав Д.Дроздовський, «у „Хроносі" час остаточно позбавлений метафізики і переведений у площину брудної світової політики». Перетворення часу на товар призводить до глобальних суспільних катаклізмів, руйнуючи звичний улад життя і традиційну систему «вічних» цінностей, які насправді виявилися хисткими і непевними.

«Хронос» складається з 25 новел, кожна з яких репрезентує певне актуальне (глобальне чи локальне) питання. Проблематика роману Тараса Антиповича тримається на трьох «китах». Перший «кит» - глобальна проблема дегуманізації суспільства загалом і особистості зокрема. Вперше це поняття матеріалізується у новелі «Афаліандр», але і не назване воно стає стрижневим поняттям усього твору. Отримавши можливість розпоряджатися власним, а головне чужим біологічним часом «людство остаточно втратило моральну цноту, чи то пак залишки цієї цноти, а якщо чесно, то сам спогад про свою цноту, давно вже втрачену». Спокуса виявилася надто потужною. У гонитві за вічною молодістю втрачаються моральні цінності, люди перетворюються на тварин («скотів») - причому і в прямому, і в переносному значенні. Лише кілька персонажів виявляються здатними на гуманізм, співчуття, взаємодопомогу. Торн, отець Теодор, Лайза, Діана... Інші виразно деградують, аби наприкінці частина з них все ж таки змогла відродитися до живого життя завдяки втручанню «Божественної технології». Не дивно, що значно чистішими і моральнішими за окремих представників людського роду виявляються дельфіни (точніше, афаліандри), які відмовляються затопити рибальський корабель, аби не завдавати шкоди мирним людям.

Поняття «дегуманізація» пов´язане з другою основоположною проблемою роману  - відповідальності вченого за наслідки своїх відкриттів («Demon ex machinа»,  «Минуле відновлює Бог», «Турбіна»). Професор Койфман (творець «пекельної машини» - хрономату) «розумів, що дає людству в руки новий вид зброї, однак устояти перед власним винаходом не міг» (с.8). Те, що могло стати панацеєю, обертається прокляттям, від наслідків якого страждає і сам професор: уряд блокує виробництво хроножилетів, які могли б захистити мирне населення від «таймерів» (викрадачів часу), вимагаючи натомість створити хронотурбіну - пристрій для масового вилучення біотайму. Коли Койфман відмовляється розробляти зброю масового винищення, його кидають до психушки, намагаються зламати і примусити до співпраці. Аби тримати вченого у нормальному фізичному стані, йому щомісяця примусово роблять чергову темпоральну ін´єкцію. Так виринає у творі традиційний мотив світової літератури - прокляття вічністю. Найбільше прагнення професора - померти від старості - втілюється тільки після відновлення природного часу завдяки місії отця Теодора. Сам же професор безсильний зупинити джина, якого він необережно випустив з пляшки.. Інший приклад розплати вченого, який пішов на компроміс із совістю, - історія асистента професора Койфмана Фреда, який погодився на співпрацю із злочинною владою, розшифрував записи професора, який необережно йому довірився, винайшов хронотурбіну, але завдяки втручанню отця Теодора так і не зміг випробувати її дію на мирних протестувальниках. Здається, художнього матеріалу для підтвердження актуальності цієї проблеми і показу шляхів її розв´язання цілком достатньо. Але автор не покладається на проникливість читача, тож вирішує прямо висловити свої ідеї у новелі «Минуле відновлює Бог», додатково підкріпивши їх авторитетом відомого філософа (для надійності): «„Техніка - не просто засіб. Техніка - вид розкриття таємниці", - закаркало у професорській голові. Це була лекція „Питання про техніку", прочитана Гайдеггером 1953 року в головній аудиторії Мюнхенського вищого технічного училища. „Місія розкриття потаємності як така у всіх своїх видах є ризиком. Так, там, де все присутнє постає у світлі причинно-наслідкових взаємодій, навіть Бог може втратити все святе і високе, всю таємність своєї далечі", - погрожував Гайдеггер. Розкриваючи таємність біологічного часу, Койфман знав, що ризикує, але науковий азарт засліплював його...» (с.46). До чого це привело, можна переконатися, читаючи роман.

Третій «китом» проблематики є тотальна корумпованість влади. «Усе зненацька вийшло з-під контролю. І владі нічого не залишалося, як визнати, що на вулицях іде громадянська війна, тільки замість кулеметів діють хрономати. І війні цій немає кінця, бо жадоба часу безперервно підживлюється проминанням самого часу, і ніхто ніколи не насититься триванням молодості, і ніхто не зречеться бажання зупинити свій біологічний вік у точці розквіту. Влада не змогла впоратися з цією війною. Тоді вона почала на ній наживатися» (с.8-9). Час став найпотужнішим наркотиком. Епідемія охопила владну вертикаль зверху до низу. «Таймозалежними» у романі постають і всемогутній Великий Магістр Ордену етернітів, і маріонетковий Президент, і Прем´єр, і розбещений депутатський синок на прізвисько Сноб («Темпонутий»), і дрібна чиновниця, яка курує державний резерв часу («Відплата»).

З найдавніших часів влада існувала як наслідок конвенції сторін: в обмін на обмеження свободи індивіда вона пропонувала йому певні цінності. Наприклад, у первісному суспільстві це були авторитет, досвід і сила вождя, який захищав плем´я і допомагав одноплемінникам вижити в умовах ворожого оточення і природних катаклізмів. Споконвічно влада захищала, унормовувала форми співіснування, як правило, реалізуючи певні потреби і сподівання населення - реальні чи вигадані, нав´язані уявлення про життєво необхідні цінності. Навіть радянський тоталітаризм, пов´язаний у суспільній свідомості з голодомором, репресіями, елементарним порушенням людських прав і свобод, мав у своїй основі потужну компенсуючу надідею - категорію світлого майбутнього, яка - як наркотик - присипляла людей і робила масу мало чутливою до тимчасових труднощів на шляху для комунізму.

У «Хроносі» влада не дає пересічним громадянам нічого. Вона тільки відбирає, відверто паразитує, одурманюючи примарою третьої світової (темпоральної) війни. Мотив втрати і повернення втраченого (принаймні намагання його повернути) є типовим рушієм сюжету більшості художніх творів. У героїв відбирали цінні речі, талісмани, кохану, свободу, ставили над ними експерименти... У модерному суспільстві, оригінально змодельованому Т.Антиповичем, відбирають те єдине, що, здається, ніхто раніше не здогадався відбирати - персональний біологічний час. Чи може довго проіснувати держава, яка нічого не дає, а лише відбирає? Питання риторичне. А якщо сприймати роман не як футурологічну проекцію, а як неодноразово тиражовану автором версію про завуальоване відображення реалій сучасної корумпованої України, то висновок виглядає... майже революційно.

 Цікаві у романі також новели, що демонструють антигуманність влади, яка маніпулює суспільною свідомістю і готова пожертвувати тисячами мирних демонстрантів, аби зберегти свої привілеї («Гіб-парад»,  «Битва»); соціальну незахищеність пересічних громадян, які слухняно віддають свій біологічний час на суботнику донора («Дільниця») і бояться зайвий раз виходити на вулицю, аби не «напоротися» на «таймерів» («Страх»); спроби соціального спротиву у формі терактів проти найодіозніших корупціонерів («Замах»). Окремі новели презентують світ кримінальних злочинців, які наживаються, викрадаючи чужий біотайм («Дівайс»), чи стають жертвами новітньої пенітенціарної системи («Темпоральний в´язень»).

До зазначених примикає комплекс морально-етичних проблем, зосереджених навколо питання злочину і покарання. Автор демонструє два підходи. У новелах «Юні старці» і «Гастролі» продемонстровано принцип «непротивлення злу насильством»: актор Торн не може не тільки відібрати чужий біотайм, аби повернути собі і дружині природний фізичний стан, а й виявляється нездатним покарати злочинця, який викрав час у Марти, в одну мить перетворивши її з майже тридцятирічної на вісімдесятирічну. Він не здатний переступити через свій моральний імператив. Натомість героя новели «Відплата» ніщо не зупиняє і він з насолодою відбирає біотайм у корумпованої чиновниці, яка штучно омолоджувалася за рахунок хворих і соціально незахищених. У новелах  «Зоопарк», «Параноя» і «Вим´я» йдеться про те, що єдиним прихистком людяності у ці апокаліптичні часи залишається любов (от тільки кохання темпорально модифікованих істот - кентавра і жінки-корови - чомусь не викликає в мене ні зворушення, ні розчулення). Доволі гостро артикульовані у романі проблеми віри і тотального безвір´я («Дім Божий», «Пробудження», «Повернення»), естетичного впливу творів мистецтва (точніше псевдомистецтва - «Катарсис»). Здебільшого артикульовані Тарасом Антиповичем проблеми актуальні для сьогодення і здатні «зачепити» читача за живе. В цьому - безперечний плюс роману. Але водночас ця «актуальність» стає покажчиком, який не дозволяє надати твору глобальніших метафізичних вимірів і перетворити його на футурологічну притчу.

Художній світ роману Т.Антиповича доволі своєрідний. Його часові координати визначені чітко і недвозначно: початок акції («Demon ex machinа»)  - липень 2040 року, завершення («Повернення») - квітень 2047. Чому 2040, а не 2020 чи 2070? Чи має це якесь художнє значення? Виявляється, жодного. Це фіктивна часова координата. Зрештою, автор і не збирався цього приховувати: «Дата умовна, мені просто була потрібна певна часова відстань від теперішнього». Чи є глибший сенс у тому, що змальовані події тривали 7 років? Немає. З таким самим успіхом вони могли б заповнити рік віртуального художнього часу. Або десять. І нічого від того не змінилося б. Кожна з новел у заголовку чітко датована. Наприклад, «Вересень 2041. Юні старці», «Березень 2042. Темпоральний в´язень», «Січень 2044. Афаліандр», але і в цьому випадку хронологічна прив´язка не має жодного значення, це не художній прийом, а чистісінька випадковість, адже вересень, березень, січень - це тільки випадкові позначки, замість яких з таким же успіхом могли б фігурувати липень, жовтень чи лютий. Як не парадоксально це виглядає, але у жодній з новел немає навіть натяку на природні реалії, пов´язані з відповідними порами року. Це художній світ, в якому не має значення ні час, ні механічна зміна пір року. Він постійний, незмінний, одноманітний.

Виникає закономірне питання, навіщо автор так уперто фіксував увагу читача на незначущих деталях? На жаль, відповіді на нього у тексті знайти не вдасться. Час існує тільки всередині кожної з оповідей, і то це не природний фізичний час, а час тривання події. Тож виявляється, що експеримент з часом у «Хроносі» виявився подвійним - вилучення біотайму живих істот і зникнення будь-якої функціональності художнього часу. Напевне, у цій ситуації варто було вчинити так, як В.Винниченко у «Сонячній машині», - не конкретизувати механічно часові координати і не перевантажувати твір випадковими деталями. Відсутність прив´язки до чітко визначеної дати створила б ефект узагальнення, понадчасовості  змальованого.

Другою складовою художнього світу є простір. Де відбувається дія цього твору? Автор у тексті не називає ні країну, ні місто... Топонімічні «прив´язки» відсутні... Абстрактна країна, абстрактне місто, абстрактні вулиці, площі, парки, будинки... Імена персонажів (професор Койман, Фред, Торн, Марта, Максимільян, Грегор, Боло, Марк Патон, Діана тощо) нібито натякають на неукраїнські (інонаціональні) реалії, але, як виявляється, це абсолютно нічого не означає.  Адже задум автор полягав у тому, аби «за образом космополітичного суспільства (...) проступала віртуозна проекція на сучасну Україну». Для не надто уважних читачів на це прямо вказано в короткій анотації на звороті книги. З огляду на це всі зазначені деталі виявляються необов´язковими, випадковими, неінформативними.

Власну модель майбутнього Тарас Антипович будує за принципом гіпертрофії вад сьогодення - у художньому світі роману діють ті ж суспільні закони (точніше - беззаконня), персонажів цікавлять ті ж проблеми - виживання, збереження родини, турботи про хліб насущний, помножені і загострені фатальним винаходом. Віра Агеєва з цього приводу слушно зауважила: «Романна фабула часом нагадує просто колекцію вирізок зі свіжих чи минулорічних газет: ті самі політичні скандали, корупція, кримінальні розрахунки, екологічні катастрофи... Але до всього тепер ще з´явилася й хронозброя, яка нібито може за вісім секунд "перетворити мільйон людей на фарш"».

«Гострота» сюжету... «Оригінальність» фабули...

На звороті обкладинки «Хронос» презентовано як «футурологічний роман з винятково ефектним сюжетом і прискіпливо-болісним поглядом на світ найновіших технологій та одвічних людських спокус». Неодноразово переконувалася, що читати анотації - марна справа. Заради комерційного успіху видавці готові і непотріб розрекламувати якнайкраще. Але, як виявилося, це не просто рекламний трюк. Тарас Антипович щиро переконаний, що його сюжет захоплюючий і гострий. Відповідаючи на питання, що допомогло його роману „Хронос" увійти до списку фіналістів „Книги року Бі-Бі-Сі», письменник скромно (!) зазначив: «Я намагався створити ефектний сюжет без саморефлексій та іншого баласту». Баластом (sic!) для автора, вочевидь, виявилися психологізм і філософська глибина, «непідйомні» і нецікаві для масового читача... І чи тільки для нього? Але менше з тим. Відповідаючи на запитання Романа Лебедя про важливість сюжету, автор зазначає: «Сюжет для мене є ключовим. В принципі, я з дитинства люблю історії, і мені найважливіше, щоб цей сюжет захоплював, затягував до себе і я вже й сам намагаюся читати тільки сюжетні речі. Мене не чіпляють різні потоки свідомості, це все уже не те. Сучасна проза, на моє переконання, повинна давати отакі лаконічні м´ясисті сюжети, написані економно і разом з тим з внутрішньою експресією. Щоб ці сюжети давали емоції читачам, збурювали якісь, може, бажання полемізувати, ще щось. Я намагаюся сам з отаких от міцних сюжетів будувати мозаїку роману. Роман мозаїчний. Він складається із багатьох новел, в кожній свій сюжет. Але всі ці новели складають картину суспільства».

Парадоксальне поєднання, чи не так? Вимога чіткого, «м´ясистого» сюжету - і цілковита аморфність, мозаїчність побудови роману «Хронос», в якому новели мають власні сюжети, які в підсумку не об´єднуються у завершене художнє ціле. Можливість побудови цілісного сюжету, здатного захопити читача у «Хроносі», цілком реальна. Для цього надається принаймні половина новел: «Demon ex machinа», «Дівайс», «Минуле відновлює Бог», «Етерніти», «Темпонутий», «Дім Божий»,  «Замах»,  «Турбіна», «Пробудження», «Гіб-парад», «Битва»,  «Повернення». Решта 13 («Юні старці», «Гастролі», «Відплата», «Темпоральний в´язень», «Куряча мить», «Відплата», «Зоопарк», «Параноя», «Вим´я», «Яма», «Афаліандр», «Дільниця», «Катарсис») абсолютно випадкові, необов´язкові. Деякі з них цікаві, парадоксальні, але з точки зору художньої цілісності і доречності вони зайві. Їх легко можна вилучити з твору і замінити іншими: від зміни доданків (складників) сума (тобто кінцевий художній результат) не зміниться. З точки зору художності це суттєвий прорахунок. У фіналі автор штучно намагався ув´язати окремі фабульні лінії, закільцьовуючи дію. Але це не надто ефективний прийом. Наприклад, захистити отця Теодора від кулі міг не Марк Патон, а Грегор чи Максимільян. Це не має суттєвого значення. Але породжує питання: навіщо штучно збільшувати кількість необов´язкових персонажів?

Сюжет «Хроносу» міг би бути і гострим, і динамічним, і цікавим, але для цього потрібно щонайменше три речі. Перша - єдиний виразно окреслений конфлікт, який би став генератором сюжету, забезпечуючи цілісність твору. У кожній новелі є власні локальні протистояння: людина - людина (наприклад, «Відплата»), людина - система («Етерніти»), внутрішня боротьба в душі людини («Гастролі»). Але у підсумку ці конфлікти не утворюють потужного рушія дії, розпорошуючи увагу автора і читачів. Варто було б вибрати один структуроутворюючий конфлікт і зосередитися на ньому. На мою думку, основоположним мало би стати протистояння людини і злочинної влади, зосередженої в руках магістрів таємного ордену етернітів.

Друга - для того, аби вибудувати цілісний сюжет, потрібно вибрати одного (або двох) головних, центральних героїв. Цей вибір напряму пов´язаний з жанровою специфікою. Якщо автор працює, скажімо, в жанрі антиутопії, то таким героєм (точніше - антигероєм) міг би стати Великий Магістр. Якщо в жанрі наукової фантастики - професор Койфман. Якщо би мова йшла про фантастичний «екшн», то його головним героєм мав би стати супермен. Звісно, отець Теодор не надто надається для цієї ролі... Принаймні така спроба могла б виглядати доволі цікаво і нетривіально.

Третя - сюжет має розвиватися відповідно до внутрішньої художньої логіки і законів зображеного художнього світу, а не з огляду на довільне бажання автора. Має рацію Вікторія Наріжна: «Характеристика сюжету, подана в анотації, є блискучим зразком дипломатичного висловлювання. В цьому сюжеті - якщо в романі, складеному із відносно незалежних новел, доречно говорити про сюжет - взагалі все ex machina: і зав´язка, і розв´язка. Він розвивається у відповідності до авторського бажання, не мотивований жодною внутрішньою логікою. Автор всевладною рукою підкидає своєму художньому світові пекельний винахід - хрономат, пристрій, за допомогою якого можна відібрати „біологічний час" в одного тіла та „закачати" його в інше. Потім він уважно спостерігає за всіма логічними (і не дуже) жахливими наслідками цієї „найновішої технології", а згодом такою ж всевладною рукою нізвідки витягає позитивного героя-рятівника, який розв´язує весь наплутаний хрономатами безлад за допомогою несподіваного Божого дару, даного йому, звісно, окремо взятим Богом окремо взятого вигаданого світу - тим самим всесильним автором. От і весь сюжет».

Композиція «Хроносу» нагадує серіали-«безкінечники», які роками йдуть по ТБ, розважаючи невибагливих домогосподарок. Режисери штучно затягують розгортання дії, нагромаджують подробиці, уводять додаткові фабульні лінії, а потім раптово в останній серії розрубують цей «Гордіїв вузол». Тарас Антипович також нагромадив «купу малу» різних історій, а потім у двох останніх новелах не розв´язав, а розрубав цей вузол одним легким... дотиком до комп´ютерної клавіатури.

Чи не найбільші нарікання читачів викликав фінал. Самого автора це аніскільки не здивувало, здається, саме на таку реакцію він і очікував. У цитованому вище інтерв´ю є і такі висловлювання Тараса Антиповича: «Коли я сідаю писати книжку, я обов´язково знаю початок і кінець, і тому я знав, що такий фінал неминучий. І цей фінал якраз найбільш дискусійна тема. Частину інтелектуальних читачів він не задовольняє. Вони чекають, в першу чергу, технологічного чогось, раціонально обґрунтованого, а я вклав туди трансценденцію, бо для мене важливий момент протиставлення технологічного божка із, власне, споконвічним богом. Так, і ця кінцівка в стилі "бог із машини" буквально втілена. Вона одних задовольняє, інших ні. Івану Малковичу вона дуже сподобалась, але є реакції протилежні. Інші кажуть, що загалом роман дуже стрімко розвивається, захоплює, а кінцівка розчаровує. Люди чекали чогось іншого». Мене розчарував не так фінал (я також маю наївне переконання, що людство, яке вперто прямує до самознищення, колись таки врятує Віра... І Надія. І Любов. Тож отець Теодор у ролі рятівника мені видається симпатичнішим, ніж тупоголові супермени з американських блокбастерів), як логіка викладу. Авторський розрахунок помітний неозброєним оком: рятівник людства з´являється якраз посередині роману - у тринадцятій новелі (символічне число? не наважуся це припустити у тому царстві хаосу і випадковості, що панує в романі Тараса Антиповича) «Дім Божий», але він ще не має магічних властивостей для виконання Місії. Отець Теодор наразі викриває гріхи людства і просить Бога обрати його «хоч для дрібного чину». Зрозуміло, що такий чин знаходиться і то не дрібний: у двадцятій новелі («Пробудження») нарешті виявляються феноменальні здібності священика - повертати обікраденим справжній біологічний вік, відновлювати природний плин часу. У двадцять третій новелі («Пророк») показаний початок Місії і групування прихильників (апостолів?). У двадцять четвертій, передостанній новелі, що зветься «Битва» (несподівана назва, чи не так?), показана вирішальна сутичка Добра і Зла, тобто отця Теодора і Великого Магістра ордену етернітів. А в двадцять п´ятій - відновлення Божественного стану речей. Ця схема надто прямолінійна, до того ж містить низку суперечливих моментів, часто позбавлених психологічної, зрештою - будь-якої художньої мотивації. Наприклад, те, що отця Теодора під час вирішальної «Битви» вбивають - цілком прогнозований хід, зумовлений інтертекстуальним першоджерелом (смерть заради порятунку людства). І все було б нічого - але у двадцять п´ятій новелі він чудесно воскресає і через два місяці після битви як безтілесний дух навідується до жертв влади і темпоральних грабіжників, щоб виправити злочини і розставити все на свої місця. Він обов´язково мав зробити це особисто (!). Автора не обходить ні штучність воскресіння, ні те, що для особистого відновлення справедливості знадобилося б дуже багато часу...

Фабула роману «Хронос» винятково «оригінальна». Критики неодноразово вказували на численні перегуки з творами відомих попередників. Наприклад, Ірина Захарчук зазначає: «Щоб у футурологічному романі Тараса Антиповича «Хронос» уловити відголоски «Казки про втрачений час» Євгена Шварца, «Танатонавтів» Бернара Вербера і кращих зразків світової антиутопії, не потрібен локатор». Ігор Бондар-Терещенко з властивим йому сарказмом підкреслює, що «крім літературної, все-таки немало перегуків з кінематографічною класикою - від раннього «Патруля часу» з Ван Даммом до «Протистояння» з Джетом Лі, де життєва енергія, якщо пам´ятаєте, також діставалася сильнішим версіям індивіда, що існував у паралельних світах. (...) Великий Магістр начебто вийшов з казки братів Грімм про Румпельштильцхена або казок Гофмана». До цього додамо ще кілька прецедентних текстів.

Найперше, Біблія:

- улюбленою книгою професора Койфмана, яку він неодноразово цитує, є «Екклезіаст»;

 - змістовим кодом роману «Хронос» є «Одкровення Іоанна Богослова», картини занепаду моралі в суспільстві виразно забарвлені в апокаліптичні тони;

- в історії отця Теодора неприховано відлунює новозаповітна матриця, що включає не тільки Чин - Порятунок людства завдяки силі віри кількох обраних, але й апостольство (прикметно, що апостолами модерного Пророка стають колишні злочинці - Марк Патон на прізвисько Удав, Грегор, Максимільян, Реба, Ікарус, Соєр, Педрун, Каліч, Піма, Морж та інші персонажі з не менш промовистими прізвиськами), і навіть Воскресіння (яке у цій ситуації набуває блюзнірського відтінку);

- в окремих випадках автор виразно натякає на першоджерело: у новелі «Дівайс» молодший брат Максимільян вбиває старшого брата Грегора, позаздривши його статкам; аби у читача не виникло враження, що це профанне вбивство, у двадцять третій новелі «Пророк» натрапляємо на виразний біблійний код: отець Теодор звертається до Шефа-Максимільяна: «Я - раб Божий Теодор. Прийшов спитати, де твій брат, Максимільяне?» У відповідь читач очікує ритуальне: «Хіба я сторож братові своєму?»  А вже за мить «із-за спини священика виступив справжній Грегор, такий же, яким він був до братовбивства» (с.177).

Уважне прочитання роману дозволить знайти цілу низку «знаків присутності» Біблії у романі Тараса Антиповича, але зараз не будемо на цьому застановлятися.

Ще одним пластом інтертекстем роману «Хронос» є Винниченкова «Сонячна машина». Сюжетна матриця дуже подібна: у В.Винниченка також є винахід, який радикально змінює життя суспільства, щоправда, це винахід з іншої сфери життєдіяльності - сонячна машина дозволяє радикально вирішити проблему харчування. Також у романі є злочинна влада, яка намагається перешкоджати поширенню винаходу, і терористична група, яка їй протидіє, щоправда, Винниченків ІНАРАК виглядає потужніше і серйозніше, ніж Антиповичева «Грибниця».

Мотив гібридизації людей і тварин (жабопітеки, страусопітеки, слонопітеки, страусопітеки, свинопітеки, бізонопітеки, кентари та інші потвори) більш ніж виразно відсилає до античної міфології або новіших зразків фантастики, з яких найперше чомусь пригадується «Острів доктора Моро» Г.Уеллса. Читаючи новелу «Афаліандр», навряд чи вдасться уникнути паралелей з «Людиною-амфібією» О.Бєляєва.. Зрештою, перелік творів, які стали чи могли стати для Тараса Антиповича «вихідним фабульним матеріалом» можна множити доволі довго. Кожен читач з легкістю розширюватиме його власними паралелями.

Таким чином «Хронос» постає не як оригінальне фабульне творіння Тараса Антиповича, а як компіляція з найрізноманітніших першоджерел, не позбавлена цікавості й окремих прикмет письменницького хисту. Зрештою, після постмодерної тези про твір як палімпсест, «нове плетиво зі старих цитат» цим уже нікого не здивуєш.

«Чудеса» психологізму

Однією з прикмет вартісного літературного твору «всіх часів і народів» був і залишається психологізм. Образна система роману «Хронос» доволі розгалужена - майже у кожній новелі з´являються нові персонажі, в ідеалі кожен з них має бути певною мірою індивідуалізований, представлений як повноцінна особистість з власним внутрішнім світом, системою почувань і реакцій на світ. Але наскільки глибоко можна зобразити персонажа, якщо він з´являється тільки в одній новелі? Звісно, можна, якщо дуже захотіти, але це не так просто. Бог з ними, з тими одноразовими персонажами, подивимося краще, наскільки індивідуалізованими є центральні постаті, що могли би претендувати на статус головних героїв. Їх тут принаймні троє - професор Койфман, отець Теодор і Великий Магістр. Першим на «авансцені» з´являється професор. Літературний антропонім до його характеристики нічого не додає (як і ймення інших персонажів), тож варто пильніше придивитися до портретних характеристик: ану ж там щось цікаве закладено? «У студії з´явився висохлий, як мумія, професор. Не занадто ефектно відрекомендувавши себе і свого піддослідного асистента Фреда, він посадовив того у крісло. Обидва помітно хвилювалися. Довга сива професорська грива харизматично хиталася в різні боки. Майже двометровий зріст Койфмана підкреслював його худорбу» (с.5).  Деталей небагато і крім суто візуального ефекту жодного виразного характеризуючого навантаження вони не мають. З таким же успіхом професор міг би бути низеньким лисим товстуном. Ілюзію проникнення у внутрішній світ персонажа має створювати новела «Минуле відновлює Бог», але фрази про «метафізичне вариво з філософських цитат і тому подібної відпрацьованої мудрості, що заповнювала його голову в час, коли паніка відступала», тріск «якихось шалених формул», «помахи тисячі крил і зловісне каркання. Так у його пам´ять приходив Гайдеггер - шумом зграї ворон» (с.45) викликають не роздуми, а бажання знизати плечима - нульовий рівень індивідуалізуючої інформації. Виразного характеру професор не має.

Те ж саме з іншими персонажами. «Отець Теодор глибоко вдихнув, взявся обіруч за груди, квапливо сів у крісло у крайньому ряду. Лице його з червоними нитями капілярів потонуло у сивій бороді. Досконало голий череп світився (...) Він раптом зловив себе на тому, що сам прожив останні роки, як сомнамбула - дух його снив, а вісімдесятирічне тіло сяк-так пересувалося, оперезане вінком недуг» (с.105). Показовий опис, чи не так? Вісімдесятилітній старий чоловік у ролі рятівника гинучого людства - дуже підходяща кандидатура! Не зрозуміло тільки, чому авторові було так важливо, щоб отець Теодор був саме вісімдесятирічним, чому не сімдесяти- чи шістдесятирічний? Чи автор, наприклад, подумав, що сітку капілярів на обличчі більшість читачів засоціює не зі святістю, а з банальною схильністю до міцних напоїв?

«Мене верне від усієї цієї наволочі! Хай жирують у своєму прокаженому раю. Хай відрощують животи, хвости, пірця, дзьоби, копита, щупальця, бородавки, триголові пенси. Хай трясуть вименем, прицмокують своїми рожевими сфінктерами. Хай стікають слизом. Більше слизу, більше сперміїв! Хай уся сутність їхня вихлюпне назовні, щоб завжди була на виду...» (с.106). Експресивно? Ще б пак! «Жалій траву, задушену свинцем автострад. Жалій хмарку мандрівну, протяту вихлопом заводської труби. Жалій землю, кинуту гнити без плуга і зерна. Жалій вену ріки, уколоту токсичними нечистотами» (с.107). Поетично? Атож.  «Ти посиль тут свою присутність, пробач за мілітаристські звороти» (с.108). Публіцистично? Без сумнівів. Хто здогадається, що ці, вилучені з контексту фрази, належать не поету, не журналісту, не черговому супермену з американського фантастичного блокбастеру, а священику, який проклинає грішну землю, сповнену нечистотами гірше, ніж  біблійні Содом і Гомора, і просить Господа знищити її? Надто специфічна лексика як для священика. І експресія тут - надто сумнівне пояснення.

Великий Магістр постає не як особистість, а як алегоричний персонаж притчі чи параболи. Він не має ні імені, ні виразної зовнішності, ні індивідуального характеру. В його поведінці і манерах надто виразно вчуваються перегуки з римським імператором Нероном, який уславився своєю жорстокістю і пороками.

Мені можуть заперечити, що фантастика - як формульний жанр - іманентно позбавлена психологізму. Я би не хотіла так однозначно ув´язувати психологізм і фантастику. У кожному окремому випадку це залежить від письменника - його задуму і рівня майстерності. Адже не завадив фантастичний сюжет, наприклад, Марині і Сергію Дяченкам у «Відьомській добі» дуже переконливо і виразно індивідуалізувати своїх персонажів, особливо Клавдія Старжа. Та й хіба це єдиний можливий приклад? Звісно, ні.

То може, Тарас Антипович просто не вміє передавати тонкі душевні стани і переживання? Прочитайте новелу «Параноя» і зрозумієте, що це не так. Психологічний стан героя там передається дуже виразно. В.Наріжна цілком слушно констатує: «Страх - ось що найбільше кидається в очі серед невисловлених мотивів роману. Страх жити, особливо жити в цьому „світі новітніх технологій та одвічних людських спокус", в світі, який міняється так швидко, що ти не встигаєш за ним, міняється непідконтрольно тобі й інколи без тебе. Недаремно беззаперечною окрасою роману є новела „Параноя" - новела, заради якої варто прочитати цей текст від початку до кінця. Головний її герой, студент університету, постійно живе насторожі, в кожному бачить можливого вбивцю, перебуває в нерозривних обіймах страху. Його переживання виписані настільки глибоко, настільки філігранно, живо та пронизливо, що сумнівів не виникає - цього персонажа автор писав не невправним людським розумом, а всевидячим людським серцем. В цій новелі ми дивимося в очі його власному страхові - справжньому страхові жити, відчутому шкірою, а не абстрактному, надуманому страху за долю людства. Справжність у цьому розділі пронизує до кісток, начисто перебиваючи оскому від картонних Великих Магістрів та інших негідників».

Чи варто перечитувати весь роман заради однієї новели - це ще питання. На жаль, таких психологічних «одкровень» у романі обмаль...Решта персонажів - маріонетки, керовані вправною (?) рукою автора.

«Загадки» жанру

Жанр твору на обкладинці передбачливо визначено як роман. Відразу ж виникає суттєве уточнення: традиційним романом «Хронос» не є. Прихильники жанрової чистоти і точності могли б назвати цю книгу збіркою новел і були б праві. Щонайбільше можемо кваліфікувати його як «роман у новелах» (канонічними зразками якого були хрестоматійні «Вершники» Ю.Яновського і «Тронка» О.Гончара).

На звороті обкладинки маємо уточнення - «футурологічний роман». Підзаголовок обережно натякає на студії про майбутнє. У поважних академічних словниках такого жанрового різновиду не знайдеш. Є утопія, антиутопія, наукова фантастика, фентезі... Футурологічний роман обережно позиціонується над чітко визначеними жанровими дефініціями, не вказуючи на конкретний відтінок презентації майбутнього - позитивно маркований (як в утопії), чи негативно (як в антиутопії).

Частина критиків уже встигла назвати «Хронос» антиутопією, посилаючись на презентовану автором «негативну» модель майбутнього. Наприклад, Віра Агеєва, член журі премії «Книга року ВВС», представляючи книгу Тараса Антиповича, зазначила, що «„Хронос" належить до популярного в нас останнім часом жанру антиутопії». В унісон висловився Дмитро Дроздовський: «„Хронос" Тараса Антиповича - один із перших (поряд із романом Юрія Щербака) у новітній українській літературі роман-антиутопія з виразною критикою глобалізму, політичного цинізму та маніакально-технологічної лихоманки». Ігор Котик констатує: «Жорсткі соціальні фантазії в цьому романі, жанр якого можна кваліфікувати як антиутопія, сповнені сатири і гротеску». На мою думку, точнішим тут виявився все ж таки Ігор Бондар-Терещенко, який твердить: «У випадку з романом Тараса Антиповича «наша марка» брежнєвського розливу, відома такими брендами, як брати Стругацькі і Кір Буличов, дещо розбавлена жанрово-стилістичними барвниками, завдяки яким чиста «фантастика» змішана, власне, з «науковою фантастикою», «фентезі» і «соціальною утопією». Якраз до останнього з адсорбованих з прикладної журналістики жанрів і належить чтиво Тараса Антиповича».

Наразі абстрагуюся від точного визначення жанрових дефініцій (адже, за великим рахунком, аби вважатися антиутопією, романові бракує філософської глибини), залишивши це грядущим дослідникам (якщо такі з´являться). Мене цікавить інше - змістове наповнення такого сюжетного «рішення». Негативні візії майбутнього можна структурувати за двома функціональними типами. Перший умовно назвемо трагедією (маючи на увазі не конкретно-історичний жанр драматургії, а модус художності), її ядро - показ жахливих картин майбутнього, які (як класична давньогрецька трагедія) породжують катарсис, змушують читача замислитися над перспективами розвитку цивілізації. Такий пафос мала значна частина антиутопій ХХ століття, які попереджали людство про небезпеку тоталітаризму - твори Дж.Оруела, А.Платонова та ін. Другий різновид - «футурологічний хорор», «екшн», в якому негативні візії майбутнього скеровані на те, щоб полоскотати нерви обивателя жахами. У першому випадку маємо справу з високою літературою, яка виконує певну суспільно важливу місію, у другому - з масовим мистецтвом. Уникаючи моралізаторських сентенцій про потрібність / непотрібність масового мистецтва, зауважу одне: у другому випадку доволі гостро зринають проблеми літературної «психогігієни». Який психологічний «настрій» формують такі твори? Не породжуючи очисного  катарсису, вони експлуатують примітивні людські емоції, в основі яких - страх. Таким чином ноосфера поповнюється черговими фантазмами жаху і потворності. Подібні твори провокують підсвідому тривожність людей, очікування негативних варіантів майбутнього - катастроф, хвороб, втрат, кінця світу... З огляду на це окремі твору виявляються не просто шкідливими, але і небезпечними. Навіть не зважаючи на happy end. Тарас Антипович також експлуатує примітивні читацькі емоції - страх та огиду. Але не тільки.

З погляду жанру, «Хронос» - це своєрідна презентація можливостей прозаїка. Окремі його новели демонструють різні літературні «фішки» - тут є елементи антиутопії, притчі, екшну, хорору... Здається, ця еклектика відображає ситуацію «на розпутті». Який шлях обрати? А може, спробувати ці шляхи поєднати і створити текст  понад ієрархіями масової й елітарної літератури, високої і низької, для посередностей та елітаріїв. В письменстві ХХ століття такі успішні спроби непоодинокі - від Германа Гессе і Джона Фаулза до Умберто Еко та «іже з ним»... Ці письменники вдало поєднують важливу філософську проблематику і захоплюючий сюжет. У творі Тараса Антиповича такий жанровий синтез поки що невправний, нагадуючи його ж персонажів (кентаврів, носорогопітеків, свинопітеків...) Ідея нібито цікава, але втілення естетичних емоцій не викликає.

«Хронос» я прочитала за один вечір. Добре це чи погано? На перший погляд, добре. Це свідчить про певну вправність письменника, який уміє тримати увагу читача. А якщо замислитися? У романі нічого по-справжньому не зачіпає, не змушує зупинитися і замислитися. Навряд чи у читача виникне бажання перечитати його ще раз - все зрозуміло з першого разу.

Мовностильова «своєрідність»

Тарас Антипович - професійний журналіст. Звісно, це не діагноз, але відбиток на твір, хочеш - не хочеш, накладає. Публіцистичність, штампи, кальки замість повносилої художньої виразності, на жаль, не рідкість у романі. Навіть коли прозаїк намагається вразити читача оригінальністю образів, це не завжди вдається. «Асистент спробував вичавити кволу посмішку, але з рота в нього, як вертляві черви, полізли випалі зуби. Зал студії, який досі загіпнотизовано мовчав, зненацька вибухнув аплодисментами. Фред пхав свої зуби назад до рота. Усіх, хто закляк у цю мить перед екраном, пересмикнуло» (с.7). Естетично?  «Він намагався не дивитися на неї, бо внутрішнім зором усе ще бачив ту вродливу жінку, чия фізична оболонка навіювала віру в існування ідеалу» (с.12). А по-людському це можна якось висловити? «І тут його, як блискавка, прошила одна гидезна думка, що за мить обросла м´ясом реальності» (с.21). «У хроніці існування Марка утворилася грандіозна чорна діра» (с.30). «У цеху смерділо недозрілою пташиною плоттю, прокислим жиром і соціальною незахищеністю» (с.34). Інколи здається, що автор не перечитував написаного: «Марк побачив табло останнім, так і не розплющивши очей» (с.28). Цікаво, чи можна щось бачити із заплющеними очима? Але найбільше в цьому сенсі вражає «Параноя»... Воно і не дивно. Тут перли трапляються на кожному кроці. Хочете приклади? Прошу: «Віднедавна він усе робив якось похапцем, якось злодійкувато, хоча жодного злочину на його двадцятилітньому сумлінні не було, до того ж, він помічав, що цей „похапець" і є новітнім способом життя усього населення, все слід робити так, наче за тобою женеться зграя одноногих канібалів, які скачуть не так швидко, щоб тебе наздогнати, але й паузи ти собі не можеш дозволити, ніде не зупиняйся...» (с.111) Здається, цей «переконливий» образ не рятує навіть уточнення, адже «погоня одноногих» видається майже оксимороном. Хрономати «без проблем проносять у громадські місця, особливо в туалети, де ти завжди беззахисний у своїх есхатологічних спазмах нужди»  (с.112). Поєднати есхатологію (розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього) і випорожнення - це ж круто! «Слова на ходу торохкотіли в роті, мов не знесені яйця» (с.113). Можете уявити, як торохкотять не знесені яйця. Я - ні. Напевне, просто бракує фантазії. І для цілковитого кайфу - опис зовнішності коханої головного героя: «...Нема порятунку, є лише глухе биття серцевого м´яза об раму ребер („о, браму ребер!"), і тоді його потуплені очі наткнулися на шнуровані боти, на викличні коліна і всю решту незабутньої фізіології, що стала йому віднедавна дорогою і маячила тепер назустріч, прямо по середній лінії коридору» (с.115-116). No comment... Не буду цитувати далі - для мовознавців-гурманів Т.Антипович у цій новелі приготував чимало цікавого...

***

Чи можлива критика без емоцій? Літературознавче дослідження - так. Це його іманентна риса. Натомість критика засадничо передбачає вияв емоцій і ставлення критика до предмету розмови. Тому насамкінець дозволю собі кілька суто емоційних суджень.

Найперше, з точки зору художньої логіки (художньої, а не наукової) у романі є суттєві прорахунки. Відповідно до авторської концепції, щеплення людині біологічного часу тварин породжує складні генетичні мутації, внаслідок яких з´являються «темпогібриди». Чесно кажучи, я не розумію особливої потреби розгортати цю сюжетну лінію, яка не тільки не має виходу на глобальні проблеми людства і є суто «декоративною» (про оригінальність взагалі не йдеться), але і видається хибною у сенсі мотивування. Якщо біологічний час у всіх істот різний і його поєднання (саме часу, а не якихось конкретних матеріальних елементів - наприклад, генів...) може приводити до міжвидових мутацій (що саме по собі виглядає дуже сумнівним і не вмотивованим нічим, крім авторського бажання), то логічно припустити, що біологічний час жінок і чоловіків також відрізняється - чому тоді замість змальовувати огидних потвор, не поміркувати, скажімо, про андрогінну перспективу людства, стирання статевих відмінностей, що дало б потужніші філософські узагальнення. А якщо розширити проблему і припустити, що біологічний час різних людей також відрізняється? А чому ні? Перспективи таких сюжетних відгалужень дуже широкі. За авторською логікою так само успішно можна спробувати виділити біологічний час рослин... Наслідки краще не уявляти.

Замість ширших філософських узагальнень Т.Антипович відверто смакує змалюванням потворності. Його герої раз-у-раз втрачають біологічний вік, стають старими і, м´яко кажучи, непривабливими. Наприклад, «у дзеркальній поверхні ілюмінатора відбивалося зморшкувате лице з переляканими і налитими кров´ю очима. В анусі пекло. Боліли пеньки зубів. Крутило коліна. Марк тяжко закашлявся, підніс руку до обличчя, помацав його й аж тепер усвідомив, що цей восковий мрець в ілюмінаторі - він сам. Додому його доправили в інвалідному візку. У тілі Марка розцвів цілий букет болячок, так наче всі його гріхи уп´ялися паразитами в його органи: туберкульоз, поліартрит, геморой, атеросклероз» (с.28-29). Прозаїк щедро «винагороджує» персонажів найрізноманітнішими болячками, не зважаючи на «позитивний» чи «негативний» статус, рівень гріховності чи інші показники. Тут авторська фантазія невичерпна, як і в змалюванні темпогіборидів: «І тоді Данко побачив жабопітека. На великому камені, що служив підвищенням, сиділа почвара розміром з великого пса. Її шкіра в різних місцях мала різні відтінки - від брунатного до зеленого. На голові стирчали величезні бородавки, кожна з яких поросла жорсткою темною щетиною зі срібними нитками сивин. Така сама щетина вкривала черево. Вибалушені жовті очі незмигно дивилися у натовп. Ніс нагадував людський, але був добряче гіпертрофований і не мав ніздрів. Ноги гібрид по-жаб´ячому підібгав під себе. Пальці рук із плямистими перетинками були озброєні рудиментарними людськими нігтями, довгими й закрученими по спіралі. Довершував портрет гібрида величезний червоний язик, що слизьким черв´яком звисав з безрозмірного рота і ледь-ледь ворушився, щоб зігнати з себе мух. Вираз морди жабопітека поєднував у собі фундаментальну тупість і абсурд житейських марнот. Мати Данка виблювала в спеціальний гігієнічний пакет, який видавали у комплекті з квитком» (с.59). Краще не пробувати уявляти цю «красу неземну», інакше теж захочеться блювати. Тут би ще для повноти враження зацитувати фрагмент з «Гіб-параду», але не буду травмувати естетичні смаки публіки.

Напевне, не всі зі мною погодяться, але якби Тарас Антипович цю сюжетну лінію вилучив - роман би тільки виграв. Демонструючи безперечні ознаки таланту в одних новелах, в інших він збивається то на декоративність, то на сентиментально-інфантильну повчальність, то на відверте смакування натуралістичними сценами. Всього потроху. В якийсь момент починає здаватися, що автор чітко не усвідомлював, що саме він пише, що хоче сказати, тому і наколотив, як казав персонаж про Народного Малахія Миколи Куліша, «оливи з мухами».

Звідки ця концептуальна нечіткість? Аморфність сюжету? Купа випадкових непродуманих деталей? Мовна мішанина? Можливо, Тарасу Антиповичу просто не вистачило часу, аби створити «нетлєнку»? Певно, що так, адже робота над романом тривала аж... один рік... Але ж хто змушував поспішати? Чому було б не відшліфувати цей роман настільки, щоб не довелося опускати очі (як на фото на звороті обкладинки ☺). Тут постає одна із засадничих проблем письменницької праці - перетворення її на заробітчанство. Швидше видати твір, отримати гонорар, а ще краще додатково - грошову  премію «Книги року Бі-Бі-Сі» і купити «нову кухонну плиту, дві пари жіночих чобітків, ноутбук, два дитячих пуховики, реактивну кулю для боулінгу, новий палас у вітальню, кілька люстр...» Агов, шанувальники! Допоможемо улюбленому автору - хто чим може... Адже премія «как сон, стороной прошла»... Так, здається, співалося в одному старезному шлягері.

Не збираюся засуджувати природне прагнення людини бути фінансово незалежною, а ще краще - заможною... Але якою ціною? Не хочу довго і нудно розмірковувати про призначення письменника в сучасному світі. Дискусія на цю тему перманентно зринає у рецензіях, колонках, а ще більше - коментарях на «Буквоїді». Так, всі ми прагнемо матеріальної стабільності... Все це людське, надто людське... Але письменник - принаймні на публіку - міг би не афішувати так відверто власну меркантильність. Від того, хто володіє чи не найбільшим Божественним Даром - Словом, хотілося б більшого ідеалізму. Принаймні, якщо не справжнього, то на рівні творення іміджу. У гонитві за гонораром, премією, популярністю не варто забувати про вічні естетичні критерії і цінності. Адже, перефразовуючи відомий Біблійний вислів: кому багато дано, з того багато і спитається. А безперечні ознаки таланту у Т.Антиповича є.

Камо грядеши?