Володимир Рутківський, «Сині води» (видавництво «Темпора») 



«Сині Води» Володимира Рутківського звертаються до української історії. Українсько-литовське військо на чолі з князем Ольгердом і татарське військо на чолі з ханами сходяться в герці за контроль над українськими степами - де в багатьох випадках мирно співіснують і дружать українці і татари.Разом юні й дорослі герої йдуть через пригоди й небезпеки, з веселими примовками, але й із влучними спостереженнями про людський характер, до однієї з найвизначніших подій української історії - битви при Синіх Водах. Книга іще раз підкреслює важливість об´єднання, вірності й солідарності і на війні, і в житті.

Світлана Пиркало, член журі премії «Книга року ВВС», представляє книгу Володимира Рутківського: 

Ім´я Володимира Рутківського вже побувало в «п´ятірці» найкращих книжок року за версією Бі-Бі-Сі.

Його нова дилогія «Сині Води: Князь бродників» та «Сині Води: Стріли впритул» повертається до тем життя в українських степах ХIV століття.

Українсько-литовське військо на чолі з князем Ольгердом і татарське військо на чолі з ханами сходяться в герці за контроль над українськими степами - де в багатьох випадках мирно співіснують і дружать українці і татари. 

Оповідь починається із пригод ватаги бродників - тогочасних волоцюг, - які запопали невідомого чоловіка. Той чоловік, схоже, непростий.

Бродники хочуть за пораненого викуп, але його рятує сільський хлопчик-сирота Петрик.

Невідомий виявляється Дмитром Боброком. Тепер доля Петрика і його друга Тимка пов´язана з Дмитром, а доля того - з долею України.

Разом герої йдуть через пригоди й небезпеки, з веселими примовками, але й із влучними спостереженнями про людський характер, до однієї з найвизначніших подій української історії - битви при Синіх Водах.

ПРИДБАТИ КНИЖКУ

Тарас Антипович, «Хронос» (видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га») 



«Хронос» Тараса Антиповича належить до популярного останнім часом жанру антиутопії.

Року Божого 2040 в Україні почалася ера темпоральних технологій, простіше кажучи, вчені знайшли можливість маніпулювати біологічним часом, з допомогою спеціального пристрою омолоджуючи або вмить зістарюючи людей. 

Винахід виявився воістину диявольським; адже час тепер крали, продавали, обмінювали, відбирали, приховували про чорний день, не перебираючи засобами.

За Антиповичем, в Україні впродовж трьох десятиліть геть нічого не змінилося на краще. Хіба що влада стала ще цинічнішою, а люди - ще беззахиснішими.

Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської Академії і член журі премії «Книга року ВВС», представляє книгу Тараса Антиповича.

«Хронос» належить до популярного в нас останнім часом жанру антиутопії. Дізнаємося, що року Божого 2040 в Україні почалася ера темпоральних технологій, простіше кажучи, вчені знайшли можливість маніпулювати біологічним часом, з допомогою спеціального пристрою омолоджуючи або вмить зістарюючи людей.

Винахід виявився воістину диявольським; адже час тепер крали, продавали, обмінювали, відбирали, приховували про чорний день, не перебираючи засобами й не гребуючи найбрутальнішими злочинами та моральними переступами.

За Антиповичем, в Україні впродовж трьох десятиліть геть нічого не змінилося на краще. Хіба що влада стала ще цинічнішою, а люди ще беззахиснішими.

Романна фабула часом нагадує просто колекцію вирізок зі свіжих чи минулорічних газет: ті самі політичні скандали, корупція, кримінальні розрахунки, екологічні катастрофи... Але до всього тепер ще з´явилася й хронозброя, яка нібито може за вісім секунд «перетворити мільйон людей на фарш».

Ілюзію життєвої правди підсилено вживанням ненормативної лексики (хто тільки не зваблювався останні роки цим нехитрим прийомом, аби утвердити повноцінний реалізм!).

У людські зусилля змінити світ на краще автор антиутопії не вірить. Проте не все втрачено. У фіналі на багатостpаждальну планету прилітають ангели, аби з Божої волі направити звихнутий божевільними експериментаторами час, воздати злим за зло і полегшити страждання безвинних жертв. 

ПРИДБАТИ КНИЖКУ

Галина Вдовиченко, «Бора» (видавництво «Клуб сімейного дозвілля»)

«Бора» Галини Вдовиченко - це не назва північного вітру. Це прізвище та прізвисько центрального персонажу. Це львівська панянка Христина Бора. Вона вдова з 17-річним сином і в міру цікавою роботою літературного редактора.

«Бора» - дуже кінематографічний роман. Його естетику легко сприймуть любителі голлівудських мелодрам. Під палітуркою книжки - історія про любов і єднання людей у старовинному будинку. Чи то ковчег, чи то казкова «рукавичка».

«Бора» - про бажання зупинити марафон і насолодитися пікніком на узбіччі. Зворушливий роман, який читається за вечір.

Андрій Куликов, член журі премії «Книга року ВВС», представляє книжку Галини Вдовиченко:

За визначенням Української Радянської Енциклопедії, «бора» - «місцевий сильний та поривчастий вітер, що дме з вершин невисокого хребта, розташованого на узбережжі водного басейну (море, озеро). Бора виникає переважно взимку внаслідок великої різниці між барометричним тиском на суші (високий) і морі (низький). Бора викликає різке похолодання; швидкість досягає 40 м/сек; спостерігається в районі Новоросійська, на берегах Байкалу («сарма»), в Далмації, в Провансі («містраль»)».

Тепер це природне (надприродне?) явище спостерігається і в Україні. «Бора» Галини Вдовиченко дме з вершин Карпат і викликає різке похолодання в душах тих, хто завдасть собі клопоту замислитися над питаннями, що їх ставить авторка. Чи відповідає Галина Вдовиченко на поставлені питання? Залишу це запитання без відповіді, щоб не розкривати таємницю, пов´язану з книгою, побудованою на дослідженні спроби дізнатися таємницю.

Ті, хто читає твори, що беруть участь у конкурсі «Книга року Бі-Бі-Сі», певно, пригадають твір Андрія Кокотюхи «Чужі скелети», головний герой якого також отримує в спадок будинок - і також стикається (зіштовхується!) з таємницею. Звісно, можна обґрунтувати твердження, що цей зв´язок унаочнює цілісність ємкої частини сучасного українського літературного процесу. Але залишу висновки на розсуд читачів, як і визначення природи дискурсу, в межах якого відбувається творча обробка типових сюжетів.

У слові «бора», що означає «вітер», наголос на другому складі.

У романі Галини Вдовиченко наголос на людських цінностях і прагненні зберегти їх хоч би якими дверима був перетятий дім нашого спільного життя. Героїня роману, ота сама Бора, поривчаста як вітер - бо ж надто велика різниця між напруженістю її внутрішнього світу і млявістю довколишнього існування. Але ж Бора живе не окремо від суспільства, хоч часом і за замкненими дверима порожнього будинку. За законом посудин, що сполучаються, тиск має дійти спільного значення. І хоча людина безмежно мала, вона змінює світ. Сумою безмежно малих, здавалося б, зусиль.

ПРИДБАТИ КНИЖКУ

Антон Санченко, «Нариси бурси» (видавництво «Темпора) 

«Нариси бурси» Антона Санченка» - не про бурсаків і семінаристів, а про Херсонське морське училище рибної промисловості, так звану «Тюльку».

Ці нариси - веселі, колоритні історії про життя училища, про те, як навчалися, тікали в самоволки, закохувалися і дружили майбутні моряки.

Антон Санченко завжди дає смачні - і правдиві - деталі, описує персонажів, яких упізнаєш і зрозумієш. Від деяких оповідок так і несе солоним вітром, рибою і юнацьким потом.

Світлана Пиркало, член журі премії «Книга року ВВС», представляє книгу Антона Санченка:

««Нариси бурси» - не про бурсаків і семінаристів, а про Херсонське морське училище рибної промисловості, так звану «Тюльку». Ці нариси - веселі, колоритні історії про життя училища, про те, як навчалися, тікали в самоволки, закохувалися і дружили майбутні моряки. 

Антон Санченко - майстер оповідок із життя, про яке насправді хочеться знати. Більшість сюжетів сучасної української літератури крутиться навколо самих літераторів чи представників інших професій, а деякі автори, що зважуються описати життя поза цими межами, очевидно погано в ньому орієнтуються.

Санченко завжди дає смачні - і правдиві - деталі, описує персонажів, яких упізнаєш і розумієш. Від деяких оповідок так і несе солоним вітром, рибою і юнацьким потом.

Можливо, щоб дати собі раду з тим фактом, що всі його герої в підрадянському Херсоні застійних часів говорять українською, Санченко дає їм імена класиків української літератури.

Тут уже кому як подобається. Мені більше до смаку розповіді, що аж бринять реальним життям, такі як розрахунки пишногрудої викладачки Кукіної, скільки рублів і доларів привозить із рейсу її Кукін, як везти контрабанду нібито «для школи», як її Кукін годує всю неозору країну мороженим хеком, який будь-хто, хто виріс в СРСР, не зможе забути за всього бажання.

У «Нарисах бурси» є й ліричні моменти - але, звісно, їхній ліризм такий, яким буває ліризм хлопців-бурсаків».

ПРИДБАТИ КНИЖКУ

Артем Чапай, «Подорож із Мамайотою в пошуках України» (видавництво «Нора-друк»).



«Подорож з Мамайотою в пошуках України» Артема Чапая - подорожній роман. 

Як новітній Козак Мамай («Мамай+Ота») мандрує Україною в пошуках Її, України. Ліричний (утім, не такий ліричний, а вельми приземлений) герой щоденника Артема Чапая.

Як епічний герой творів українського народу Мамай поборює байдужість, незнання, захланність та інші невластиві щирим українцям (якою б мовою вони не розмовляли і якому б Богу не молилися) явища.

Часом закидає сталеву гнуздечку свого металевого коня на гілляку, примощується під деревом, бере невидиму кобзу і не лише поринає в задуму, а й вихлюпує цю задуму у вигляді сучасної думи на сторінки, які ніби гортаються самі собою, бо оповідь стелеться так само рівно, як шлях із Заходу на Схід України, на якому Артемові Чапаю зустрілося так багато цікавих людей, від яких дізнався те, чим так щедро ділиться з читачами.

Андрій Куликов, член журі, представляє книжку Артема Чапая:

Цю книгу варто прочитати навіть якби в неї була інша назва. Хоча, хтозна, можливо без глибинного коду, що містить назва, ця книга не захоплювала б так потужно.

Як новітній Козак Мамай («Мамай+Ота») мандрує Україною в пошуках Її ліричний (утім, не такий ліричний, а вельми приземлений) герой щоденника Артема Чапая. Як епічний герой творів українського народу поборює він байдужість, незнання, захланність та інші невластиві щирим українцям (якою б мовою вони не розмовляли і якому б Богу не молилися) явища. Часом закидає сталеву гнуздечку свого металевого коня на гілляку, примощується під деревом, бере невидиму кобзу і не лише поринає в задуму, а й вихлюпує цю задуму у вигляді сучасної думи на сторінки, які ніби гортаються самі собою, бо оповідь стелеться так само рівно, як шлях із Заходу на Схід України, на якому Артемові Чапаю зустрілося так багато цікавих людей, від яких дізнався те, чим так щедро ділиться з читачами.

Артем Чапай маскує другу складову імені «Мамай+Ота», вдаючи, що то «японізація», бо ж залізний кінь - японського виробництва. Та автор, либонь, хитрує, бо імовірно припустити, що «Ота» - то Чужа Молодиця, яка йде - мчить - слідом за героєм, але так і не наздоганяє його. Автор, можливо, підсвідомо вдається до давнього слов´янського способу заміни страшного іносказанням - «він», «хтось» тощо, щоб не прикликати біду. І тому ім´я «Мамай+Ота» насправді просякнуте двоїстістю сучасної України, про яку (двоїстість) ще зовсім недавно (в історичному сенсі) українські філософи, скуті ідеологічними ланцюгами, сказали б «єдність і боротьба протилежностей». Артем Чапай розкутий.

Сплетіння сучасного стилю (чи ж це не «блог» у друкованій формі?) з одвічними традиціями народної творчості надає книзі Артема Чапая особливого забарвлення, незрівнянної тональності і незабутнього присмаку. Згадуючи Василя Гонтарського, так і кортить вигукнути: «В його штанях - пил всіх доріг!» Але світлий герой Артема Чапая, звісно ж, зовсім не «незграбне кудлате чмо», змальоване в цитованій пісні.

Як капітана Гатераса у Жуля Верна завжди відхиляло на Північ, так і ліричний герой Артема Чапая повертається в Україну з Америки, а в Україні - до Коломиї.

Давно в українській літературі не було таких потужних описів мандрів, як «Подорож з Мамайотою...» Нетерпляче чекаю на наступний твір Артема Чапая. Якість він забезпечує. Тепер сподіваймося на кількість.

ПРИДБАТИ КНИЖКУ

За матеріалами BBC