Re: цензії

Що мав би означати прорив фантастичного жанру в теперішньому процесі красного письма? Мова навіть не про наукову фантастику. Містика наприклад, як наближена літературна метода до фантастики, оскільки розширює можливості мімезису, опанована сестрами Черніньками. Тут вже дівчата закатали рукави, поливаючи водою час від часу клавіатуру, аби не задиміла від роботи, прописують саме таку техніку художньої прози. Ця ділянка оживає, сюди ж згадати Юрія Щербака з його останнім романом «Час смертохристів». Щось висить таке в повітрі не впіймане, що змушує авторів «видумувати». Ця ніша поволі починає заповнюватись, хоча є і важкі втрати на фронтах фантасмагорії. Мова йде про Олеся Ульяненка і про один з останніх його романів «Перли і свині». Навряд чи хтось зможе сказати, чи не продовжував би автор працювати у цьому жанрі, і якої якості поетикальні структури вивів би. У цьому напрямку можна спостерігати прикру і важку зупинку, яку спричинила смерть автора не у постмодерному, а у буквальному значенні цього вислову, але в природі літературній є щось, що відповідає за баланс. Тарас Антипович в якійсь мірі направив власну жанрову свідомість саме в цей бік, в бік фантастичної антиутопії. Про жанр роману «Хронос» можна вести доволі продуктивний діалог, визначаючи його утопією, антиутопією чи то пантопією. Цей роман дуже лабільний саме в плані визначення жанрової форми. Остання (пантопія) вбирає в себе перші дві моделі, що дає змогу універсального охоплення смислових домінант, які диктують жанрову ідентифікацію. У випадку з романом «Хронос» слід скоріше схилятись до останнього визначення, оскільки траєкторія перспектив цивілізації у сюжеті роману, проминувши часи безнадії, відроджується у своєрідному релігійному оновленні, врешті на лінії фіналу постає такий собі новий горизонт надії. Але не забігатиму наперед.

Тарас Антипович - автор кількох художніх книжок («Мізерія», «Тіло і доля»), доволі цікавий як літературний критик, хоча останнім часом його перо, призначене для критики, лежить чомусь неторканим. Прикро, оскільки саме такої відвертої як за темою, так і стилем розмови про літературу, якраз бракує в нашому літконтинуумі. Якщо ж говорити про цьогорічний роман «Хронос», то насамперед слід сказати, що автор зазіхнув на доволі складну тему. Чи опрацював її належним чином - тут можна сперечатись, але те, що відкрив територію для розмірковувань про ідею як трансцендентального, так і побутового часу - без сумніву. Ця проблема в творчості автора не випадкова. Ще у «Мізерії» (до речі, натрапив на твір В.Леонтовича з такою ж назвою, але він тематично абсолютно інший) зустрічаємо міркування про час: «Вони, принаймні, - господарі свого часу» [Т.Антипович Мізерія. - К.: Нора-Друк, 2007. - С. 5]. Ця проблема володарювання не лиш своїм часом, а і часом інших виростає до рівня всеохопного тематичного каркасу новел у романі «Хронос». Можна тут і про еволюцію теми сказати і про спробу прописувати стереотипи мислення через механізми парадоксу, що добре уможливлюється у фантастиці. Жанр сам по собі підходящий.

Професор фізики вигадує апарат, який здатний маніпулювати біологічним часом людини, тобто часом, який їй (людині) надано для життя. За допомогою цього винаходу можна відбирати, або ж навпаки - додавати час тій чи іншій особі. Слід погодитись - автор розмахнувся широко, але от чи вдарив? Питання. Роман побудований за принципом роману в новелах, де достатньо велика кількість персонажів з інших новел не зіштовхується у власних сюжетах з іншими, тобто автор досить рідко зводить їх поруч у сюжетну канву, тому поняття доцентровості чи відцентровості роману більш-менш умовне, але цікавинка у тому, що головним рушієм епічної дії є власне цей супервинахід, який всю природу людства ставить з ніг на голову. Він (винахід) власне і є об´єднуючим фактором розмаїтих сюжетів, різних клаптиків життя в романі. Проблема часу, його етапності, старіння, усвідомлення Бога як Початку і Кінця всього сущого і несущого отримує поразку, проблеми хвороби, смерті також «вилітають в трубу». Наратор в «Майстрі корабля» Юрія Яновського говорить: «Зрозумійте психологію старості, юначе... Ми навіть ворожо дивимось на вас, бо ви женете нас до могили. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь і ростете. В цьому - закон існування. Пам´ятайте тільки, що ви теж будете такими, як ми, стережіться вимовити поквапне слово» [Яновський Ю. Майстер корабля. - Донецьк: 2008. - С. 23-24]. Ця класична схема у творі Антиповича руйнується вщент, оскільки знаходяться люди, які хочуть гендлювати (і зрештою гендлюють) біологічним часом на чорному ринку. Це у свою чергу порушує доволі виразно тему соціальної практики, моралі і буденного прогинання під аморальність. Соціальна підкладка в романі - один з важливих в структурному плані аспект, через який автор уможливлює критику сучасного часу, стану, відчуття людини. Твір не про майбутнє, він про «тут» і «тепер». Стосунки народу і влади, яка намагається щось впорядкувати, але врешті, як завше, у її «порядкові» проступає «шкурний інтерес», замикаються на тому, що остання намагається ледь не одно-двоосібно володіти державними запасами біочасу, зливаючи його у контейнери і порядкуючи ним на свій розсуд. Потрапляє він туди у різний спосіб. Цей час, наприклад, скачують з засуджених, аби вони не відбували покарання у таборі, а віддавали свій життєвий часовий термін на благо суспільства. На подібних темах автор вибудовує розмаїті «картини життя» людей, що змушені жити з постійним відчуттям страху за власне життя, боячись втратити свій час-попереду.

Винайдений пристрій - доволі глибока метафора, яка перетворює стереотипний уклад життя. Слід згадати ознаки неореалізму, а насамперед велику увагу до деталі, що спостерігаємо у цьому романі. Тут важко не згадати «Сонячну машину» Володимира Винниченка. До речі один з перших науково-фантастичних романів у вітчизняній літературі. Роман, який у 20-х минулого століття не читав лиш дуже-дуже лінивий читач. Тут уподібнені механізми епічної дії. Видуманий фантастичний пристрій, який руйнує усталені моделі життя людини, через його застосування соціальна практика набуває інших, нетипових форм, цивілізація доходить до крайньої точки самознищення, але в дивний спосіб перекроковує на інший горизонт майбутнього. За цими моментами два романи дуже подібні. Як подібні вони і через персонажів Великого Магістра з «Хроносу» (інфантильного чоловіка, що керує країною) і Мертенса з «Сонячної машини» (з його по-фройдівськи зложеними думками про Марту Пожежу та бажаннями, підпорядкувавши собі винахід доктора Рудольфа, підім´яти під себе весь світ). Ці подібності можна було би розвивати, але вже не у жанрі рецензії, а у науковій статті, де зобсервувати мовні потоки персонажів, стильову начинку портретистики, епічну механіку. Багато моментів у романі «Хронос» викликають у читача бажання зіставляти. Напрошується тут ще одне порівняння новели «Афаліандр» з «Механічним апельсином» Ентоні Бьорджеса. Коли з персонажа Слабачка намагаються зробити концептуально імморального афаліандра (своєрідний гібрид людини і дельфіна), йому, як і героєві Ентоні Бьорджеса виштрикують препарати і примушують дивитись на екрані звірства, тільки мета у авторів різна. У Бьорджеса це було з метою «виховання» складного своєю поведінкою юнака, але смисловий наслідок для обох творів спільний - як юнака, так і афаліандра позбавили можливості обирати.

Якщо вести мову про стильовий рівень роману, то тут слід зауважити, що твір вражає насамперед темою, розкриттям проблеми. В цьому, звісно, роман є проривом поза всіляким сумнівом. Але трапляються подекуди стильові ляпи, які потребували би уважнішого ставлення редакторської групи видавництва: «не торкнувши жодної судини в його налитому гноєм серці» [74]. До чого тут судини, йдеться ж про серце як метафору, а не орган, що прокачує кров? Трохи ріже вухо і «механічне зусилля лицевих м´язів» [75]. Напевно йдеться про позверхню (штучну) посмішку, про посмішку без бажання посміхатись. Але ж вона як щира, так і не щира виконуються з обов´язковим використанням м´язів обличчя. Без цього розтягнути губи неможливо. У Салтикова-Щедріна, до речі, прекрасного сатирика, який просто вибухав сміхом зсередини, були паралізовані м´язи, що відповідали за усмішку.

Сильнішою частиною роману є міркування автора про функцію церкви у суспільстві, де не потрібно просити Бога про те, аби дав ще часу пожити, коли людина сама може «темпонутись» (підлити собі життя). При такому ході подій священик стає фактично непотрібним, як і церква, з якої роблять музей. Тут виразні алюзії до радянської дійсності. Але якраз через любов і провидіння саме священик зміг протистояти Магістру, який в ідеалі прагнув контролювати повністю весь людський час. Ці міркування в романі найпродуктивніші, оскільки саме ідея Бога як така ієрархізує назад суспільство. Бог оживає через священика і встановлює Свій порядок. І це чи не найважливіше про що, вочевидь, проговорено у романі «Хронос». Не знаю наскільки читач отримуватиме задоволення від коливання у хвилях стилю, але те, що міркування про час і життя людське, змушуватимуть його бодай відірватись від побутової думки та під´єднатись до мислення про трансцендентне, то це точно. У міфології давніх греків Кронос пожирав своїх дітей. За романом Тараса Антиповича - діти здатні бодай спробувати вкусити батька, показати язика смерті, яка за словами Стіва Джобса - «найпрекрасніший винахід життя».