Пояснюю:  

Як грає рояль?

Та трохи тремтить шибка вікна,

Зовсім трохи, якщо прислухатись,

А за склом мерехтять фігури.

Це третій поверх

Це середина року,

Тому і згори, й знизу

Ворушиться зелений кленовий хаос...

Я процитував початок вірша з назвою «Будні городян з надтонкою організацією». Назва – повна фігня й викрутаси. Але – прощаю. Молодий поет і випендрьож – синоніми. Але – образи. Але – деталі. Я чую, як грає рояль. Такий самий, який в дитинстві бачив у миколаївському Палаці культури суднобудівельників у році 83-му минулого століття. Чорний й великий. Ні, може, й не бачив, але це легко уявити, що – міг бачити. Завдяки віршу. Чи моїй паталогічній уяві. Ні. Все ж таки - віршу. Дякую поетові Коцареву. При зустрічі – гривню дам. Як нагадають.

Далі. Далі, заради того ж приколу заліземо у кінець книги: а що там? У-у-у, у кінці складно. Ну, подивіться:  

А уяви, що сьогодні ти стала

Священицею

Жовто-зеленої церкви

Й обходиш уперше

Всі свої нові кімнати,

Балкон на хорах з розбитим органом,

Хвилю сидінь... 

А названо – «Нова влада». Не те щоб - випендрьож... Ні. Але – ця вічна тяга до напівнатяків, напівтонів, якихось там паралелей... Ні, це не для мене. Я люблю провокації. Прості, грубі, які ображають. Плюють тобі в обличчя. А ці інтелігентські штучки, тіпа - ось я вам тут у віршику загадаю загадочку, а ви подумайте, уявіть, який я розумний й начитаний поет – мені не дуже цікаві. Ні, я розумію, так, як писав Маяковський чи Буковскі - то століття минуле, і ми усі зараз у пошуку нових форм, але – я чекаю на прозріння. Покажіть мені мене. Яка я потвора, сука і блядь. І не треба гладити мене по голівці вашими віршиками, панове поети. Я хочу бійки! З вами, з вашими віршами – байдуже. Цей час занадто спокійний для мене. Розбудіть мене новітнім «кайдани порвіте»! Але – ні... Я чую лише:  

О п’ятій годині

Кажанчики тіней з’являються серед листя.
 

Виявляється, фортіссімо теж буває застиглим,

Замріяним. Жовті клавіші – оглушні краплі.

День

День День  

І мільярди порожніх столів.
 

Земля – це квадрат,

Весна – це двокутник

І дві перехрещені паралельні прямі:).  

Це – повний текст вірша з назвою «Мільярди порожніх столів». Ні, воно все зрозуміло: метафори «клавіші-краплі», штучки-дрючки, тіпа «Земля – це квадрат»... Все це, безперечно, цікаво, але я вкотре запитую себе: що таке поезія? Забавки й експерименти поета? Так. Пошук нових форм? Так. Готовність до зуcтрічі з натхненням? Так. Але – перш за все – це спілкування з читачем. У даному випадку – спілкування нагадує розмову двох людей, яких щойно познайомили й залишили самих у кімнаті, і їм нічого не залишається, як говорити про те, яка сьогодні чудова погода, хоча їм обом ця розмова нецікава. Так от я хочу, щоб у розмові цих двох після знайомства пролунала, наприклад, фраза «пропоную не говорити про те, яка сьогодні чудова погода...» чи банальне «у мене тут є з собою трохи...». І знаєте, у поета Коцарева іноді трапляються такі собі цікаві фрази. Ось:  

Коли жінка іде полем

І – раз – і зупиняється на півдорозі до великого куща

Та на третині дороги до кам’яного лісу,

Хочеться розбігтись і штовхнути її

З усіх сил у спину,

Хай іде! Хай швидко йде! Або падає на свою кам’яну батьківщину!..

Уривочок – але який. Справжній початок розмови.



...Друга книга у моєму огляді – книга поета Лазуткіна. З назвою – «Асфальт»?.. – пробачте, «Бензин» (К.:, Факт, 2008, 140 с.). Так от про бензин. В смислє, про поезію. Знов початок книги. Знов перший вірш. Видавці - хитрі люди. Настільки хитрі, що в цьому випадку ми побачимо на початку – дуже цікавий текст. Ні, цей вже не нагадав мені бітників, скорше, цей нагадує ліниву европейську поезію 90-х у виконанні такого собі поетичного гуру, що той з’являється зрідка на телеекранах і обов’язково говорить розумні речі, намагаючись сподобатись симпатичній телеведучій. Цитата:

 невідомо навіщо

трапляються такі ночі

коли губляться запальнички

і жінки наповнюються ніби амфори

бажанням і вологою

виноградним вином

солодким

трохи терпким... 

Це з вірша «Іди за мною». Якщо ви графоман, не турбуйтесь, не хапайте ручку і зошита – ви так не зможете. Бо це... Ні, звісно, що й я так не зможу, тому ще це... Справжню поезію пояснити можна, але - навіщо? Достатньо просто відчути її, сказати подумки «клас!» чи там «хм!». Це - як побачити, що жінка, раптово, не вагаючись, влізає у чоловічу бійку, де, ще секунда, і її коханого хтось тихенько ткне ножичком у спину – на це дивишся мовчки, але таке не забувається. Так і вірш. Тобі страшно, дивно, хочеться блювати, мастурбувати – але тебе не відпускає цей клятий текст...

Але це перший текст у книзі. Далі... А далі – усе як завжди:  

тримайсятримайся –

тримайся

дороговкази не вказують

пісні брешуть 
 

я дихаю в тебе

мій подих зривається на крик 
 

сотні слів

і всі надиктовані 
 

сотні доріг

і всі розтоптані...  

Це – початок вірша без назви. Один мій знайомий сказав би: «Тю, і я так магу». Звичайно, так він не зможе, бо: відчуття тексту, натхнення, кільканадцять метафор у голові про запас і таке інше...  

сьогодні важче

трішечки але важче

твої руки пам’ятають

моє пухнасте пальто 
 

це зима

зимазима  


лише на градуснику

моєму і твоєму – літо  

Це не Лазуткін. Це – Проворний. І мій уривок – кращий. (Чи ні?). Я написав його, як кажуть, «нє атхадя ат касси», по ходу написання статті, роблячи зумисний закос під уривок вище. Звичайно, то ще питання, як хто свій текст прочитає на публіці, в кого буде гарніша зачіска, хто вміє грати голосом-очима-стегнами, дивлячись, що за публіка в залі... Але я все одно – краще. Бо я чесніший: я відверто сказав, що написав це на ходу, і я не збираюсь друкувати це у книзі з твердою обкладинкою, називаючи себе поетом... Не те щоб у книзі всі тексти – такі. Ні. Але вони є. Вони є разом з тим, який я цитував спочатку. Тож питання до упорядника збірки. Чи питання до мене. До мого поетичного смаку. Але все ж таки - до упорядника.

І - щоб зовсім не склалося враження про погану його роботу – п’ять чудових, як на мене, рядків з вірша «Любов це...»:  

...я бачив як метелик скидає крила

і лягає спати на моєму підвіконні

ліворуч від попільнички 
 

за кілька хвилин до світанку

що може бути важливішим? 
 

...магазин «Сяйво», сподіваюсь, підкине мені ще книжок для нового, сподіваюсь, більшого огляду. Або поети, вишикувавшись у чергу на Хрещатику, подаватимуть мені на рецензію свої нові нєтлєнкі. Якось буде.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ