Re:цензії

22.01.2009|07:17|Тетяна Трофименко

2008-й у обіймах кітчу

Якби мене запитали, яка книжка була знаковою для 2008 року, я би, не вагаючись, обрала монографію Тамари Гундорової «Кітч і література». Окрім того, що це видання є безумовно значущим для осягнення специфіки розвитку українського культурного життя в цілому, теоретичні засади та міркування над природою кітчу, викладені авторкою, дозволяють дуже рельєфно схарактеризувати перипетії книжного року 2008.

Адже основна колізія року була представлена, як на мене, конфліктом двох типів кітчу, персонально втілених Михайлом Бринихом та Марією Матіос (перемогу на конкурсі «Книга року» від ВВС роману Люко Дашвар «Молоко з кров’ю» можна розглядати як явище принципове – не всі нагороди мають діставатися Матіос; зрештою, Ірина Чернова з її творчістю – це східноукраїнський варіант Матіос, який ми, здається, невдовзі побачимо в усій його красі і численних нових творах). 

Отож, книжка Матіос «Москалиця. Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» представляє собою той тип кітчу, котрий склався в українській літературі в добу романтизму з його замилуванням у фольклорі, демонічних образах та трагічній роздвоєності внутрішнього світу персонажа, а в часи модернізму був суттєво доповнений зосередженістю на особливих психічних станах, еротизмом, некрофілією, позою артистизму та тяжінням до екзотичності.  

Правда, Матіос (так само як і Люко Дашвар) не веде читача до вигаданих країн і не змальовує фантастичних подій. Позірна реалістичність їх творів вводить в оману, адже описують письменниці нібито близькі читачеві реалії – селянський чи містечковий колорит становить тло розвитку дії. Проте це не шкодить витворенню того пафосу, до якого прагнуть письменниці, – показати надзвичайне, неймовірне, те, з чим читач не може зіткнутись у реальній дійсності. «Більш трагічного сюжету… мабуть, важко буде відшукати і в світовій літературі», – заявлено в анотації до «Мами Маріци». Так читачеві надається можливість абстрагуватися від свого реального життя, поринувши у співпереживання героям творів Матіос та Дашвар: Москалиці, котра добровільно провадить життя самотньої, відкинутої всіма відьми, мами Маріци, яка вдається до інцесту з розумово відсталим сином, Марусі, що зруйнувала власне життя і життя багатьох людей довкола, принісши його в жертву «красивому» і «трагічному» коханню.  

Реалізуючи притаманну людині схильність до підглядання, читач отримує закономірну насолоду від читання цих творів, а напружені пристрасті та фальшиві емоції дарують йому емоційну розрядку – власне, ту пародію катарсису, про котру править Адорно, наголошуючи, що суттєвою рисою кітчу є вигадування почуттів, яких нема, а водночас і їх нейтралізація.

Власне, неомодерністські тенденції простежуються в багатьох книжках 2008 року. На межі реального й вигаданого світу балансують «Лілу після тебе» Катерини Бабкіної та «Стежка вздовж ріки» Маріанни Кіяновської – екзотичність зображуваного зумовлюється знову ж таки не показом інших країн (як у збірці лірики «Бостон‑джаз» Мар’яни Савки) чи фантастичних реалій, а специфікою світосприйняття персонажів, відчуженням їх від дійсності та її свідомим «очудненням». Експлуатація «піднесеного» як «прекрасного» становить стильову домінанту роману «In te speravi. Сподіваюся на Тебе» Софії Майданської та збірки віршів Івана Андрусяка «Писати мисліте», в яких концентрація «красив остей» на тисячу знаків, здається, дещо перевищує норму. Утім, саме ці видання мають найбільше підстав претендувати на звання «високої» чи то інтелектуальної літератури, що з’явилася протягом 2008 року, завдяки філософському змісту та вишуканому стилю. 

Більш «прості» зразки кітчу «групи Матіос» становлять, скажімо, романи Ірен Роздобудько, Лариси Денисенко, подружжя Шевченків, Іри Цілик, Артема Чеха та енергійного Валентина Терлецького.  Роман Ірен Роздобудько «Все, що я хотіла сьогодні…» пропонує суто голлівудську історію трансформації середньостатистичної української жінки, забитої життям і чоловіком, у вільну, певну себе особу, яка несподівано зустрічає справжнє кохання. Власне, це те, про що пише Гундорова, наголошуючи, що «жіноче читання – як процес самовиповнення – досягає своєї найбільшої реалізації в «мильній опері», де сама наративна форма працює на те, щоб глядач переносився в різні ситуації, які ніколи не закінчуються…» (с. 139). Колективна жіноча фантазія, пов’язана із мрією про «розширену сім’ю», так само властива мелодрамам, вповні проявляється в романі Лариси Денисенко «Сарабанда банди Сари» – утім, це не означає, що твір не сподобається реалізованим у родинному житті чоловікам.  

Зв’язок із кінематографом, на якому наголошується щодо творчості багатьох авторів, у подружжя Шевченків, наприклад, цілковито визначає естетику їх творів: роман «Кривава осінь у місті Лева» є досить промовистим зразком «жовтого» жанру кінематографу з передбачуваним сюжетом (цілком у відповідності до тверджень Адорно про гомогенність масової культури, де домінує очевидна напередвизначеність), схематичними характерами та жорстоким, але справедливим фіналом.   

Незважаючи на те, що сучасну українську літературу дуже люблять зводити до апології «склянки портвейну під парканом», творів подібного ґатунку за останній рік з’явилося не так уже й багато. Буяння плоті, алкогольне забуття й вітальна сила рок‑музики становлять естетичну домінанту роману Валентина Терлецького «Рок-н-рол, стакан, кохання», що я би визначила як зразковий приклад кітчу: чого варті лишень шаблонні вислови на зразок «Любов – це наркотик, сильніший за життя» (с. 157), «Ми всі помремо – це закон. І ви, і ви, і ви також» (с. 315); а висловам на кшталт «вона грає на твоєму прутні цілі фуги» чи «ти чуєш вулканічну силу її оргазму» могла б позаздрити Сюзен Елізабет Філіпс. А проте роман Терлецького – це явно мемуари, і видається, що їх продовження становитиме розповідь про перевиховання хулігана й донжуана Валюші. 

На цій тенденції хотілося б неодмінно наголосити – здається, естетика «Депеш Мод» Жадана поволі відходить у небуття. Переповнений не дуже переконливими описами «бурної юності» «Анатомічний атлас» Артема Чеха показує нам «новий вибір» сучасної молоді – відмови від марґінального способу життя. Якщо Чех лишень натякає на таку можливість, то в романі Іри Цілик «Післявчора» вона набирає вже більш зримих обрисів – шлях дівчинки Кіри Буцім до професійної успішності має шанс стати новим міфом для сучасної молоді, стаючи виявом повторної естетизації як «американської мрії», так і соцреалістичної «заводської прохідної», що виводить в люди. 

Усі згадані вище твори є кітчем у тому розумінні, що культивують естетизм, романтизм і ностальгію, сентиментальність, що межує з інфантильністю і є питомою рисою сучасного літературного дискурсу – не даремно ж до фіналу «Книги року» ВВС потрапляють кілька дитячих книжок (мимоволі вже вдруге посилаємося тут на цей конкурс, оскільки, як би там не було, а він став безальтернативною подією книжкового року). Кітч інтерпретує чи не найвиразніший образ модерності світу – образ дитинності, трактуючи його як форму ескапізму (втечі дорослих у дитячий світ), чому яскравим прикладом слугує книжка Івана Адрусяка «Стефа і її Чакалка», котру можна визначити як «дитячу книжку для дорослих». 

Власне, цьому типу літератури протистоїть не так уже й багато, тому можна говорити про те, що фігура Михайла Бриниха набула 2008 року безперечної знаковості у літературному світі. Його «Шахмати для дибілів» є очевидно породженням іншого типу кітчу – того, що походить з «Енеїди» Котляревського і дістав своє продовження у карнавальності бубабістів з їх іронічністю, грою, містифікацією та творчості Леся Подерв’янського, котра фіксувала руйнацію як офіційної радянської культури, так і високої модерністської культури, а загалом дарувала насолоду від переступання меж загальноприйнятого та канонічного.   

Усі названі риси притаманні й романові Бриниха, де автор з вершин філософських пасажів круто опускає читача в епатаж і натуралізм, легко грається з культурними символами й кодами, в тому числі й символами масової культури, іронізуючи над ними і водночас проектуючи розповідь на есхатологічну перспективу – останньої шахової партії як поєдинку Бога й диявола. Подібні експерименти бачимо ще в одній книжці 2008 року – збірці «Сателіти» Андрія Жураківського, котрий досить вільно переносить читацьку увагу від вуйка Ромця, який провалився в дощаний сільський туалет, до фантастичного кіберпростору чи Країни чудес. 

Чи не найепатажнішим моментом у рецепції книжки Бриниха стала її мова – суржик продовжує насторожувати прихильників міфу про високу літературу, лишаючись символом несмаку, а проте в «Шахматах…» мова є не засобом наблизити оповідь до дійсності, а навпаки, способом конструювання окремішнього художнього світу – такий собі «пафосний суржик» як елемент кітчу і створення пародії на ту ж таки «високу» літературу. Успіх Бриниха та його книжки видається закономірним на тлі одноманітної псевдокрасивої неомодерністської літератури чи «літератури для менеджерів середньої ланки». Правда, у цьому випадку можливою видається небезпека «інтелектуального шантажу», про який пише Гундорова у випадку поп‑арту: коли людина, якій постійно нагадують, що сучасники відкинули твори Сезанна, Ван Гога чи Пікассо саме через те, що їх не зрозуміли, внаслідок такого тиску починає цінувати навіть те, що особливо не подобається, – наприклад, суржик чи стьоб… 

Видається, що лише здорова іронія може протидіяти такому ставленню – і це засвідчує роман автора з «групи Бриниха» Тараса Антиповича «Тіло і доля». У нашому огляді він свідомо вміщений до компанії творів іншого виду літератури – віршів Богдани Матіяш, Маріанни Кіяновської та Дмитра Лазуткіна, також дуже різнопланових, однак поєднаних спільністю проблематики. Можливо, це той вид кітчу, який не розглядає Гундорова, – кітч, що інтерпретує релігійну тематику, а можливо, спроба вийти поза межі кітчу.  

Найбільш близькою до стандартів кітчу є, безумовно, збірка «Розмови з Богом» Матіяш, де панує інфантилізм і сентиментальність, а Творець постає таким собі затишним, одомашненим «Господом до вечірнього чаю». Більш «тяжкими» є мотиви збірки Маріанни Кіяновської «Дещо щоденне», однак її поезія цілковито екстенсивна, зосереджена на кількох основних темах і невеликому наборі образів, що доповнюється загальною пафосністю, яку навряд чи сприйме широкий читацький загал. Що ж до книжки Дмитра Лазуткіна «Бензин», скаже спостережливий читач, то вона взагалі не про Бога, а про любов! Так, але безперечним є те, що збірка вносить своєрідний струмінь у лірику молодого поета,  – поряд із суто постмодерністським зображенням жорстокого Бога як снайпера, молодий поет демонструє готовність нести відповідальність за тут‑буття, що по суті є слідуванням шляхом Христа: «я взяв тебе в руки а значить носитиму».  

Ці мотиви лірики українських поетів у книзі Антиповича набувають надзвичайно місткого  вираження. Свобода, відповідальність, любов, гріх, зрада, помста – ці та інші «вічні питання» розв’язуються в книжці «Тіло і доля» через гротескові і нарочито бурлескні образи, реалістичні за способами зображення та нереальні за суттю події, з використанням усіх компонентів кітчу: суржика, іронії, сарказму, пародії, змішування стилів і символів тощо. Видається, що саме так має говорити письменник із сучасним читачем про головне, не впадаючи в пафос і, однак, не зводячи свою творчість до банальної клоунади. 

Таким чином, поділяючи висновки авторки найбільш знакової, на наш погляд, книги 2008 року, можемо сказати, що, за великим рахунком, уся сучасна українська література є кітчем. Це не добре і не погано, але симптоматично для часу, в якому вона твориться – зрештою, на цій основі вибудується згодом уявлення про специфіку літературного процесу початку ХХІ століття.  

Від редакції: Цей огляд надійшов на конкурс літературних критиків



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

23.08.2019|14:33
Виходить друком книжка оповідань, написаних Олегом Сенцовим в ув’язненні
22.08.2019|16:22
Книгу про карпатську магію презентують на Львівському форумі видавців
22.08.2019|14:21
Українські митці «зазвучать» у трьох містах Швейцарії
22.08.2019|13:36
Зірка української журналістики Олег Вергеліс потребує нашої підтримки
22.08.2019|13:10
Літературний Кураж Базар: Jamala, Карпа та книжки 50-ти видавництв
21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора


Партнери