Про епатажних та розпіарених писати складно, а про їхню творчість – тим паче. Про них багато пишуть. Що ще нового скажеш, коли друзі-поети в один голос стверджують, переконують: «Лазуткін? Так, бабій!»? Чи не простіше погодитися, прислухатися врешті-решт до «гласу народного»: «Так, секс-символ!»? І відчитувати вірші як життєпис, такий собі результат походеньок відомого спортсмена та спокусника студентських красунь. А поезія де? Та ось – ласкаво просимо! Вона – у його голосі,  поезія – його мова. Адже Дмитро Лазуткін з такою ж легкістю пише вірші, як і розмовляє по телефону у буденному житті. Таке складається враження. Легко, невимушено, і так по-чоловічому.

Проте відкиньте сумніви і повірте таки дописувачам інтернет-форумів лише в одному – як читає поезії автор потрібно бачити і чути. І зовсім не тому, що це ефектно і вражаюче. Не почувши Лазуткіна своїми вухами, не відразу відшукаєш потрібний ритм прочитання. Так, його поезія певною мірою сценічна – окрім голосу, потребує рухів. Це зовсім не зменшує її вартості та не ускладнює процес порозуміння з читачами – це просто її особливість.

Та голос передусім. Поезія Лазуткіна – це, перш за все, голос: енергійний, запальний, що іноді починається із шепоту, який «позбавляв цнотливості», а згодом зривається на крик, чоловічий голос, бо ж, якщо вірити Жадану, жіночі голоси «інакше влаштовані, у них інша анатомія, у цих голосів». Стиль читання автора – це як підсилювач смаку, від якого не слід відмовлятися, якщо хочеш відчути як саме смакує оригінальна чоловіча поезія. І хай там як не закидають Лазуткіну спорідненість із жаданівським стилем, його сформований, особистий голос ніколи не переплутаєш із голосом іншого ґатунку – голосом Сумного Трагіка, голосом постійного протесту проти життя як такого, навіть попри те, що у поезіях Дмитра  є і готелі лише з холодною водою, і водії фур зі своєю подорожньою самотністю, і часом трапляються риби чи ангели, і навіть такі жаданівські звороти, як «це ти обираєш смерть / це смерть обирає тебе».

«Бензин» – п’ята за рахунком поетична збірка Лазуткіна. Мужній, іноді на диво ніжний та, звісно, розкутий ліричний герой цієї книги має унікальний голос, що так нахабно і відверто розповідає нам про свої почуття і, водночас, ретельно ховає себе за свої «захисні цитати». Чоловік, який боїться лише за своє серце, бо певно зовсім не шкодує його, протискуючи «між рядками / або між рядків – я не знаю – чи важливо це для серця врешті-решт...», пришвидшено пропускає через нього свій запальний «солодкий бензин».

Він живе тут і тепер, безоглядно і швидко («можна подумати – скільки того життя»), намагається все встигнути, віддається життєвому плину повністю, зі всіма його болями, жорстким саундом буднів і травневою прухою, хоч розуміє, що « так любити не можна / так вірити у когось хибно / так сподіватися і так розкидати каміння / так жадібно ковтати це повітря просте звичайне повітря...» . Однак жити по-іншому не може. Незважаючи на потужну енергію гедонізму, «Бензин» не набридне своєю залюбленістю у життя. Голос постійно змінюється в залежності від того, яку маску обрав ліричний герой у цій грі, що має назву життя. «Так» або «ні» – для нього не існує середини, бо ж «відсотки за компроміс ніколи не підуть тобі у прибуток». Якщо вже любити, то «бути твоїм всім», якщо вже прикурювати, то обов’язково «спалювати мости». І навіть біль – це теж життя. Після нього голос знайде про що говорити далі, от тільки «за які періоди болю відростають крила» ?

Перед нами калейдоскоп станів, у яких перебуває ліричний герой, образів, що час від часу змінюють один одного: спокусник, донжуан, іронічний і агресивний мен, ніжний, такий люблячий і розчарований, владний і переможений. Але грає він майстерно, кожен образ відчутий і проговорений, переданий словами. Ліричний герой сам розпочав цю гру, бо ж «всі грають у свої ігри». І все ніби добре, усе з’ясовано: тут – любов, а там – «просто слова». Але «хтось грає за твоїми правилами а комусь уже і нецікаво» . Які гарантії, що та, «котра спить щоб потім піти найшвидше / і в такий спосіб залишитися назавжди», не промовить «просто слова» у відповідь на любов? І, зрештою, у стані «розкоханості вічної зради» теж важко жити, бо приходить такий момент, коли розумієш – гра вийшла з-під контролю, і ти потрапив у власноруч створений лабіринт, спіймався на свій же гачок. З’являється сум за справжніми, непідробленими почуттями. І ліричний герой визнає це:

«так хочеться
комусь довіряти
так хочеться покласти сумку на підлогу
й піти займати чергу за квитками у майбутнє».

Голос з однаковою віддачею розповідає про розпач, любов і втрати, навіть про смерть розповідає. І не лише вірші, а й фото пошматованих ляльок, вирваних сердець, хом’ячків і риб, з хірургічним набором столових ножів усередині, переконують, що у життя таки жорстокі правила. І це сувора гра, в якій усе можливо: слова, що залишають опіки, «безглузді травми» і лікарі, «які шили наживо без наркозу / коли їм казали ший», розриви серця і відчай, «на якому весь час заощаджуєш». Проте голос, що кличе – «іди за мною», і не залишає вибору, змінює свої барви і відтінки, продукує стільки слів, які так чи інакше про любов, що завжди присутня десь усередині. Адже «любов не минає / минає не любов / а ефірний час». Це почуття постійно перероджується, проходить через весь спектр кольорів: занепадає, «мов південні регіони з приходом осені», і вибухає з новою силою. Можна безкінечно відкривати нові грані любові, бо вона є потужним покликом серця і тіла. Гра у порно і ніжність, ледь помітні постаті коханих, обраних, тих, кому дарував свої почуття так віддано – і та «неминуща» , і та, що «з мокрим мокрим всемогутнім ротом», і студентська красуня, і дівчинка, яка «живе / у спортінтернаті», і ще безліч «маленьких» – одна і та сама любов. І про неї так полюбляє говорити його голос.

Небезпечним для ліричного героя є лише можливість сказати собі «стоп», затриматися. Бо тоді навіщо було підводити очі вгору і самому підводитися, йти своїми дорогами, «якими –/ скільки заманеться / куди завгодно»? Тож, нехай бензин палає, енергія не перетворюється у ніщо, а голос так само пристрасно і легко, криком чи пошепки, проговорює своє, таке відверте про ту ж саму любов.

Від редакції: Цей матеріал надійшов на конкурс літературних критиків