Теперішня генерація молоді любить фільми абсурду. Просто всяка молода людина переживає період розгубленості, можливо, навіть переляку перед майбутнім. Тоді вона перед своєю  невпевненістю віддає перевагу абсурду.  

Йос Стеллінг (голландський кінорежисер)  

Якщо поезія, за Верленом, це передусім — музика, а остання, як відомо, безсловесна, то поети сприяють деградації мови. Цей парадоксальний висновок, як не дивно, сьогодні підтверджується майже з кожним новим віршем, який доводиться чути нашим бідним вухам. Поети чітко усвідомлюють собі, що на початок ХХІ сторіччя вже створені найрізноманітніші «музики « і автоматично співають на існуючі мелодії, не утруднюючи себе добиранням слів та змістів. Саме цим (а не розвитком поетичних інтернет-сайтів) і пояснюється страхітлива інфляція поезії в наші дні: все, що називається віршем, одразу ж ним і вважається.

На щастя, з цього правила існують виключення. Поет Олег Коцарев із самого початку співати відмовився, і це добряче скидалося на дешевий епатаж. Пам’ятаю, як мене обурив один з його перших віршів: «Чотири довгих пальці — чотири жовтих пальці « (Кінець.) Я розлютився, бо побачив тут спробу продати читачеві осетрину третьої свіжості, бо ставився до Коцарева, як до поета, що намагається імітувати епатаж, у часи, коли він вже втратив актуальність. Насправді, це була перша спроба виламатись із загальної традиції «співів», а отже, це був «невірш», а Коцарев був «непоетом». Його тексти ще лишалися в уявних межах сучасної поетичної форми, але я не ризикнув би назвати жоден з тих, що складають збірку «Мій перший ніж « віршем. Це швидше щось на півшляху від поезії до прози, і головна відзнака того, що проза ще не досягнута — відсутність логічних розв’язок у історіях, бо поетичний текст, на відміну від прозового, не повинен дотримуватись оповідних правил.  Я передчував, що наступною книжкою Коцарева буде прозова, - саме так і вийшло, але до прози Олег так і не доїхав, спинившись за декілька кроків від неї. Поки українські літератори лупають прозаїчну скалу, Коцарев стоїть поруч та підбирає камінчики, очевидно розмірковуючи, що для нього такий спосіб здобуття художньої реальності неприйнятний: хай вони її лупають, а він тим часом придумає якийсь інший метод взаємодії з гармонією. І він там стоїть не один, можете бути певні. І вже точно, що він став там не першим. Згадаємо хоча б жанрового анархіста — німецького кінорежисера Олександра Клюге, твори якого називаються фільмами лише тому, що їх теоретично можна подивитись у кінотеатрі.

Отже, відкривши збірку Олега Коцарева «Неймовірна історія правління Хлорофітума першого», я насамперед помітив, що головна особистість його попередніх текстів, що читаюча публіка воліла називати віршами, лишилася: це (по аналогії з фальш-стартом) фальш-фініш. Найяскравіше про це свідчить оповідання «Джон і крайній правий сегмент», персонаж якого тікає від хуліганів. Коли переслідувачі полишають героя в метро, автор закінчує історію типовим квазі-фіналом із квазі-висновком: Джон робить відкриття, ніби через крайній правий сегмент вентиляційного отвору в метро можна побачити цілий ряд інших отворів у наступних станціях. Із цього випливає висновок: «Доля дійсно неоднакова».  Отже, ми бачимо тут порушення типових оповідних правил прози: фінал-галюцінація абсолютно довільно пришитий до початку, а висновок взагалі не має жодного відношення до історії. Ця методика зовсім не нова: її практику дуже ретельно опрацювали два російських письменника — Данііл Хармс та Євген Попов. Із творчістю першого Коцарев, судячи з оповідання «Нема» дуже добре знайомий, а флюїди другого якось просочилися по ефіру. Справа в тім, що Попов грає по цих нотах вже біля сорока років і не дивно, що мелодії його знайомі навіть тим, хто не читав прози російського автора: далеко на всі, хто чув пісню «Yesterday», знають її ноти.

Злам оповідної структури був стрижневим елементом цисфінітної логіки Хармса, він сподівався таким чином винайти якісь нові, невідомі змісти. Спроба була невдала, але наслідки її для мистецтва виявились дуже корисними: митці отримали прекрасний засіб уникати оповідної лінійності, чим Коцарев дуже вдало користується. Нелінійність абсолютно не призводить до відкриття нових змістів, але надає всій історії якогось містичного, потойбічного забарвлення.

Містика та абсурд, що несподівано визирають з-за рогу побутової повсякденності, означеної всім знайомими кодами, - найхарактерніша риса Євгена Попова. Читаючи оповідання Коцарева «Депо на Либідській», я постійно згадував поповських персонажів, що відчайдушно руками й ногами чіпляються за грубу реальність, аби лише не поступитися й грамом здорового глузду, не здатися напливу невідомого, але наприкінці розуміють, що весь їх спротив — марний, бо реальне і фантастичне прекрасно уживаються в авторському художньому світі, який вони населяють, тому врешті решт герої йдуть на компроміс із абсурдом, причому у кожного він свій. Так, наприклад, персонаж «Депо на Либідській» Ліна раз на три місяці катається вночі на трамваї з привидом, після чого безболісно народжує горобця. І їй ще дуже пощастило порівняно з героєм оповідання «Подорож» Андрієм Курочкою, який змушений:

а) кожні два речення змінювати своє ім’я;

б) покинути дружину та вирушити у безглузду пішу подорож навколо світу після перегляду передачі «Клуб кинопутешественников»;

в) зупинитися врешті на українському кордоні, аби до смерті охороняти його з одновухим собакою, «смертельно лякаючи випадкових порушників»

Цікава деталь: компроміс з абсурдом ушкоджує життя персонажів коцаревських оповідань тим менше, чим міцніше вони укорінені в реальність. Той самий Андрій Курочка, якби мав певну роботу, а не діставав гроші із нещодавно найденого скарбу, цілком можливо б залишився вдома. В оповіданні «Мікрополювання на озері» мати навіяла своєму сину на підсвідомому рівні, що «без брюк з лавсаном людині легко можна пропасти». Навіть страшно уявити, що б сталося із цим персонажем без рятівних брюк, що майже стовідсотково є техногенною мутацією традиційного материнського рушника із народних пісень.

Але є у цих відносинах із абсурдною реальністю і чітка межа, переступати яку не варто, про що попереджає оповідач з новели «Записка садівника»: за його словами, ті розумники, що не бояться страшного (читай: абсурдного) і виходять до нього назустріч, «зазвичай кінчають життя в ямах біля лісосмуг із розірваним серцем або шиєю».

Другою ознакою коцаревської прози є її певна композиція, що дуже часто повторюється. На початку ми бачимо конструкцію у стані хиткої рівноваги, далі вона валиться або повільно із поганими передвістками (як в оповіданні «Неймовірна історія правління Хлорофітума першого»), або моментально (як у оповіданні «Жінка із шампуром»). Подальший плин тексту складається із опису наслідків падіння або ж спроб персонажів якось полагодити рештки оточуючого їх світу. Все як у дитячому віршику: «Идет бычок, качается, вздыхает на ходу: «Ах, досточка кончается! Сейчас я упаду!» І нам з одного боку шкода цього бичка, а з іншого — ми ж прекрасно розуміємо, що впасти після закінчення дощечки — це його головна мета і сенс існування, бо така вже внутрішня логіка цього вірша. Чому цієї логіки тримається Коцарев, може зрозуміти кожен більш-менш знайомий з його творчістю: здебільшого Олегові притаманне апокаліптичне світосприйняття (див. наприклад, вірш «Щоб нічого не змінювалось»). До речі, автор передмови до збірки Сашко Ушкалов намагається виправдати відсутність у оповіданнях Коцарева стандартних логічно виправданих схем типу «зав´язка-кульмінація-розв´язка» тим, що Олег більше захоплений процесом, аніж досягненням мети «правильного прозаїка». Але, пам´ятаючи про те, що ми маємо справу все ж таки не з оповіданнями, а з чимось, як я вже казав «на півшляху» до них, то можна бути цілком впевненим — їх автор своєї мети досяг. А метою його, як мені вважається, - якомога вища міра правдивості у зображенні власних фантазій, що часто межують із галюцинаціями.

Третя, не менш важлива, ознака цієї книжки — наполегливе бажання автора надати запропонованим історіям реалістичності зображення зокрема й через авторитет оповідача. Коцарев у дуже багатьох оповіданнях повторює, що описані події відбулися дуже давно, багато років тому. Так читачеві дається непрямим шляхом зрозуміти, що оповідач — людина літня, яка вже багато чого побачила у своєму житті, і отже їй можна довіряти. Цей прийом автор запозичив із казок, де типовим зачином вважаються слова «у сиву давнину» або «сталося це дуже давно».

Не винайшовши нічого нового у плані літературної техніки, Олег Коцарев досить вправно поєднує та пересаджує на український ґрунт вже існуючі та добре випробувані до нього  винаходи, завдяки чому виникає оригінальна образна система. Досвід підказує, що легковажне малювання за допомогою наявних олівців здебільшого куди продуктивніше, ніж напружені пошуки ще неіснуючих кольорів.