Re: цензії

Ловець снів і екзорцист Сергій Дзюба
11.08.2020|Ігор Фарина, член НСПУ
Перепливти ріку
09.08.2020|Ірина Слободяник, поет, член НСЖУ
Світ різнобарвний, таємничий…
Гірке радянське молоко
09.08.2020|Володимир Самойленко, кандидат географічних наук
Світи Жаббура Дуейги
07.08.2020|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Причини й наслідки одної зради
27.07.2020|Сергій Дзюба, Чернігів
Вишукана іронія Фолькера Маасена
27.07.2020|Тетяна Сидоренко, член Національної спілки письменників
Про магію, містику й Заліщики
20.07.2020|Ігор Ольшевський
Есхатологія Ігоря Павлюка, або “Буг пам’ятає все”
18.07.2020|Богдан Вакуленко
Розмова розуму і сердець

Літературний дайджест

29.09.2009|19:06|МедіаПорт

Харківсько-хармсівський трамвай Олега Коцарева

Я вже писала колись, що насторожено ставлюся до поетів, котрі видають збірки прози: підкоряючись інстинктивно домінуючому ліричному началу, вони зазвичай пропонують читачеві щось аморфне, або пафосне, або загадкове, погано зв’язане ланкою сюжету...

Утім, читачам це часто подобається :). Що ж до збірки прози Олега Коцарева «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого», котра нещодавно вийшла у видавництві «Смолоскип», хвилюватися не доводилось – на безсюжетність не страждають навіть вірші харківського поета, що дуже часто нагадують «заверлібровані» оповідання. Утім, коли чарівний флер верлібру спадає… Перші враження від малої прози Коцарева розчаровують: вона видається сухуватою порівняно із поезією, влучні метафори та порівняння не становлять суцільної тканини тексту, а лишень прикрашають її подекуди, як стразики :). Перше оповідання, котре дало назву збірці, справляє враження примітивної політичної сатири. І лише суто професійне переконання, що з примітивізмом в історії літератури не все так просто, примушує читати далі (до речі, заздрю я людям, котрі починають читати книжку з середини чи з кінця…).

Окрему частину збірки Коцарева справді становлять абсурдистські твори, котрі найбільше нагадують короткі оповідання Хармса. Такими є, наприклад, «Жінка з шампуром» чи «Джон і крайній правий сегмент», котрі ніби свідомо підтверджують хармсівську тезу про те, що цікавими є лише речі, які не мають сенсу.

Алогізм, гротеск і абсурд як засадничі художні прийоми взагалі відзначають творчість двотисячників, котрі послуговуються ними з меншою чи більшою мірою успішності (згадаємо бодай невдалу спробу пародії на готичну новелу Дмитра Стусенка у збірці «Голоси з ночі» чи першу й поки що останню придатну до читання повість Артема Чеха «Киня»). Як і їх колеги з перших десятиліть ХХ століття, сучасні молоді шукають нових творчих методів відображення дійсності, і така література, хоч і розрахована на окремих шанувальників, безсумнівно їх знайде. Одне «але»: після «абсурдистських» управлянь Олега Коцарева вам, дорогі читачі, напевне буде страшно їздити громадським транспортом :).

«Транспортні» образи (найчастіше це трамвай, тролейбус, потяг, метро) справді є чи не найпопулярнішими у текстах збірки. Транспорт може бути місцем розгортання дії в цілому чи окремого, але безумовно значущого епізоду в житті персонажів. Так, скажімо, новела «Депо на Либідській» розповідає нам про дівчину Ліну, котра пішла до супермаркету за цигарками, і її затягнув до трамваю чоловік у синьому одязі, після чого дівчина народила… горобця. Відтоді Ліна почала регулярно кататися на загадковому трамваї з чоловіком на прізвище Вишневецький і народжувати горобців, котрі мешкали потім у колишньому депо на Либідській.

Власне, очевидною тут є роль трамваю як засобу комунікації між реальним та ірреальним світом, та водночас транспортні засоби набирають власного метафоричного значення, відбиваючи дійсність у гротесковий спосіб. Найкрасномовніше це показано в оповіданні «Трамвайний інцидент», де контролерка опиняється зачиненою в вагоні із безліччю агресивних божевільних, котрі, проте, при ближчому розгляді страшенно нагадують тих пасажирів, з якими ми щоранку добираємося на роботу :).

Правда автор переважно намагається знімати драматичне загострення фабули позитивною розв’язкою: скажімо, коли персонажа оповідання «Зміни в розкладі» ірреальні міліціонери закривають в електричці, а потім примушують драїти вагони поїздів, йому все-таки вдається втекти. «Ноги мої у воді, і я бачу, як на некрасивих волосинках моїх гарних пальців з’являються золоті крапки», – так зворушливо виглядає фінал цієї історії про ініціацію.

Отож, Коцарев не зловживає чорним гумором, не грається з цинічним смішком із зникненнями й смертями, майже не вдається до змалювання фізіологічних подробиць. Є в збірці група оповідань, котрі перебувають на межі з реалізмом, хоча реальність тут набуває рис абсурду, – автор балансує між правдоподібними вигадками, суцільним авангардом («Жирна китайська буква») і реалізмом – пронизливо відвертим, як у «Мікрополюванні на озері» (про батьків, розлучення, дитячі травми), та добродушно-іронічним, як у «Нашатирному спирті» чи «Моєму першому рок-фестивалі…». Останні оповідання – автобіографічні, у них ми впізнаємо звичну обстановку школи чи реальних харківських районів, що так добре надаються до відтворення в коцаревській поезії, лаконічній і виразній. Ці риси зберігаються й в оповіданнях.

Елементи фантастики і тяжіння до афористичності неминуче зближують прозу Коцарева з жанром казки – не забуваймо також, що ті ж Хармс і Ввєдєнскій, вимушені відмовитись від формалістичних експериментів, мігрували до дитячої літератури. Спираючись на абсурд як на основний прийом, Коцарев у своїх оповіданнях раз по раз дарує читачеві продумано несподівані алогізми на кшталт «незабаром видужав і вийшов надвір Андрій – він теж виріс, подорослішав за час хвороби та був у біло-зеленій сорочці» чи то «її кваліфікація викликає сумніви, зате вона німфоманка», подібні до дитячих нісенітниць із розряду «по стене ползет кирпич» чи віршиків про маленького хлопчика. Фіто-казка (авторське жанрове визначення) «Соломія і миртовий садок», а також «Пошики. Хороша динамічна п’єса за мотивами тексту «Собор» О. Гончара» становлять постмодерністичний мікс театру абсурду, чарівних казок і розвінчаного реалізму.

Заповідається на те, що рано чи пізно до свого статусу поета і прозаїка Олег Коцарев додасть іще означення «дитячий письменник» – то ж будемо мати свого власного харківського казкаря, котрий, можливо, розчаклує міські трамваї і тролейбуси :).

Олег Коцарев. Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого. Пригодницькі повідомлення. – К.: Смолоскип, 2009.

Тетяна Трофименко



Додаткові матеріали

17.09.2009|16:06|Події
Олег Коцарев презентує свою першу книгу прози
21.05.2009|07:43|Події
Олег Коцарев. Виступ на «Київських лаврах». АУДІО
30.07.2009|08:06|Новинки
Коцарев Олег. «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

13.08.2020|10:10
Orthodox Chic — погляд на українську сакральну архітектуру
13.08.2020|03:50
Громадські діячі вимагають справедливого суду у справі «Медведчук проти Кіпіані та видавництва Vivat»
12.08.2020|18:04
Лауреатка Нобелівської премії Світлана Алексієвич закликає Олександра Лукашенка піти з посади
12.08.2020|08:34
Ukrainian Young Book Design Awards 2020 оголосив шортлист із 20 найкращих молодих дизайнерів
11.08.2020|05:20
Софія Міколяш: "Бути цілісним-значить бути щасливим"
10.08.2020|16:16
Повний По і надія на Патріка – 5 нових перекладів, які ми чекали
10.08.2020|12:23
Ольга Тернова здобула перемогу у найбільшому в Україні конкурсі дитячої літератури «Корнійчуковська премія»
10.08.2020|05:28
Бестселер Саллі Руні «Нормальні люди» виходить українською
07.08.2020|08:57
Оголошено перекладачів-учасників онлайн-резиденції Українського ПЕН та translit e.V
06.08.2020|18:49
У видавництві «П’яний корабель» вийде книжка «Мансарда» сербського письменника Данила Кіша


Партнери