В першу чергу, йдеться про музично-літературні фестивалі, які вже й годі порахувати, а також – медійний інтерес. Зокрема, до сучасної української літератури.

Останній яскравий приклад – глянсова «Афіша» (№ 28-29, 2009), де тема номера іронічно зазначена як «Спілка письменників», – представляє уривки з книг, які тільки готуються до друку. У химерному переліку репрезентантів сучасної української літератури, котрі потенційно здатні зацікавити найширші кола читачів, поряд опинилися безсумнівні Т. Прохасько, С. Жадан, молодші Л. Дереш, І. Стронґовський, О. Коцарев, А. Чех та окремішньо-російськомовні Р. Суржиков та М. Нікітін. Хоча якраз суржику й україномовним не позичати. Але не про те йдеться.

Дві нові оповідки Т. Прохаська «Не кричи: ‘‘Вовки!’’» та «Заки зайшла ніч…», лаконічні і місткі, як хокку, в кількох рядках розповідають про історії життя цілих родин та вміщають життєвий досвід не одного покоління, що вже відійшли, передавши генетичну пам’ять і знання.

Якщо притчі Т. Прохаська абсолютно точно вписуються у запропонований формат, то уривок довгоочікуваного роману С. Жадана лишень дає відчуття дихання великої, неспішної форми оповіді, де нічого не встигло відбутись. І як завше, тільки промайнув протяг пекучих спогадів. На цей раз про дитинство.

Але найцікавіше чекає на читача далі.

Уривок з роману І. Стронґовського «Екс» нагадує химерне психічне вариво з різноманітними делікатесними присмаками з санітарок, героїв з іменами, до несмішного схожими на ймення Іздрикових персонажів, та іншою гурманською смакотою: «Я їм м’ясо, це шмат вбитої свині, котру розрубали на частини, заморозили, змішали з купою всіляких доданків (хімікалії – сировина для їжі), потім засмажили і подали. Я щодня їм труп. Трупожерство дуже збуджує нервову систему, і це дає відбиток на дію психоактивних речовин » і т.д., допоки герой не побратається з читачем, випорожнюючись разом з ним у судно.

Новела «Некуріння шкодить вашому здоров’ю» юної зірки А. Чеха, чия письмацька працездатність викликає тільки щире захоплення, писана як своєрідний діалог з самим собою. Розповідь самому собі про те, як не вистачає першої ранкової цигарки і яка в нас дебільна країна. Все було би добре, якби перший мотив і сама форма подібного монологу, зі звертанням до себе і кожного, не була досконало розроблена Є. Гришковцем (зокрема, його пісня «Сигарета»); а інтонації другої тези – «Господи, думаєш ти, та ж тут все дебільне, ця країна, де я живу, вона ж дебільна, господи, невже ти не бачиш? Ця країна не в змозі забезпечити тебе світанковою сигаретою. Це придурошне сонце. Якого милого воно світить? » – до щему не нагадували обертони промовлянь С. Жадана. Відмінність лишень у тому, що герой Чеха, захлинаючись: «дебіли, одні дебіли», бігає по тонкій кризі проблем, не проломлюючи, не «криголамлячи» їх, а тільки так – щось шепоче, просто так, закінчуючи свій літературний шлях у психлікарні. І це симптоматично.

Про новелу О. Коцарева «Саксофон» особливо й сказати нічого, окрім підкресленого, деконструктивного абсурду, яким просякнутий текст. Майстерно, поетично і абсолютно відірвано від реальності – оповідь закінчується, так і не почавшись. А усвідомлення ступеню втечі від реального тільки поглиблюється, коли вичитуєш у біографічній довідці про автора, що готується до друку книга його малої прози «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого».

Закінчується добірка уривком з нового роману Л. Дереша «Як стати Богом і не заплакати». Поки зарано будь-що говорити, не тримавши в руках повноцінного рукопису, але вже зараз читання перетворюється на боротьбу з собою, щоби змусити себе дочитати хоча б і ці клаптики тексту. Герой-галичанин з дивацьким ім’ям (інших у сучукрліті не водиться, що вкотре підтверджує штучність всього) Яків Горах-Євлампій переїздить до Аїду, тобто Києва, де й починаються його життєві поневіряння. Текст розпадається на шматки, оповідач невмотивовано матюкається, перебирає й смакує непотрібні деталі й дрібниці побуту, ніби серйозно налаштувавшись створити роман з сучасного офісного життя. До цього додаються якісь життєві балачки з офіціанткою, суть яких зводиться до переказування змісту журналів штибу «Історії з жизні». Думаю, що зовсім не такого тексту чекали читачі від письменника, чий ранній яскравий, «культовий»  початок літературної кар’єри пригасає з кожною наступною книгою .

І насамкінець про російськомовний сегмент добірки. У гладенькому фрагменті «авантюрного роману» «Марі» відомого журналіста М. Нікітіна, написаному згідно всіх приписів масоліту, просто нема за що й зачепитись, хіба вкотре роздратуватись схематичністю образів, діалогів, вчинків і т.д. Цікавіша справа з повноцінною новелою Р. Суржикова «Друг». Жорстка, в стилістиці сучасної російської літератури (З. Прілєпін, В. «Адольфич» Нестеренко), міська проза, де нарешті є логіка розвитку подій, хоча б якийсь сюжет і притямна стилістика. І так само не випадковим вже виглядає той факт, що у московському видавничому гіганті «Ексмо» готується друком збірка прози Р. Суржикова…

Часто старше покоління, дивлячись на молодших, зі знанням справи шамкає: «От була ценжура і всі рошкажували, що якби її не було, то ми б вам покажали. І що? Відмінили ценжуру, вше можна, і що? Де ваша література?» Чи здатен взагалі сучукрліт, отримавши доступ у ЗМІ, сказати широкому читачеві щось нове про сьогодення?

Мабуть, ще просто не прийшов час, коли химерна й огидна реальність, реальні проблеми й виміри життя зможуть зацікавити молодих письменників. Коли скінчиться епоха правління Хлорофітума й Якова Гораха-Євлампія. Коли окуляр життєвого досвіду дозволить поглянути на великі питання. Мабуть, ще просто не час.