Василь, вперше за десятиліття, буде представляти обласну письменницьку організацію у Комітеті з Національної премії імені Т.Г. Шевченка. Наша розмова не тільки про майбутню роботу, але і про письменницьке життя, цікаве та

насичене, повне творчих несподіванок та відкриттів.

- Ви з Андрієм Любкою водночас і вперше стали двома представниками Закарпаття у Комітеті з Національної премії імені Т.Г. Шевченка. Це буде злагоджений дует, чи кожен гратиме своє соло?

- Я можу говорити тільки про себе. Адже робота в Комітеті не передбачає ніяких дуетів, тріо, квартетів і так далі. Інакше це буде не робота, а договорняки. Кожен із нас, із членів Комітету, має свою думку і буде відстоювати її публічно. У такій відкритій дискусії і має народитися істина – тобто, Комітет має визначити Лауреатів. Звісно, у деяких питаннях наші з Андрієм думки можуть збігатися. Але у нас різний досвід, ми представляємо різні покоління, у нас різні естетичні смаки… Тут важливо, і це стосується не тільки нас, знаходити компроміс, ставити інтереси літератури вище за власні, бути національно орієнтованим та вміти працювати на благо вищої Ідеї та України. Вірю, що Євген Нищук враховував усі ці моменти при відборі кандидатів у Комітет. Тоді Комітет, сподіваюся, буде звучати як злагоджений ансамбль, а не як окремі дуети і тріо (сміється).

- Безумовно, фундаментом у роботі кожного із членів комісії має бути об’єктивність. Але ж суб’єктивність досвіду, уподобань, стилю, і таке інше ще ніхто не відкидав. Як пройти по цьому двосічному лезу не вразивши власне реноме і не поранивши при цьому талант претендента?

- Претендентів завжди багато, а переможець може бути тільки один. Це мають усвідомлювати не тільки члени Комітету, але і претенденти на найвищу Національну нагороду. Бо тоді вони зважать на увесь комплекс об’єктивних і суб’єктивних моментів, нюансів, причинно-наслідкових зав’язків, думок, настроїв… Навіть погодні умови можуть впливати на наші особисті рішення – маю на увазі кожну окрему живу особу. Звісно, ми при роботі мусимо максимально відмежуватися від усього суб’єктивного. Але з іншого боку – тільки просіяна крізь сито розуму сукупна суб’єктивність може дати об’єктивну оцінку. А про поранені таланти… Талантів у нас багато і більшість із них не оцінена належним чином. Більшість авторів в Україні залишаються непрочитаними та незрозумілими. Тут можна говорити і про відсутність критики, і про мізерні наклади наших книг, і про постійне зменшення інтересу до української книги, яке періодично підтримувалося владою. Бо влада дуже часто зацікавлена в тому, щоб громадяни були неграмотними і не відривалися від побутових проблем. Слава Богу, ситуація у цьому міняється на краще, але не так швидко як би нам хотілося. Завдання Комітету звертати увагу на краще з кращого, нагороджувати достойних. А інші таланти зможуть отримати інші премії, набути досвіду, враховувати помилки, подаватися на Шевченківську наступного року. Чи через десять років.

- Пане Василю, ти сам неодноразовий лауреат багатьох премій, так що тобі в принципі знайома ця сторона, так би мовити, літературної кухні. Вибачай за гарне порівняння, але тепер тебе включили в комісію зіркових рестораторів Мішле.

- Нема за що просити вибачення. Я люблю готувати. Мої страви можуть конкурувати із тими, що їх подають у зіркових ресторанах. Я маю вишуканий смак і можу оцінити страви, навіть екзотичні, які приготували мої колеги. Це ж стосується і літератури. Ми з дружиною багато читаємо, постійно купуємо книги і маємо чудову велику бібліотеку. Тому я досить добре орієнтуюся у моді, смаках, течіях та способах подачі Слова. Думаю, у «комісії зіркових рестораторів» мені буде комфортно.

- Не було думки відмовитися? Чи від подібних пропозицій не відмовляються?

- Відмовляються. Але… До Шевкому кожного року люди висловлюють сотні претензій. Кожного року, як виявляється, премію дали не тому, хто її заслуговує і не за ту книгу. У нас багато любителів критикувати, а коли справа доходить до діла, то мало хто хоче брати на себе відповідальність. Я вирішив ризикнути. Вкотре (сміється). Але наша розмова, мені здається, стосується більше намірів, ніж реальних справ. От попрацює комітет кілька років – тоді я обіцяю дати тобі інтерв’ю більш предметне і по суті справи.

- Пане Василю, з Тетяною радилися, чи це було одноосібне рішення?

- Радилися. Ми завжди намагаємося підтримати одне одного. Вона благословила. Хоча… Видавництво мало у планах висунути на здобуття премії її книгу «Вік червоних мурах». Тепер, через те, що я в Комітеті, не висуне. А книга заслуговує на увагу.

- Історія Шевченківської премії України як і весь її образ літератури: десь світлий промінь, десь мутна кон’юктурна пляма, десь чия-небудь Голгофа, а у когось і втрачена лебедина пісня. Ставати суддею – це свідомий вибір чи своєрідний примус долі?

- Мені здається, що означення «суддя» тут не дуже доречне. Наше завдання, і я в цьому переконаний, підтримати кращих. Суть кожної премії – дати нові можливості переможцю, у першу чергу моральні, але не тільки моральні. Фінансова частина теж має неабияке значення. Тим більше коли вона більш-менш суттєва. На сьогодні у грошовому вимірі це найбільша, як і належить Національній, премія. Але премія імені Дмитра Креміня, заснована Довжанською територіальною громадою, має сто тисяч гривень. В Україні мало би бути не менше сотні літературних премій і кожна з яких мала би бути не меншою. Тоді ніхто, навіть претенденти, не вважали би члена журі чи Комітету суддею. Крім того, члени журі самі відмовляються від участі в конкурсах, бо змушені приймати долю, яка так чи інакше змушує їх ставати на стезю «суддівства».

- Рано чи пізно, тобі доведеться зіткнутись із творами або навіть творчістю твоїх добрих знайомих по професійному цеху, або навіть друзів. На твою думку, які доведеться включати запобіжники, щоб уникнути упередженості?

- Запобіжники вже включені. Я маю величезний досвід роботи у журі на різних фестивалях і конкурсах: Карпатський Пегас, Гранослов, Ірпінський Парнас, Веселка над Тисою, Рекітське сузір’я… Як на мене, тут має значення відкритість, прозорість прийняття рішення та максимальне публічне обговорення творів претендентів. Якщо це обговорення проходить до моменту прийняття рішення, то вже і самі адекватні претенденти на нагороду можуть визначити своє місце у рейтингу. Тоді ніхто ні на кого ображатися не буде.

- Пане Василю як на твою думку, хоча ти і мешкаєш все своє життя в селі, тебе аж ніяк не назвеш сільським жителем. При цьому, з великою часткою імовірності можу припустити що ти, скоріше за все, мабуть перший, хто має сільську, саме сільську, а не дачну прописку, кого включили у журі найвищого літературного ґатунку?

- Я не робив таких досліджень. Хоча… Ми ж тепер живемо в глобальному світі і для нас у селі стає доступним майже все, що колись було привілеєм тільки для міських жителів. Інтернет у дечому прирівняв наші можливості. Крім того є пошта, яка доставить для тебе будь-яку книгу шанованого тобі автора. Звісно, до театру ходити часто ми не можемо, але Ужгород чи Мукачево, чи той самий Хуст, що теж має шикарний театр, не так уже і далеко. Тому… Але… До речі, майже половину свого життя я провів у містах: Ужгород, Трускавець, Дрогобич, Івано-Франківськ, Херсон, Відень, Краків, Белград, у якому ми прожили з родиною минулого року майже два місяці. Інші міста… Так, що не треба мені оцього (сміється). До речі, майже 15 років я пропрацював у Іршаві, що теж має амбіції міста. Чи не так?

- Твій теперішній статус не підрізає корені твого дерева амбітності?

- Трохи підрізає. Але я свідомо іду на таку жертву.

- Пане Василю, ти вже знаєш як потім житимеш зі своїм тим, або іншим вибором? Адже твій голос – це, за великим рахунком не тільки літературний шлях або на Олімп, або під укіс.

- Я б так питання не ставив. Творчий шлях у літературі не залежить, як на мене, від того, чи працюю я в Комітеті, чи ні. Важливо зберегти своє обличчя у творчості й бути чесним при прийнятті рішень. Чесним перед собою і перед Богом. Чим довше я живу, тим більше перестаю бути максималістом і фаталістом. Адже ця робота не на постійній основі і тільки на певний період. Це як бути головою обласної спілки письменників: зарплати нема, членських внесків платити ніхто не хоче, а докоряти і ставити вимоги можуть усі. У мене немає жодних ілюзій. Я не ставлю собі за мету перевернути світ, як це було у двадцять чи тридцять років. Я погодився працювати у команді з Євгеном Нищуком, бо надзвичайно поважаю цього Народного артиста України, бачив багато його робіт, у захопленні від його моновистави за Володимиром Винниченком… Я командний гравець. Я азартний чоловік. Мені подобається розширяти горизонти, вчитися чомусь новому і дивуватися. Хочеться, щоб здивування і захоплення було тільки від позитиву. Але життя є життя. Від розчарувань, падінь, ходи «під укіс» ніхто не застрахований. Для мене важливо завжди залишатися собою, не зраджувати власному покликанню та мати достатньо часу для творчості. Бо письменник – це його книги.

- Пане Василю, припускаю, що не надто тішиш цю тему, але все-таки запитаю, що тобі більше в цьому призначенні : Божий промисел чи спокуса?

- Є дещиця і того, і іншого. А чого більше? Оскільки ми живемо на грішній землі, то, певно, більше спокуси (сміється).