Василь Кузан – відомий письменник, якого і представляти по-особливому не треба. Адже його, автора 24 книг, понад сотні пісень («Золото Карпат», «Мамин вальс», «Сон», «Троянди для тебе»…), численних публікацій у пресі та в Інтернеті шанувальники літератури і так добре знають. А ще він – громадський і політичний діяч, до думки якого прислухаються.

Його твори перекладено англійською, французькою, угорською, російською, іспанською, німецькою мовами, а польською та словацькою вийшли окремі книги. Василь – лауреат всеукраїнських та міжнародних премій, експерт всеукраїнського рейтингу «Книжка року», засновник (разом із Тетяною П’янковою) літературної агенції «Зілля», поетичного фестивалю «Лицар Карпат» (колишній «Карпатський Пегас») та премії Ордену Карпатських Лицарів, інформаційним партнером яких є газета «Голос України», сайт «Буквоїд», журнал «Країна» та інші.

Наклади скоротилися, продажі впали… Але надія є!

Шановний Василю, у цю коронавірусну песимістичну пору і підбиття творчих підсумків за рік минулий якось затягується, бо всі живемо сподіваннями, що ось-ось, з настанням весняного тепла, вірус почне зникати… І все ж, гадається, здобуток торішній вагомий і надійшов зі столиці: ужгородка Оксана Луцишина стала Шевченківським лауреатом…

Підбиття підсумків – це таке відносне поняття, що застосовувати його можна до будь-якого періоду життя, до пори року тощо… От, наприклад, я завершив роботу над рукописом і оголосив про це. Отже, я підбив підсумки двох чи трьох років роботи. Але це про персональне. Якщо ж говорити про колектив, то дійсно, найчастіше підсумовуємо зроблене напередодні Нового року. Але минулий рік перевернув наші уявлення про час, про світ та життя взагалі – усе перемішалося, стало з ніг на голову. Наклади виданих книг скоротилися, продажі впали і сягнули критичної межі. Але це все так страшно тільки на перший погляд. Бо, як показують дослідження, люди почали читати більше, отже і купуватимуть більше. Надія є. А для кожного письменника пандемія – це і нові можливості. Адже більшість питань тепер можна вирішити онлайн – не виходячи з дому. А це море вільного часу, який можна використати для писання і читання – загалом для творчої роботи.

Можу сказати, що наша обласна письменницька організація у цей час вийшла на новий рівень. І не тільки тому, що наша представниця отримала Шевченківську премію. Це, до речі, її персональна заслуга. Ми її тільки підтримували морально та вболівали за неї. І вона гідна найвищої нагороди. А організація, більша її частина, зробила ривок у питанні освоєння віртуального простору. Ми регулярно виходимо в прямі етери, популяризуємо українську літературу Закарпаття, зміцнюємо зв’язки між обласними письменницькими організаціями, працюємо на майбутнє, стоїмо на варті території українського слова.

І все ж: яким видався для письменницької дружини Закарпаття високосний 2020-й?

Якщо коротко: ми вижили. А, загалом, було дуже важко. Бо письменники залежать від продажів своїх книг. Бо письменники хочуть спілкуватися з читачами на презентаціях. Бо письменники теж переживають усі ті труднощі та економічні негаразди, які відчуває на власних плечах усе суспільство. Але, головне, не здаватися і працювати. Більшість із нас так і робить. Багато хто отримав цього високосного року і відзнаки, і премії, і нагороди. Ми видали немало книг, які ще будемо презентувати. А ще наша Спілка поповнилася – ми прийняли п’ять нових членів.

Склався стереотип, що письменник має жити й творити там, де вирує життя. А література Закарпаття нині, як мало коли у минулі десятиліття, твориться далеко від обласного центру – у Мукачеві, Іршаві, Широкому Лузі, Виноградові, Великих Лазах…  Як це оцінювати?

Цілком нормально. Хоча у обласному центрі жити творчій людині набагато простіше і краще, ніж у провінції, та життя в глобальному світі стирає межі і руйнує стереотипи. Єдиний, на мою думку, негатив у менших населених пунктах – це відсутність творчого середовища. Адже всіх нас, як особистостей, формує середовище. Зменшення кількості письменників в Ужгороді веде до того, що колеги майже не зустрічаються. Їхати з того ж таки Широкого Лугу чи з Довгого до міста не надто зручно і досить дорого. Але є й інший бік  медалі. Не секрет, що окупаційна російсько-радянська влада зі своїми спецслужбами придумали систему поселення усіх письменників у одному місці, бажано у одному домі. Тоді за ними зручно спостерігати, тримати під контролем чи на гачку. У вільному ж світі зріла творча особистість не потребує ні контролю з боку держави, ні товариської допомоги. Інша справа – молоді таланти. Вони втратили багато, бо нині не працює ні літературна студія, ні об’єднання, ні у Спілці немає працівника по роботі з молоддю. Та що там казати: якщо у нас навіть голова організації не отримує зарплати. Виходить, що державі не потрібні ті люди, які будують Україну, створюють Україні позитивний імідж у світі, формують суспільну свідомість з допомогою кращих зразків художніх творів. Та і самі постають прикладом високого служіння.

«Небагато авторів перейшли у цифровий простір. Але не факт, що читачі перейшли туди ж»

Ще один момент, на який варто би звернути увагу, - нинішні газети, яких у області залишилася гола жменька, - затято не публікують твори літераторів. А з якої трибуни зараз, коли пандемічна зона якщо не помаранчева, то червона, - іти до читача?

Почну так: до читача треба йти із високохудожніми текстами. Кажуть, хороша книга завжди знайде свого читача. Правда і в тім, що книгу треба рекламувати, розкручувати, популяризувати, про неї потрібного говорити, вона мусить мати промоцію. Щоб людина у глибокій провінції купила книгу, вона, принаймні, має знати про автора і бути знайомою з його творчістю. Тільки незначна частина письменників зуміла адаптуватися до нових умов і перейшли у цифровий віртуальний простір. Але не факт, що і їхні читачі перейшли туди ж. Публікації наших творів у «Закарпатській правді», «Молоді Закарпаття» та «Новинах Закарпаття», газетах, що мали за сьогоднішніми мірками шалений тираж, були архіважливими і переоцінити їх важко. Адже нові вірші, оповідання та критичні статті знайомили десятки тисяч читачів із доробком письменників якщо не кожного тижня, то щодва тижні. Нині ми публікуємо твори в соціальних мережах – це хоч якийсь та вихід. Для цього я створив у Фейсбуці сторінку «Письменники Закарпаття», яка дозволяє публікувати тексти навіть тих письменників, хто не користується комп’ютером. Наразі – це наша трибуна. І, звісно, наші персональні сторінки у мережі.

І тут же: критика літературна як така якщо взагалі не відсутня в області, то її зрідка надибаєш. Які, на твою думку, причини цього?

Сказати, що критика відсутня повністю не можу. У нас є професійні літературознавці і критики, які працюють в університеті. Це Надія Ференц та Олександра Ігнатович. Є ще родина Ребриків. Я теж інколи пишу рецензії, це роблять й інші колеги. Але… Критики не встигають відслідковувати всі новинки, не мають платформи для публікацій своїх досліджень, адже у нас немає жодного літературного видання. Про газети ми вже говорили. Крім того, за цю роботу ніхто не платить. Досліджувати літературу не тільки у області, але і в усій Україні не вигідно. А ще, якщо критик висловить до того ж і якісь зауваження – він стане особистим ворогом автора. Для чого це нормальній людині? А от похвальні відгуки, точніше – хвалебні оди, час від часу з’являються. Вони дуже часто шкодять загальному рівню якості літератури, створюють видимість літературного процесу, стимулюють графоманію. Та саме вони не дають права казати, що критика взагалі відсутня. Отакий от парадокс (сміється).

Багато хто з читачів, котрих, на жаль (і зі зрозумілих причин) усе меншає, - запитує: з чого нині може вижити письменник? Адже якщо і вдається випустити книгу, то мізерним тиражем; якщо й вийшов у світ твір, то на гонорар, власне, ніхто й не розраховує…

Письменники виживають за рахунок офіційної роботи, пенсії, стипендії, інших соціальних виплат… Ще є гранти, які інколи дають, але, переважно, на перекладацькі проекти. На жаль, і ти тут правий, про гонорари ми забули давно. Але надія вижити у кожного з нас є. Варто написати хороший текст, видати у престижному видавництві, отримати роялті та Національну чи Нобелівську премію. І можна жити (сміється). Принаймні до наступної премії.

Літератори тонко відчувають загрозливі процеси…

«Українська нація вижила тільки завдяки письменникам. І в першу чергу – завдяки Тарасові Шевченку, нашому великому генію, завдяки Кобзареві. Українську державу творили і таки створили теж письменники – Винниченко, Драч, Павличко, Чорновіл…» - це цитата з твого інтерв´ю «Голосу України» два роки тому. Та війна на сході триває, мета якої зрозуміла… 

Письменники свою місію виконали на етапі творення держави і чесно виконують тепер, коли державу треба зберегти і зробити процвітаючою висококультурною країною із вільними громадянами. Письменники стоять на сторожі території слова, оберігають і примножують нашу мову – воюють на інтелектуальному полі гібридної війни. Письменники тонко відчувають і реагують на ті загрозливі процеси, які запускає через свої потужні інформаційні мережі різними засобами та способами ворог. Прозаїки і поети, драматурги, перекладачі та сценаристи формують національну свідомість громадян, виховують своїм високим словом почуття патріотизму, гордості за рідну землю та націю, почуття гідності… Це справді місія – не робота. Бо ми працюємо самовіддано, безкорисливо, працюємо на майбутнє з вірою та надією, що хоч наші діти… Але про це багато говорилося і говориться.

А про те, що війна триває… Тут мають своє слово сказати політики і військові, НАТО, міжнародні організації, Євросоюз… Агресора треба покарати, бо він накопичує сили і стає ще більш нахабним і впевненим у своїй безкарності. Злочини Путіна треба класифікувати як злочини проти людства. Його, та і все керівництво Московії, має судити міжнародний трибунал. І, я переконаний, колись так і буде. Просто ми – надто милосердний народ. Ми ще офіційно не засудили злочини компартії. Ми заборонили діяльність регіоналів як злочинної організації, але всі керівники тієї партії перебігли у інші партії і провадять антиукраїнську політику далі. Ми кажемо напівправду, робимо напівкроки, вживаємо половинчастих заходів… А так бути не має.

На Закарпатті живе й працює низка літераторів і художників, які за роки Незалежності стали лауреатами національної Шевченківської премії. Але їхній уплив на громадянське суспільство відчувається, м´яко кажучи, слабко…

Я б не сказав. Наприклад, лауреат Шевченківської премії Мирослав Дочинець. Він є одним із найбільш впливових особистостей, Золотим Письменником України, його твори виходять високими накладами (книг «Многії літа, благії літа» продалося більше мільйона примірників), до його думки прислухаються не тільки читачі, але і політики. Кожен із нас має свою аудиторію, своїх пошановувачів та фанів, людей, для яких наша думка є авторитетною. А якщо так, то саме ми формуємо громадську думку, створюємо фундамент громадянського суспільства. І досить-таки активно та успішно.

Як оцінюєш цієї пори творчі традиційні взаємини закарпатців з колегами-літераторами сусідніх європейських країн?

Раніше ми проводили в Ужгороді міжнародний фестиваль «Карпатська ватра», на який приїжджали письменники із Румунії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Польщі… Та і ми досить часто були бажаними гостями у Європі – на фестивалях і за персональними запрошеннями. Тепер усе змінилося. Умови карантину не дозволяють спілкуватися наживо навіть з колегами із сусідніх областей. Та що там говорити – самі між собою спілкуємося обмежено і дозовано. Але співпраця із сусідами триває. Ми перекладаємо їх, вони перекладають нас. Виходять книги, є публікації, міжнародні премії… Тетяна Ліхтей уже багато років видає альманах «Між Карпатами і Татрами», підтримує тісні зв’язки зі словаками. Пропозицій та ідей у нас тепер більше, ніж можливостей, але то, певно, завжди так було. Нині не все так, як би хотілося зазвичай. Але творче життя не зупиняється, зв’язки не розриваються, а проходять випробування карантином.

На які новинки письменників чекати читачам?

Про це кожен письменник воліє говорити самий. Але є і таке, про що знають усі. Наприклад, професор Сергій Федака працює над багатотомною «Історією України». Уже побачило світ чотири томи. Готуємо черговий випуск альманаху «Літературне Закарпаття». Кілька письменників подали свої рукописи на конкурс до обласної адміністрації і, сподіваємося, їхні книги теж незабаром зустрінуться із читачами. Але і без цієї програми книги виходять у світ. Окремі видавничі проекти підтримує народний депутат України Віктор Балога. Хороші стосунки складаються у нас із «Благодійним фондом Андрія Півня». Та анонси про новинки роблять тільки окремі автори та поодинокі видавництва.

І на завершення розмови: над чим працює і що готує до виходу у світ сам Василь Кузан?

Ще живу на хвилі щастя після виданої збірки поезії «Три по сто». Вона має хороший резонанс, ряд відгуків опубліковано на кількох ресурсах. А працюю тепер над новим романом. Збірку поезії уже підготував до друку. Наразі не озвучую назви ні того, ні іншого. А ще… Періодично відповідаю на твої цікавезні питання (сміється)…