Жанр: процедурний детектив

Листопад 2015-го року, українська провінція, районний центр Грушка, десь на Поділлі. Час розгортання дії тут важливіший за місце, бо в романі Бориса Крамера діє ще стара міліція. Ось-ось з`явиться нова поліція, але конкретизація багато важить і для сюжету. Точніше, є його визначальною рисою. Українська дійсність уже неофіційно поділена на «до Майдану» й «після Майдану», але чимало українських авторів з різних причин намагаються цього уникати. Хоча б тому, що свої твори вони написали раніше, тривалий час присвятивши подальшому пошуку видавця й зовсім не коректуючи сюжет. Тому складається враження: не лише для автора, а й для читача зупинився час. 

Можливо, для європейського, американського чи іншого іноземного (крім російського) детективу зі своїми традиціями, в тому числі – індустріальними, це непогано працює. Проте в наших умовах жанр мав би йти в ногу з часом, а письменник – художньо переосмислювати тенденції та звичаї. Екскурс же в минуле, хай не таке далеке, і «міліцейська» складова виправдані лише в тому випадку, коли без міліції не обійтися й вона несе додаткове навантаження на сюжет. Зокрема – та, мабуть, і передусім, - мусить виступати як апарат пострадянський, репресивний, неповороткий, корумпований, який тільки гальмує наближення до істини, а не наближає її. 

Свіжий приклад – «Вбивство п`яної піонерки» Сергія Оксеника. Там молодий радянський сільський дільничний мимоволі, тому, що система облаштована так, а не інакше, вступає з нею в конфлікт, розкривши побутовий, на перший погляд, злочин, скоєний на його території. До речі, Борис Крамер у своєму романі спочатку окреслює, чи принаймні намагається окреслити схожий конфлікт. 

Слідчий грушківської районної прокуратури Артем Нагорняк повинен розібратися, хто й для чого вкрав та порізав на шматки його парадний міліцейський мундир полковника Ковтуна. «Не кожного ж дня начальнику міліції форму ріжуть! Це щоб таке зробити, добре комусь припекло. – Тоді начувайтесь, - пообіцяв авторитетно Артем. – Виверну всі ваші печінки. Переберу ваших коханок, їхніх ревнивих чоловіків і хабарників. Перегляну справи, де щось нечисто. Висушу ваше болото». Замах на історію, яка дорівнює знаменитому ще з радянських часів убивству на метро «Жданівська» в Москві. Тоді міліціонери зловили на станції п`яного, побили й пограбували. Та дізнавшись, що випадково нарвалися на офіцера КДБ, вирішили вбити його, аби той не дав справі хід. Бо міліція в метрополітені займалася грабунками регулярно, й прикривали їх аж у Главку МВС. Але – лише замах, удар вийшов трошки іншим, не таким сильним. 

Почавши слідство, Нагорняк встановлює: раніше зіпсований одяг вже знаходили  в своїх дворах різні люди. Після чого кожен із них знаходив смерть. Таким чином, страчений одяг був свого роду попередженням. На лихо, зникає й полковник Ковтун. І тут автор допускає перший серйозний прокол: факт зникнення без вісті начальника міліції цілого міста не ставить те місто на вуха. Особовий склад міліції не отримує команду: «По конях!», всі персонажі поводяться так, ніби начальники міліції тут зникають щоквартально. Відчуття небезпеки не передано. Не ясно, шкода зниклого полковника, бо хороший правоохоронець – чи хай би провалився крізь землю, перевертень у погонах. Слідчий далі круть справу вже про потрійне вбивство, про долю Ковтуна згадуючи час від часу й без особливого ентузіазму. 

Згодом на вірний слід виводить консультація з екстрасенсом. Виявляється, порізаний одяг є ознакою помсти за стару кривду, причому шукати треба жінку. «Жінка мстить нетрафаретно за завданий біль. Біля неї перебуває чоловік. Очевидно, молодий. Виконує забаганки подруги». Далі Нагорняк знаходить зв`язок між трьома незнайомцями, котрі померли один за одним. За п`ять років до описаних подій всі троє, кожен у свій спосіб, виявилися причетними до подвійного злочину: зґвалтування незнайомої дівчини, яка спричинила аварію на трасі й загибель водія, котрий дівчину побачив. 

«Справа №*** «Про страчений одяг» належить до детективів, у яких автори не морочать читачів загадками, хто з уже показаний на початку персонажів є вбивцею. Тут злочинців вираховують під фінал, як у більшості романів В`ячеслава Васильченка. Аналогія доречна: герої Бориса Крамера так само безперервно жартують та вправляються в дотепності, як герої Васильченка. Хоча пан Камер пішов далі – знайомить читача з колекцією народних прислів`їв та приказок на кшталт «Слава, як грип, коли-небудь проходить», «У червні, двадцять другого числа, Київ бомбили, нам об`явили, що почалася війна», «Ні бе, ні ме, ні кукуріку», «От, гога-магога!», «Святі сосиски!»і так далі. 

Та попри змагання в дотепності хороші міліціонери й прокурори все ж знаходять парочку вбивць, котрі справді виявляються психічно неврівноваженими. І тут другий прокол: ясно, що з психів нічого не спитаєш, але читач мав би зрозуміти мотив. Помста за те, що не відбулося правосуддя й причетні на волі – гаразд. Проте кому помста: конкретним випадковим особам чи системі, яка це допускає? Якщо системі, міліція мала б виглядати злочинною структурою, що відторгає Артема Нагорняка. Натомість він знаходить убивць, котрих такими зробили система й суспільство – але це виглядає окремо взятим випадком, а не діагнозом чи вироком тій-таки системі. 

Наостанок – про референси, котрі можуть побачити в романі Бориса Крамера досвідчені читачі детективів. Найперше – тема з порізаним одягом як передвісником убивства. Французька авторка Фред Варгас у своїх романах застосовує подібні зав`язки, коли людей лякають незрозумілим. Чи синіми колами, як у романі «Людина, яка малює сині кола», чи дивними знаками на дверях, як у романі «Йди швидше та не поспішай вертатися». Чи методи, якими діють убивці-психопати: вони запозичені в Джеферсона Гоупа з «Етюду в багрових тонах» Конан Дойла. Попри ці та інші приємні знахідки хочеться, аби радянських референсів з «правильними міліціонерами» усе ж було менше, або не було зовсім.

Оцінка*** (+)

 Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                                 

*  Жодної надії;                                   

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                                 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                                 

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                                 

***** Так тримати!                                 

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                             

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.