Жанр: ретро-детектив з елементами містики

«Останньої миті король грабіжників усе ж таки зривається, перекидає стілець, а я стрибаю, б`ю його ногами в плечі» - екшен-сцена вже на двадцятій сторінці й далеко не остання. Вони  виконані в режимі розкадрування, а в уяві бойові епізоди нагадують балетні па. Принаймні, один знайомий так оцінив класичні сцени зі стріляниною в вестернах Серджо Леоне: «Перетворив усе на балет». Сутички, будь вони екранізовані, ризикують опинитися на межі трешу, але зробленого з відчуттям естетичного смаку, як у фільмах Роберта Родрігеса чи Гая Річі.

Нічого дивного. «Білий попіл» - дебютний роман Ілларіона Павлюка, тележурналіста, документаліста, сценариста, продюсера. Автор за замовчуванням робить зі свого тексту видовище, яке навіть людина з посередньою уявою здатна відтворити в процесі читання. Але фокус у тому, що пропонований детектив аж ніяк не для тих, хто має уяву середнього чи нижче середнього рівня. Такі споживачі запросто сприймуть бойовики на кшталт «Рембо. Перша кров», «Коммандо», «Самоволка» та «Перевізник», але їх напружить та насторожить «Відчайдушний» Родрігеса, хоча стріляють там не менше, а навіть більше. Справа у підходах. Класичні пригодницькі, детективні історії та бойовики створюються на повному серйозі, їхні автори не граються, вони щиро переконані в реалістичності своїх персонажів. «Білий попіл» - гра в чистому вигляді, насичена цитатами коли явними, та здебільшого – прихованими. При цьому Ілларіон Павлюк оповідає в манері Яна Флемінга. Тобто, гравця в покер, котрий жодним м`язом не дає підстав сумніватися в серйозності намірів.

Середина XIX століття, Київ, вулиця Ямська, осередок злочинного світу, місце щільної концентрації борделів, гральних закладів, бандитських притонів. Саме тут читачі знайомляться з Тарасом Білим, приватним сищиком, який взявся виконати чергову роботу – забрати у професійного злочинця Лисиці підвіску однієї шляхетної пані. Як водиться, щось іде не так, Білий змушений з боєм прориватися на волю, і тут же потрапляє в черговий полон. Цього разу – до сотника Засухи. Він хоче найняти Тараса, аби той знайшов убивцю його доньки.

Далі автор вводить втаємниченого читача на територію Миколи Гоголя, сміливо граючись із класичним сюжетом першого українського горору «Вій». Нагадаю: там безіменна Панночка є відьмою, яку мусить три ночі вичитувати в зачиненій ззовні церкві філософ Хома Брут. Він – винуватець смерті Панночки, та ми знаємо: то був самозахист, бо донька сотника була відьмою й життя Хоми через її злі чари опинилося в небезпеці. Відомо, що Брут помер наприкінці третьої ночі, бо Панночка покликала Вія, звеліла підняти йому повіки, а Хома не стримався й глянув на чудовисько, після чого став беззахисним.

Ілларіон Палюк пропонує реалістичнішу версію. По-перше, панночка отримує ім`я та прізвище – Соломія Засуха. По-друге, Хома Брут не помер, а втік, бо ще раніше вбив її каменюкою на березі річки. Тепер її батьки, сотник Назар Засуха та його дружина Анна, хочуть знайти вбивцю й покарати його. Ось із якою метою Тараса Білого привозять на хутір під назвою Білий Попіл, в околицях якого сталася трагедія. Дія стартує на сороковини, тобто – через сорок днів після подій, описаних Гоголем у «Вії». Які у романі пропонується вважати лише інтерпретацією реальності.

Сам Тарас Білий – людина не така вже й проста. Він вміє постояти за себе, наділений аналітичним розумом. При цьому його переслідує дивна особа – Томаш Болгар, який з`являється нізвідки й зникає в нікуди. Болгар курить гашиш, підсадивши на нього Білого, й сищик чим далі, тим більше занурюється в наркотичний дурман. Втрачаючи різницю між маревом та реальністю. Сюжет ще більше заплутується, коли сищик робить відкриття: інфернальний Болгар насправді і є Хомою Брутом…

Це не перше зроблене ним відкриття. Й далеко не останнє. Адже марево має властивість розвіюватися, повертаючи Тараса в реальність, де на нього полює купа народу, яка не бажає, аби він установив істину. Втаємничені читачі матимуть зараз підказку – автор чим далі, тим конкретніше відсилає до нуару Вільяма Хертстберга «Серце Ангела» та не менш класичних британських романів про підміну немовлят. Що не заважає насолодитися романом як майстерно, з великою шаною до жанру зробленим детективом.

Єдине, чим засмучує книга – обкладинкою. Видавець мовби в останній момент злякався, що приверне увагу шанувальників «попси». Тож пропонує невиразний малюнок на палітурці, який зовсім нічого не скаже про жанр та привабить цільову аудиторію. Користуючись нагодою, закликаю не боятися занадто абстрактної обкладинки. Під нею – текст, який захопить з першої сторінки. Уточнення: захопить тих, хто не лише готовий прийняти правила постмодерної гри, а просто любить детективи, скроєні та зшиті за всіма правилами.

Оцінка*****(+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                               

*  Жодної надії;                                 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                               

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                               

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                               

***** Так тримати!                               

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                           

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.