Такою була видавнича проблема минулого року, і з початком нового вона нікуди не зникла. Позитив у тому, що ця проблема взагалі з`явилася. Бо донедавна український видавець відхрещувався від української масової літератури. Та й від не української теж, і актуальні переклади західних детективів йшли до нас у російських версіях. Тепер ситуація міняється. Лишається знайти авторів, котрі не чекатимуть натхнення, а будуть ремісниками. 

Масова література, зокрема – детектив, то клопітка майстрова робота. Треба знати закони жанру, розуміти, як працює механізм, писати й переписувати. А головне – читати, читати й ще раз читати не лише класику, а й сучасних актуальних авторів. Французьких, скандинавських, британських, іспанських, італійських, американських, польських. А ще бажано б мати перед собою переклад детективів, написаних африканськими письменниками. Так-так, у Кенії та Габоні їх пишуть більше, ніж в Україні.

І все ж процес поволі йде. Рік 2017-тий підтвердив незмінність позицій Сергія Пономаренка, В`ячеслава Васильченка, Богдана Коломійчука, Макса Кідрука, які вперто лупають скалу української читабельної книги. В рукописах – десятки творів із цікавими ідеями, які дуже погано втілені, тому видавця не знаходять. Але є нові імена. Їх у традиційному підсумковому авторському рейтингу від «Кримінального чтива UA» згадаємо.

Нагадую: перелік письменників подається за абеткою, тому перша позиція не означає першого місця.

Чи не єдиний твір із переліку, який візьму на себе сміливість назвати бездоганним. Чітке дотримання законів жанру. Детальна реконструкція епохи, а це Кременець XVIII століття. А ще - маємо наскрізного персонажа, характерного для детективів із часів Едгара По та Артура Конан Дойла. «Кременецький звір» - другий роман Сергія Карюка, в якому слідство веде Богуслав Голота, колишній працівник Болонського суду. Персонаж добре прописаний та в кожному з романів розкриває якусь нову іпостась. За сюжетом, Голота шукає в Кременці чудовисько, яке полює на багатих містян. І переконаний: це не інфернальний монстр, а людина з плоті й крові.

Не бездоганний, місцями – не логічний, та в цілому непоганий як для дебюту трилер з містичним бекграундом. Головний герой, такий собі Чіп Іванов, раптом отримує повну сумку доларів і пістолет. Це – спадок психопата, котрий вкоротив собі віку в нього на очах. Тепер Чіпові треба стріляти в різні боки, щоб вижити. А капітану міліції, другу Чіпового дитинства, треба зловити стрільця за будь-яку ціну. Роман часом може здатися перенасиченим кривавими сценами. Та дочитавши до кінця, зрозумієте: вся ця кров – кіношна, тобто – бутафорська. 

Чотири ретро-детективи менш, ніж за рік – це викликає лише повагу. Раніше Ірина Лобусова, як свідчить біографічна довідка, писала для російського ринку, що в нинішніх умовах мінус. Але разом із тим працювала в кіно і на телебаченні, що безумовний плюс: драматургія не кульгає. Перший роман з серії пригод одеського слідчого Володі Сосновського в Одесі початку ХХ століття. Як бачимо, ретро в моді, і єдине, що можна закинути авторці – вільне поводження з історичним фактажем, котрий елементарно перевірити хоча б за допомогою Вікіпедії. Та якщо прийняти правила гри й забути, що в 1916 році Мишко Япончик сидів на каторзі, а не гуляв Одесою-мамою, пошуки маньяка на прізвисько Людожер обіцяють бути надзвичайно цікавими. 

І знову ретро, і знову – перша книга детективного циклу, і знову – новий український «серіальний» сищик. Цього разу слідство веде молодий український шляхтич Марко Швед. Він шукає російських шпигунів у Кам`янці – Подільському, станом на 1919 рік – столиці УНР, виконуючи завдання петлюрівської контррозвідки. Згадка в рейтингу є певним авансом, бо роман має концентрацію мелодрами, здебільшого неприйнятну для детективу. Часом любовні страждання Шведа перетягують на себе ковдру, проте заявку на ще одного українського героя прийнято. 

Ще один дебют, принаймні – для «Кримінального чтива UA». Теж полювання на російську агентуру, і так само на Поділлі. Але тут маємо не такий давній 2015-тий рік. Ветеран війни на Донбасі, секретний агент СБУ з позивним Сем шукає викрадачів британського прес-аташе, а знаходить розгалужену шпигунську мережу, створену ФСБ. Єдине питання, що лишилося після прочитання: яку саме провокацію готували російські спецслужби. До речі, у згаданому вище романі Лори Підгірної суть більшовицьких провокацій теж не розкрита. Але – яка різниця, що саме замислив ворог. Не може бути в нього для українців нічого хорошого.