Жанр: шпигунський детектив

Вік – тридцять років, зріст - сто дев`яносто, на голові зачіска під козацький оселедець, на чолі свіжа подряпина. Так виглядає Сем, він же – Станіслав Едуардович Марчак, український ветеран АТО, армійський розвідник, який після демобілізації цілком логічно став оперативником українських же спецслужб. Хоча міцного велетня з оселедцем і шрамами навряд чи можна з кимось сплутати. Та й сам Сем не особливо маскується – поведінка, яка конфліктує з методами роботи секретного агента.

У такому підході – єдина проблема роману Олександра Шелепала «На кордоні ходять чорні пси». Навіть чисельні чесноти, завдяки яким фахово написаний детектив справляє приємне враження, не переважують головного недоліку: автор не вважає за потрібне спілкуватися з читачем. Парадокс, що при цьому він не ігнорує читацьких потреб та відповідає всім очікуванням від твору вказаного жанру. Тож спершу про чесноти.

Дія відбувається протягом кількох серпневих днів 2015 року. Сем отримує завдання знайти нового британського прес-аташе Марча, якого викрали у Вінниці. А сам колишній розвідник опинився там не випадково, але й не за завданням – це поїздка за приватним запрошенням. Яка спершу вилилася в коротке бойове зіткнення в одній з вінницьких крамниць, потім – у зустріч із офіцером СБУ на ім`я Віталій. Від якого Сем дізнається: викрадений Марч – його англійський кузен, а прізвище скорочене від Марчака на західний копил. Таким чином, Сем отримує ще й особистий мотив відшукати його.

«В інтересах України акцію, подібну до нинішньої, офіційно провести нікому», - пояснює Віталій. З чого робить висновок: діє «дуже волохата рука Кремля». Отримавши повноваження, Сем вмикає не лише навички з бойової підготовки, а й інтелект, без якого розвіднику ніяк. Тим часом події розвиваються стрімко, в історії з`являється перший труп, причому – теж не чужої Сему людини. Треба діяти на випередження, і ось уже під кінець першого дня шпигунського марафону вдається вийти на слід російської агентури. Не обходиться тут і без співпраці з кримінальним світом – терті кримінальники допомагають агентам спецслужб знайти шпигунську базу, розгадавши таємницю татуювань ворожої агентеси. Виявляється, ФСБ має законспіроване представництво в санаторії під Вінницею, а керує ворожою агентурою, тими самими «чорними псами», священик Московського патріархату.

Словом, закони обраного жанру дотримуються в повній мірі. Гострі діалоги чергуються з екшен-сценами, причому перебору нема ні в чому. Навіть в патріотичних складниках. Точніше, роман має правильну як на військовий час ідеологічну складову, без якої не може обійтися жоден жанровий твій, бо ідеологія – це передусім декларування цінностей. Ну хіба може мати подвійне трактування діяльність російських спецслужб та Московського патріархату в Україні? Ось і я про це. Ігнорувати це, тим більше – в час нинішній, неможливо. А Олександр Шелепало при цьому стримується від ура-патріотичних гасел, ще й замішаних на правому радикалізмі – як це було в романах Леоніда Кононовича з циклу про агентство «Тартар» двадцять років тому. Він розуміє сам і дає зрозуміти своїм героям: військовий час не терпить компромісів із ворогом.

Але разом із тим автор не завдає собі клопоту хоч пунктиром пояснити читачеві, що відбувається. Мова не про перебіг сюжету. Наприклад, невідомий статус Сема. Ясно, що фронтовий розвідник, герой війни. Проте на якому етапі почав працювати на СБУ – не зазначено.

Так само не зрозуміла мета викрадення Марча. До речі, не розібрався в цьому і сам головний герой: «Знаєш, що тебе викрали за спецзавданням Москви? Як саме вони збирались обставити провокацію, спрямовану проти України, не знаю». Та погодьтеся, шпигунський роман втрачає, коли читачеві не ясний масштаб зірваної операції. Загалом детектив має розкрити під фінал мету злочинця, бажано – амбітну, з далекими планами захоплення як не світу, то контролю над чимось величним чи бодай отримання мільйонної спадщини.

Нарешті, автор детально продумав мотивацію персонажів, розуміє спосіб їх мислення – проте читачам цих таємниць також не розкрив. Доводиться приймати розвиток дії не таким, що керується логікою «дія – протидія – нова дія», а лише погоджуватися з правилами письменника: все відбувається саме так, бо я то все придумав. На виході автор знає більше за читача, не ділиться своїми знаннями, а це вже конфліктує з неписаними правилами детективного жанру. Які вимагають, аби на кожне своє: «Чому так, а не інакше?» читач отримував докладну відповідь, а не обмежувався коротким: «Бо так є».

Якщо ж залишити претензії за дужками, маємо доволі якісний і актуальний шпигунський детектив. Котрий стане поряд із аналогічними творами Богдана Кушніра та Сергія Постоловського. Ну, і Поділля як місце дії – нова локація, котра розширює для читача українську географію й топоніміку.

Оцінка****(+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                       

*  Жодної надії;                         

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                       

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                       

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                       

***** Так тримати!                       

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                   

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.