Кілька років тому довелось мені побувати в одній загадковій місцині на Тернопіллі –у Ниркові на відкритті культурно-мистецького центру  «Ґалатиґа».  Дивовижне слово (та ще й вперше почуте!) глибоко запало в душу: з… першого звуку, з першої букви, з першого погляду. І той Червоногородський замок в долині, овіяний містичними таємницями ще довго не покидав моє єство. Спрагло хотілось продовження почутої і «побаченої» тамтешньої давньої історії. Стан якоїсь невимовної віртуальної причетності до того, супроводжував ще довго. Згодом з’ясую, що у перекладі з кельтської те таємниче слово, яке складається з двох інших, означає Ґала-світло і Тиґа-тиша. Уявляєте? Який глибокий зміст криється у слові! Адже «тихе світло» – це дотик до Божественного, до вищих (горніх) світів. Між тим, цим словом називають урочище, яке знаходиться на околиці села Нирків у Заліщицькому районі. Люди, які там живуть, давно звикли до назви урочища, так би мовити, «зрослися» з ним, бо воно часто на вустах. А ще – Червоногород. Загадкова історія зниклого міста.Тут особлива атмосфера, краєвиди, люди, і... навіть повітря. То ж коли до моїх рук потрапив новий роман молодої письменниці Юлії Чернінької «Гільдія м’ясників. Червоногород», серце тенькнуло, без перебільшення. Була приємно вражена вже з першого речення: «Мартіс Зоря спустився з потяга на платформу маленького заліщицького вокзалу». Спочатку подумала, що йтиметься про якісь інші Заліщики, але ж… Червоногород.  Одне від другого не від’ємні, як Сонце від планети Земля і навпаки. Хто був у тих місцях, підтвердить. Назва відразу заінтригувала. Для мене це було поєднуванням непоєднуваного. На початку. Доки не «пірнула» з головою у вир читання. Чтиво захопливе, письмо легке. І що важливо, написаному відразу віриш. Розумом розумієш – вигадка, так не буває в реальному світі, а голос інтуїції підказує зовсім інше: «Буває, у віртуальному (паралельному) світі буває ще й не таке». Письменник і є для того, аби «фільмувати»  – відтворювати словом те, що  дарує багата уява.

Про що йдеться у романі? Змалювати кількома реченнями, ба, навіть абзацами – неможливо. Композиційно роман бінарний – подається у двох часових площинах. Причому та друга площина криється у першій, балансує на межі вістря магічного і космічного. Але вона присутня на кожній сторінці і надто відчутна: трагічно-іронічне світосприйняття окремими героями, символічна ускладненість образів (асоціації з «Майстром і Маргаритою» Булгакова), емоційна насиченість, звертання до теми смерті, іншими словами – до теми життя до смерті і життя після смерті. Головний герой – актор балету, світова зірка, мешкає у Києві. І раптом – Заліщики, про які його адвокатка Ірина колись скаже, мовляв, забута Богом місцина. Для всіх (на загал) – він хоче тут відпочити, написати книгу мемуарів. Але правда зовсім інша. Мартіс –латиною означає вівторок. Тридцять років тому він з’явився на світ у цьому невеличкому райцентрі, у вівторок. Оскільки його виховували прийомні батьки, він вирішив розшукати біологічну матір, яка його народила. І як тільки ступає на заліщицьку землю… з ним починають відбуватися неймовірно-химерні події, виникають містично-загадкові ситуації. До слова. Якраз після тридцяти Мартіса починають переслідувати одні й ті ж самі надокучливі сни: він ходить дивовижним замком, знає у ньому кожний куточок… «Чоловік хотів розібратися зі всіма демонами, які після тридцяти років почали особливо нав’язливо гризти його свідомість». Може тому, що «Він давно не ходив до церкви, обмежувався Великоднем та Різдвом…»? Нащадка «червоної» землі немов магнітом притягує загадкова місцина, яку в старовинних манускриптах називають Terra Окулус (земля у вигляді видовженого ока, такою вона, до слова, є й сьогодні). «Таких місць на Землі існує лише три. Усі вони є місцями сили. Око подібне до людського, отримує світловий сигнал із самого Всесвіту. В межах цього ока, а особливо в його центрі (Глазниці), усе може набувати іншого виміру та сенсу. Енергія світла невпинно проникає в око, від чого обряди набувають небаченої сили» – про це Мартіс дізнається згодом від нової знайомої  Віри Валуа, яка, зрештою, стане для нього новим змістом життя. Тим часом його починають оточувати дивакуваті, іноді, на думку Мартіса, пришелепкуваті і не при своєму розумі люди. Серед них Жан-Поль Пальмандон, заможній, як для маленького містечка чоловік, який вдає із себе француза і який дає тимчасовий прихисток новоприбулому «балеруну»; священник, який у своїй суті, насправді, ним не є; Софія – відьма; зрештою всі члени такої собі «Гільдії м’ясників» (найбільше маскулінне зло у романі), місією якої є розшукати і заволодіти артефактами єдинорога – таємничого минулого Часу, які залишив після себе якийсь чернець Ферт . До згаданого символу заліщани відносяться з фанатизмом. Він скрізь: на флюгерах, на ручках вхідних дверей. «Галас туристів був не для Заліщиків – тут діялись свої енергетичні канали, які безсоромно випльовували чужинців». (На гербі сучасних Заліщиків зображена Заліщицька Ратуша та єдиноріг над нею. Єдиноріг символізує мужність та військову звитягу, а також уособлюває швидкість коня та ударну силу рогу бика. Герб австрійського періоду на її основі мав вигляд: в червоному полі на зеленій землі срібна ратуша із вікнами та дверима червоного кольору. Небо вгорі також червоного кольору. В центрі на покрівлі ратуші зображений єдинорог).  Іншими словами: про приїзд Мартіса Зорі «м’ясники» знали заздалегідь, але не тому, що це була зірка світового масштабу, ні. Тому що артист був сином того самого Ферта, якого підступно знищили ще в одному із попередніх життів. На противагу їм, молодий чоловік про це нічого не знав.

Це не просто іронічний саспенс (особливий стан хвилювання, тривоги, напруження, що постійно наростає, а ще глузування, прихований гумор), як визначила жанр написаного авторка, я би додала сюди ще й слово детективний. Необізнаному читачеві доведеться глибше відкривати для себе світ реінкарнації із її «відгалуженням»–метемпсихозом. Саме цим володіють «м’ясники»: не лише теорією переселення душ, а й застосовують її практично у реально-земному житті. Після таких обрядів «відновлені» пам’ятають усі здобутки минулого. Тому й не дивно, що місцевий цвинтар існує у «книжкових» Заліщиках тільки для галочки. Але є у «Рив’єрі», як лагідно називають своє загадкове поселення міщани, особливі винятки, котрі не вступають до Гільдії. Що з того – жити 300-400 років, а справжнє кохання, а однаковий світогляд, а спільні бажання? Віра Валуа – місцева ведунка. Відьмами і магами у романі аж… кишить. Всі щось вміють, всі щось знають, всі щось роблять одне одному. І оте «щось» не завжди добре і позитивне, але часом на користь всім. Через кожних 24 роки члени Гільдії проводять нічні читки Книги Ферта (манускрипт, складений засновником Гільдії, в минулому францисканцем) з ритуалом метемпсихозу. Однак останнім часом виникли труднощі: читати їх стає все важче і важче, бо звузився – сплющився час і доба вже має не 24, а 20 годин. Якщо так піде й далі… Калейдоскоп подій і сюжетних ходів просто зашкалює: вбивство француза, який знає вхід до лабіринту, і де захований один з артефактів; зустріч із матір’ю – Ганною Червоногородською, яка допомагає синові зрозуміти велику таємницю і залишитись по праву Чільним Стрижневим землі  Terra Okulus (іншими словами – спадкоємним охоронцем цього краю); знищення Звіра, якого м’ясники-некрофіли експериментальним шляхом виростили з мертвих частин 24-х звірів і не тільки; знищення Мартісом Звіра після пройдення ритуалу «Сила Духу»…

Занурення у минуле – тут важливі яскраві художні деталі, аби переконати читача у правдивості того, що відбувається. Повинна сказати, що з цим Юлія  добре впоралася. Вона ретельно підійшла до цього. Наприклад, щоб підкреслити аристократичність походження Ганни Червоногородської (дружини Ферта і матері Мартіса), згадаймо сценкуіз Богемською люстрою, яку Ганна придбала ще до… Першої світової війни. «Жінка близько товаришувала з Даніелем Сваровскі. Ця люстра була одним із перших його виробів».

Звісно, створюючи велике «полотно», ніяк не обійтися без художньо-виражальних засобів, а їхня палітра у творі широка. Це і метафори, й алегорії, антитези, синоніми, порівняння. Ось лиш дещиця: мовчазні й моторошні янголята; волосся, що розвівалося за вітром, як воронячі крила; в повітрі літали нахабні порохи; зграї собак, наче інспектори міста; старі хатинки, що стовбичили вздовж вулиці; висмикнула чоловіка зі спогадів; і як чорний птах полетів до нього, розвіваючи фалди сакрального одягу; картатою плямою майоріло село Нирків; Мартіс і справді видавався тут відірваним кавалком… Метафоричною окрасою стали цілі речення: «На цих землях Всесвіт часом чує нас значно швидше, ніж будь де», «Величезну цінність мають очі єдинорога. Але й вони тепер на вагу космічного пилу…», «Теплий та приязний день швидко змінював свої декорації», «Парадокс, але руїни у своєму величному мовчанні мало не кричали про безліч таємниць і моторошних секретів, котрі повинні бути відкритими» тощо. Доволі у тексті й іронізмів: «Бути охрещеним у храмі Чортківського (назва сучасного районного центру на Тернопільщині) деканату – це завжди на щасливу долю»; магічний бастіон Тернопільщини (про Червоногородський замок, який аж волає про негайну реставрацію), заліщицький хоррор. А ось ще одна «родзинка»: якось на голову Мартіса мало не вилляли «те», що назбиралось за ніч у горщику під ліжком. На питання «Люди тут не мають туалетів?», почув несподіване: «Ні, тому, що пани. Це шляхетна звичка. Аби не перебивати собі сон і далеко не йти. Адже ноцнік завжди під ліжком». Наступне: «Покірно схиливши голову, їх зустріла статуя святого Онуфрія, що давно потемніла від часу та чар». Не без іронії і сарказму читається розділ «Спілка письменників». Виявляється, у Заліщиках є своя Спілка, яку очолює зірковий редактор приватної газети «Заліщицький вісник», він же й член Гільдії. Добряче «пройшлася» Юлія не лише по письменниках-графоманах, але й по видавцях. Читачі (особливо тернопільські) зустрінуться із багатьма героями роману, ну, дуже схожими на місцевих. І в тому нічого дивного: графоманська зіркова хвороба нині заполонила всю Україну й успішно процвітає, дивись –скоро сягне пандемічних розмірів. А про заздрість у творчих колах і ставлення «маститих» поетів до молодих талантів – просто «в десятку»! «За кафедрою стояла дівчинка. Вона неквапливо щось читала із тоненького зошита, списаного каліграфічним почерком. Це була вже третя поетеса, якій надав слово голова. В якийсь момент Любця Чудна не стрималася і прошепотіла під ніс чорне закляття. У цю ж мить зошит дівчини закрився, злетів у повітря і впав на підвіконня, як розпластаний білий птах. Дівчинка відчула, що під комірцем щось її лоскоче. Вона обережно потріпала одяг, і звідти вивалився полк рудих тарганів. Із криком та огидою вона зіскочила з кафедри і стрімголов вибігла на вулицю».

Авторка майстерно почасти вкраплює у «тканину» тексту місцеву говірку. Однак не певна, чи деякі словесні галицькі перлинки зрозуміють на протилежному кінці України. Бо й сама, коли приїхала на ці землі, довший час потребувала живого тлумача. Ось для прикладу це речення: «У високому кльоші лежали викладені в ідеальному геометричному порядку нарізані на дрібні шматочки пляцки». Ну, і решта слів-полонізмів – фризура, вар’ятство, мешти…

 «У філософських трактатах та окультних книгах не раз зустрічалося попередження про те, що день стане годиною, а рік – місяцем. Надмірне скупчення магії на цьому клаптику землі спровокувало увімкнення системи самознищення. Щоб знову підключитися до часового полюсу планети, потрібно було негайно змінити хрональне поле Заліщиків». І як вам такий інформаційний посил на тлі написаного?  А може той клаптик землі – це і є прообраз сучасного світу, наша планета Земля? А «Гільдія м’ясників» – «сильні світу», які ним правлять і ненаситно збагачуються, підминаючи під себе і руйнуючи будь-які загальнолюдські моральні цінності. На Сході кажуть: «Час – це Бог, не розтрачуй його даремно». Що відбувається із Нашим часом? Свідомо пишу «Нашим» з великої букви. Його ж у нас відбирають-крадуть у всілякий спосіб: через непомірну і наднормову зайнятість на роботі (відлучаючи від виховання дітей), через фанатичну прив’язаність до смартфонів, відтак – до соціальних мереж, а звідси – все решта. Головний герой роману Мартіс Зоря, відновивши у собі Силу Духу, знищує в одному з підземних лабіринтів Звіра Ванфйорста. Філософічність моменту дуже глибока. Насправді, всередині кожної людини живе… темний і білий собака (звір). Все залежить від того, кого з них підгодовуємо: темного – темні думки, погані дії і вчинки, білого – світлі думки, добрі дії і вчинки. І кинута фраза Жаном-Полем «А гроби поваплені»  – вони в усьому» викликала у мене асоціацію із Біблейним:«Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости!» (Євангеліє від Матвія, 23, 27). Тож з’ява у тексті посмітюхи на прізвисько Офігенія була для мене несподіванкою, особливо, коли вона біля сміттярки цитувала уривок з драми Лесі Українки «Іфігенія в Тавриді». А коли вона «випірнула» у зовсім іншому місці, перед вікнами Ганни Червоногородської – це було символічно. «Пані! Шляхетна пані! Врятуйте наше місто! Врятуйте нас усіх від чорної порожнечі в серці! Спасіть нас!» – голосила бідолашна. Як на мене, то ця мізансцена може бути мотто для всього роману. А щоб дізнатись, чим він закінчився, звісно, його для початку треба прочитати.

Пригадую вислів відомого французького письменника Дідро, який писав: «Найвище завдання будь-якої творчості – знайти незвичайне в звичайному і звичайне у фантастичному». Це про роман «Гільдія м’ясників. Червоногород».  А письменниця Юлія Чернінька впоралася із цим завданням блискуче.