Прозу Степана Процюка дуже люблю, тож нових книг завжди чекаю з нетерпінням. Люблю занурюватись у його сюжети. Це завжди цікаво, потужно, сміливо-відчайдушно, алегорично, відверто. Його книги неодмінно спонукають до непростих роздумів , під час і після читання.

"Травам не можна помирати", якщо не помиляюсь, Письменник писав найдовше – майже три роки. І це відчутно. Текст насичений, густий (якщо так можна висловитись), концентрований, ущент наповнений розкішними словесними зворотами і метафорами. У ньому немає нічого зайвого, як, власне, завжди у його прозі.

Мені хочеться назвати цей роман ґрунтовним, фундаментальним, навіть сакраментальним. Чомусь усі ці, можливо, дещо пафосні прикметники один за одним зринали з моєї свідомості по тому, як перегорнула останню сторінку роману.

У ньому багато сюжетних нашарувань, пластів, смислів, переважно контрастних, парадоксальних. Тут – і безмежна любов до України, і сліпе поклоніння "серпу-молоту". Щирість, справжність; фальшивість, віроломство – усе те (завжди, в усі віки) крокує поряд. Ясний, світлий розум і безмежне глупство. Кохання і відданість та байдужість і зрада. Світло і пітьма, які теж завжди поряд...

Роман вражаючий. Вражає тим, що все це, на жаль, не авторська вигадка, а правда. Вражає, як дрібка відданих безстрашних патріотів, сміливців утворюють міцний стержень нації, власною кров’ю відстоюючи свою державу, захищаючи її мову. Так було споконвіків і так буде завжди. Вражають їхні стійкість, сила волі, міцний, незламний дух. Вражає те, як у всі часи нас, українців, намагались знищити всілякими, навіть у найганебніший і найогидніший спосіб. Як от методами радянської каральної психіатрії, що в романі яскраво представлено. Якщо замислитись бодай на хвилину і спробувати уявити собі те, ЩО творили ці Хворі Нелюди з Патріотами лише за те, що вони любили свою країну, її мову... насправді те не вкладається у голові. Важко уявити, яких тортур зазнавали, терпіли, лишаючись незламними, наші Герої. Так-так, забагато слова "вражає", але так – Є, і нікуди від того не подітися...

Роман місцями іронічний і безжальний, особливо, коли йдеться, приміром, про письменницьку спільноту, що називають "спілкою письменників". Оті фальш, нещирість, лицемірство, безмежна зарозумілість, якими просякнуте це середовище, схоже, теж у всі віки існували й існуватимуть. Одні безпомильно й безпідставно вважають себе геніями, інші – просто живуть тим, що творять і їм байдуже до почестей та фальшивого пишномовства, якого прагнуть "генії". То є направду (далі – цитата з роману) "паралельні простори, де так багато говорять про літературу, що її поблизу немає майже ніде". Ох, якби ж вони лише бачили себе збоку, як то кумедно виглядає! Та менше з тим.

Степан Процюк – один із небагатьох сучасних письменників, які зачіпають нелегкі теми, не бояться відстоювати власну позицію, котрі є словесними борцями за правду, істину й котрі воліли би кращої долі своїй державі. То справа нелегка, бо завжди знаходяться ті, які чинять опір, не підтримують категоричності, бо належить, мовляв, бути толерантними. Та хвала Богу, що є такі борці, котрі сміливо називають речі своїми іменами й непохитні у своєму світогляді. На них і тримається світ та наша держава зокрема.

"Ми – нація для горя й біди, а не радощів. Нам треба вчитися і вчитися, як радіти за свого ближнього, як розділяти з ним простеньку втіху за щось важливе для нього. Не навчимося, то ніхто не розділить таких радощів із нами. Наші заздрощі, приховані чи напіввідкриті, поволі переростали в неприховані. Так ми формували своє плебейство духу, свою безнадійну провінційність, своє аутсайдерство і плентання у хвості невдах, яким залишаються тільки заздрощі замість того, щоб брати життя у власні руки. Так, нас нищили, проводячи страшну і криваву селекцію. Загинуло багато пасіонаріїв, позалишавши існувати переляканих і надламаних, які, проте, справно відтворювали подібних нащадків. Якби не та кров, якою просякла українська земля, це середохрестя доріг і надлишковості розбухання чорноземів уже давно завалилось би в Аїдові історичні цвинтарні...". Ось так. Правдиво і в саму суть.

Беручи до рук будь-яку книгу Степана Процюка, можна сміливо розраховувати на розкішну любовну лінію. У цьому романі історія кохання хоча й нетривала, та ще й таврована зрадою ("...Шлях до любові на очах заростав чортополохом..."), втім, від того не стає неповноцінною. Почуття описані гарно, сильно. Цей Письменник таки знається на Коханні! Далі мушу ще зацитувати:

"...Вони сідають на підлогу – і світ, із його болючими суперечностями, знову зникає в підшкірних пастках землі. А вони, як маленькі нічні кротики, що тягнуться до сонця і світла, виповзають із тих підшкірних пасток, вдихаючи заборонену червоними мефісто есенцію любощів, яка продовжується до вічної любові та вічного щастя, манячи їх сонцедарністю і обволікаючи тисячорукістю..."

Або ж:

"Вони будуть жити разом. Будуть дарувати одне одному нічне блаженство, соромливо закриваючи шторами (від всюдисутніх нічних сонечок-рентгенів) солодкі години свого священнодійства. Іноді вони розпиватимуть пляшечку-другу якоїсь амброзії, аби ще більше посилити відчуття вилітання в паралельні простори, де нема ні кагебе, ні капеерес, ні серпів із молотами..."

І ще (не можу стриматись, бо хочеться багато цитувати):

"...Наче не знаєш, що кожна краса приречена на в’янення? Що кожен поцілунок, тільки розквітнувши, відразу зникає в пучині минулого, щоб уже ніколи не відтворитися саме так, як він допіру відбувся?.."

Дуже потішив моє читацьке єство привид Миколи, що являвся до своєї зрадниці. Являвся дуже ефектно, доводячи її до божевілля. Та й усі алегоричні розділи, сцени – направду візитна картка Письменника, – як завжди, на висоті!

А завершується роман таки Світлом! Бо Світло завжди перемагає: "...Через кілька хвилин над вічним Києвом знову засіяли зорі, як і чотириста чи тисячу літ тому".

Тендітним і надто вразливим читацьким душам не рекомендую цю книгу. Вона не для відпочинку чи розваги. Ця книга для потужного занурення у сімдесяті радянської доби із усіма її страхітливими парадоксальними химерами, із паралельними світами, котрі обертались одне довкола одного, де не всі їхні мешканці розуміли, ДЕ насправді живуть, в якому зі світів...

За мотивами цієї книги знято короткометражний фільм. Дуже хотілося б (і я відчуваю, що це таки відбудеться, рано чи пізно, бо наш вітчизняний кінематограф нині активно "стає на ноги"), аби по цій книзі зняли і повнометражний. Обов’язково – із алегоричними вкрапленнями, по-Лінчівськи. То було би вельми круто! А ще хотілося б, аби цю книгу включили до шкільної програми. Не в додаткове прочитання, а обов’язкове, як яскраву і промовисту ілюстрацію до уроку історії України сімдесятих років.

Наостанок хочеться висловити "респект" видавництву за вельми якісне видання. І, звісно, низький уклін Письменнику за його направду масштабну працю.