Івано-Франківськ, без перебільшення, можна назвати літературною столицею, адже тут народилося чи живе чимало сучасних українських письменників. Стільки відомих літераторів не акумульовано і в багатьох великих українських містах. Серед них — і майстер психологічної прози Степан Процюк. Нашій розмові з ним передувало чимало інформаційних приводів: номінація на присудження Національної премії ім. Т. Шевченка, вихід книжки «Під крилами великої Матері», перевидання есеїстики «Канатохідці» тощо. Тож спілкуємося з ним на ці теми, а також про його ставлення до відзнак різного рівня, масову літературу та новий роман.

— Івано-Франківська обласна організація НСПУ торік висунула вашу кандидатуру на здобуття Шевченківської премії за романи «Десятий рядок» і «Під крилами великої Матері», втім, у третій тур конкурсного відбору ви так і не пройшли. Не було розчарування чи досади з цього приводу?
— Так, Євген Баран таки наполіг на номінації, хоча я вже був готовим не «рипатися», не маючи ілюзій стосовно присудження цієї премії. Цьогорічні «відбори» нарешті суспільство сприйняло  з достатньою дозою скепсису, вже незалежно від того, хто стане переможцем.  Лише лінивий не говорив про те, що журі фактично не читає творів, поданих на конкурс... Далі не хочу переказувати те, про що вперто говорять уже чимало літ...
Маю досаду хіба що до себе. Я ж знав, що  ні Драч, ні Олійник, ні Сизоненко не читатимуть моїх романів (усміхається). Доки комітет буде у такому складі, як тепер, нехай  на цю премію номінують кого завгодно, але не мене. Треба або змінювати склад комітету, або реформувати підходи до її функціонування, бо вона імені дорогої для всіх свідомих українців людини. 
— 2003 року вас уже номінували на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка за роман «інфекція»... Ви прагнете мати в своєму арсеналі цю найпрестижнішу українську нагороду? 
— Вже фактично  відповів на це запитання, Олю. Будь-яка премія не додасть письменникові таланту, але і не забере його.
— Побутує думка, що будь-які премії — це доволі суб’єктивна річ, адже здебільшого когорта обраних обирає найкращих серед своїх. Як ви сприймаєте таке висловлювання? 
— Провокуєте? (усміхається). Що таке «обраність»? Хто «обирає»? Хто такі «найкращі»? Що є найкращим? Які критерії еталонів будь-якої  досконалості? Де той золотий перетин? Лише неглибоким і провінційним духом людям видається, що є якісь красені і красуні, які знають все. Все знає лише Творець. Здається, я відповів.
— Що для вас означають різноманітні відзнаки? Вам важливо бути лауреатом престижних літературних премій?
— Ох, далися вам ті відзнаки. Я ще жодного разу так довго не говорив на цю тему (усміхається). Ще раз спробую пояснити, під іншим кутом. Дуже люблю Шевченкові рядки: «а той тихий та тверезий, богобоязливий, як кішечка підкрадеться, вижде нещасливий час — та й запустить пазури в печінку»... 
Не люблю єлейних, солодкавих людей. Там, де патока і солодкавість у розмові, там обов’язково — не тепер, то в четвер — буде якась дурня. Для мене кожне слово означає те, що воно означає. Я ніколи не вмів прислужувати, підлабузнюватися. Для мене соціальний статус людини не є визначальним у поведінці з нею (хто знає мене ліпше, може це підтвердити). Але я не відвертаюся після того, як людина завершує свою кар’єру. Для мене передусім — довіра і взаєморозуміння у людських стосунках.
і висновок дуже простий: саме через це все я не маю дотепер тих всіх відзнак і регалій, котрі вже давно міг би мати за інших якостей свого іноді — ніде правди діти — нелегкого характеру.
— Торік ви отримали відзнаку «Золотий письменник України». Що вона означає для вас?
— Означає хіба те, що певна частина людей жвавіше купує мої книжки. Ця відзнака не має жодного матеріального еквіваленту. Я не став від неї ні лисіший, ні мудріший,  ні сентиментальніший. Але по-людськи мені було від цього  комфортно, бо, як каже Єшкілев, «добре слово і кішці приємне».
— Неодноразово наголошуєте, що не працюєте в жанрі масової літератури, втім, ви є доволі популярним письменником із величезною армією читачів. На вашу думку, в чому плюси і мінуси такого жанру і чи є він в українській літературі? 
— Я не розпорядник жанрів, Олю (сміється). Українська масова література тепер, може, є, а може, нема. Направду є непогані письменники, книжки яких читані великою кількістю людей — Василь Шкляр, Володимир Лис, Мирослав Дочинець, ще декілька. А багато літераторів-«масовиків» лише тримають свічку коло підмурівка нової і великої української літератури, засвідчуючи власною масовістю її утвердження.
Моя природа як людини полягає в тому, що мені не надто цікава горизонталь. Мене приваблює вертикаль, глибина, самозаглибленість,  копирсання у людській психіці, у власній також — я буваю жорстким до себе, лише нечасто розповідаю про це. Мене безмежно цікавить  життя таємничої людської душі, її розквіт і навіть в’янення. Повірте, що у наших душах можемо знайти більше цінного і важливого, ніж у всіх творах масової літератури, разом взятих і поскладаних висотою понад хмари!
— Переконана, що для письменника найважливіше, щоб його книжки читали і перечитували. Ваші літературні твори читають і студенти, і професори. Як гадаєте, чим вони захоплюють як молодь, так і людей з досвідом?  
— Ви, думаю, перебільшуєте щодо такої масовості читання моїх книжок. Хоча дякую за ілюзію (усміхається). Можна зробити простий, як п’ять гривень, експеримент. Виходимо на вулицю і запитуємо всіх зустрічних, чи читали вони книги, нехай буде: Степана Процюка. А якщо читали, то які і скільки? Те саме стосується всіх письменників. і так ходимо кілька днів, спілкуємося таким чином із різною аудиторією. Результати будуть не надто втішними. Не хочу тішити себе ілюзіями — у нас читають небагато. інакше талановиті письменницькі книжки розходилися б не накладами від 1 000 до 5 000, а, наприклад, 70 чи 100 тисячѕ Адже країна — величезна. Українську мову начебто знає більшість. То у чому річ? і тут починаються поля неприкрашеної реальностіѕ Але то вже не тема нашої розмови...
— Літературний оглядач Христина Букатчук ваш роман «Під крилами великої Матері», який вийшов друком 2015 року,  охарактеризувала як «один з перших підводних землетрусів «сучукрліту», який може викликати потужне літературне цунамі в сенсі психологічно-екзистенційного аналізу українства». Що ви самі можете сказати про цей твір? 
— Олю, якщо письменник вже сам у газеті розповідає про свій твір, то погані справи. Я дякую Христі Букатчук, але деколи здається, що  із цим моїм романом ведеться якась незрима боротьба. То його вилучають із різних рейтингів; то роман паплюжить на чім світ стоїть, не читаючи змісту, харківський літературний журналіст ігор Бондар-Терещенко, що за час Януковича вже писав виключно про російську літературу; то його не допускають до останнього туру шевченківських «перегонів», про які я говорив. Одне, що можу сказати достеменно: я писав цей роман, як і всі інші, серцем. Не вважайте це речення пафосом — я не зміг підібрати інших слів...
— В 2015-му видавництво «Disсursus» перевидало збірку вашої есеїстики «Канатохідці». Чим вам до душі жанр есе? Як гадаєте, наскільки він нині затребуваний і потрібний людям? 
— Із цим видавництвом і його директором — письменником Василем Карп’юком, я вже співпрацюю кілька літ. «Канатохідці» (перше видання, ще «тіповітівське») сподобалося багатьом читачам. Мене часто запитували, де можна придбати книжку. Нарешті її перевидано завдяки програмі книговидання й особисто Михайлові Вересу. Але наклад поки що надто малий, проте в івано-франківських книгарнях мої «есе про письменників і не письменників» ще можна знайти. Есеїстика завжди була популярною у світі, а тепер, останніми десятиліттями, стає чи не найпопулярнішою.
— Ви є автором унікальної трилогії про українських письменників Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка. Сформулюю запитання трішки по-іншому. Якби ви писали художню автобіографію письменника Степана Процюка, яким би в цій книжці його змалювали, на якому періоді життя сфокусувалися б? 
— Я не зміг би писати про себе неупереджено, як, зрештою, і кожна людина. А люди всі подібні у багатьох аспектах відчуттів. і я не виняток (усміхається). Неможливо серйозно відповідати на ваше каверзне запитання.
— Ви доволі плідний письменник — автор понад 20 книжок. Над чим працюєте тепер? Готуєте до друку нову книжку?
— Задумав роман, що має називатися «Травам не можна помирати». Хотів би написати про кінець 60-х — початок 70-х років в так званій радянській Україні. Тема надзвичайно нелегка. Ніхто про це не писав. Я радився із кількома людьми, і всі незалежно одне від одного вважають, що через кілька причин за такий роман варто братися саме мені... 
Читаю багато спогадів тих, які вижили, тих лицарів, які насмілилися протистояти системі. Намагаюся вживатися у той час ще раз. Зрештою, кілька літ відсидів у мордовських таборах за переконання мій батько Василь Процюк, уже покійний. Фактично із цією темою живу від дитинстваѕ Але дай Боже її втілити в життя. Також не обійдуся без людського сприяння, бо у самотності не сподвигну таку глибу. Але мушу йти і не озиратися назад.
— Кажуть, зима найкраща пора для читання. Які книжки ви порадили б прочитати і чому?
— Я, Олю, читаю зараз переважно спеціальну літературу. Також доводиться час від часу читати рукописи молодих авторів, хоча, звісно, це не є моїм найулюбленішим заняттям. А недавно прочитав роман Тадеуша Конвіцького «Маленький апокаліпсис» про комуністичну Польщу в 70-ті роки. Це прекрасний і жахливий глибиною правди твір. 
На колір і смак — товариш не всяк. Але радив би читати ті книжки, де йдеться про внутрішній світ людини. Жодні фільми, будь-які мистецькі розваги  не можуть так глибоко відобразити людську душу, як психологічна проза. У таких книжках будемо пізнавати самі себе.