Про вибір в літературній діяльності, роботу над новою книгою «Травам не можна помирати», чому українська література переживає нині не найкращі часи, а також про вихід із Спілки письменників України і неординарний літературний стиль поговорили із Степаном Процюком, письменником, який не знає, що таке стандарти та «на кшталт». 

– Як Ви стали тим, ким Ви є сьогодні? 
 
По-перше, я достеменно не знаю, ким я є зараз. Один з моїх улюблених афоризмів: «Рух – усе, кінцева мета – ніщо». Я розумію, що відрізняюсь від студента, якому, допустимо, дев’ятнадцять років. Але іноді, коли я пишу про п’ятнадцятирічного юнака, я перевтілюсь в нього. Письменник, як і актор, повинен мати різні личини. Я завжди любив літературу, багато причин і наслідків в моєму житті пов’язано саме з цією любов′ю. Мені вдалось написати певну кількість книг, які тією чи іншою мірою зачепили душі людей, тому я поволі стаю таким, яким я є зараз (посміхається ).
 
– Ви працювали з різними жанрами, писали і поезію, і прозу. Що впливає на вибір в літературній діяльності?
 
Достовірно я не можу відповісти на це запитання. Звісно, можна говорити, що це підсвідомість, і я усе розрахував, але воно так не є. В якийсь момент просто відчув, що я вичерпаний як поет. Вже тоді я паралельно писав прозу. Є письменники, які пишуть паралельно у двох родах літератури, але поезія дуже зрадлива. У романі «Жертвопринесення» я даю довгу і обширну відповідь на це питання. Мені здається, неважливо в якому жанрі ти працюєш. Важливим для мене завжди був діалог з читачем та розуміння тих тем і проблем, які порушуються у моїх книгах. До речі, мене майже не хвилює літературна популярність. Хвилює справжнє співрозуміння з читачем. Не імітаторське, а справжнє розуміння: дискусії про творчість, заглиблення у написані мною книги. Є певна частина людей, які саме так, глибоко і тонко сприймають мої твори, навіть знаючи шматки із них напам′ять. То мені таки найліпша нагорода.
 

 

– Які проблеми сучасної української літератури на Вашу думку?
 
«Я вам нє скажу за всю Одессу…» (сміється) . Основна проблема української літератури … проблема не в українській літературі, тут я буду її захищати. Найперше – це проблема стану української мови. У нас величезна країна (більше 40 млн. жителів). Якщо б за роки незалежності всі російськомовні люди навчилися спілкуватись півзабутою рідною чи спорідненою українською, то більше б людей читало україномовних письменників. Друге – ми небагата країна, з усіма наслідками цього… Я не експерт, але це теж впливає на літературу.
 
– Чи поширюються Ваші аудіокниги?
 

 
Близько пів року тому мені написав якийсь молодий чоловік з Києва із пропозицією видати якусь із моїх книг у аудіоверсії. Я йому вислав роман «Тотем», він його прочитав та сказав, що ця книга … занадто провокативна. Поки що це весь мій аудіодосвід. Але я переконаний, що аудіокниги – це добре. Аудіовидання моїх романів вже давно назріває. Будуть інші пропозиції. Є люди, які не мають часу читати, вони слухають.
 
– Не так давно із презентацією своїх книги Ви відвідали Париж. Які книги Ви представили там, про що говорили з аудиторією?
 
У грудні 2016 на запрошення української діаспори у Парижі в культурно-інформаційному центрі при посольстві України відбулась презентація моїх книг. На зустріч прийшли і українська діаспора, і французи, тому я спілкувався українською, але розмова перекладалась і на французьку. Сином українського дисидента Леоніда Плюща, – Олексієм, – був перекладений великий уривок із моєї повісті «Бийся головою до стіни», тому уривки читались і українською, і французькою мовами. Зустріч проводив Данило Штуль (син відомого українця Олега Штуля-Ждановича). Багато посприяли паризькі українки Ірена Матвіїшин та Оксана Мізерак. У Парижі є дві невеличкі українські школи, я мав зустрічі і там.
 
– Яку літературу читаєте?

 
Найперше мене цікавить психологічна література. Недавно я прочитав роман Джуліана Барнза «Шум часу». Люблю перечитувати романи Джона Кутзее, книги Мішеля Уельбека та Ельфріди Єлінек. Серед моїх улюблених письменників – Джон Фаулз, Éріх Марі́я Рема́рк та декілька інших. Цю всю літературу об’єднає тяжіння до психологізму.
 

 
– Незабаром буде презентована ваша нова книга «Травам не можна помирати», розкажіть більше про цей роман.
 
Я б сказав, що «Травам не можна помирати» – це соціально-психологічний роман про нашу недавню історію. Це роман про радянську Україну 70-х років, це недавня історія, є багато людей, які добре пам’ятають цей час. За мотивами цього роману вже зроблений професійний короткометражний фільм і буктрейлер. Режисер «Нового театру» Тарас Бенюк (який зіграв одну із ролей у трейлері) прочитав роман, після чого ми зустрілися та обговорили деталі зйомок. Розпочалася робота, скоро всі зможуть побачити результат. До речі, дякую за сприяння меру Руслану Марцинківу.
Так трапилося, що роман «Травам не можна помирати» опинився у так званій високій шкалі очікування. Є багато людей, які читали уривки з цього роману та з нетерпінням чекають на книгу. Роман вже в друкарні, ще невідома дата його виходу, але думаю до кінця серпня книжка буде надрукована. Я б хотів, щоб перша презентація відбулася в Івано-Франківську в двадцятих числах серпня. Але категорично цього ще можу ствердити, оскільки не маю жодного впливу на дату виходу роману із друкарні.
 

 
– У романі «Травам не можна помирати» багато йдеться про вибір митців, письменників, у тогочасних умовах. Чи є якісь паралелі з сучасністю?
 
Скажу, що коли я закінчив цей роман, я вийшов з Спілки письменників України. Роками у мене наростала розбіжність поглядів на розвиток української літератури. Я нарешті не витримав, відчуваючи себе у спілці чужим. Тут не йдеться про окремих людей, йдеться про підходи і структуру. Звичайно, сучасна спілка, і Спілка письменників 70-х рр. – це різні спілки. У романі цьому приділена окрема сюжетна лінія: спілка, людина, компроміси, схильність людини до компромісів, до чого призводять компроміси. Є певні алегорії. Але нехай читачі про це висновки робитимуть вже самі.
 
– Скільки часу Ви працюєте над одним романом? Де берете ідеї для написання нових книг?
 
Над останнім романом (з невеликими перервами) я працював три роки. Для написання книги іноді достатньо якоїсь малозначимої, на перший погляд, деталі. Як працює людська підсвідомість, важко сказати. Іноді ця малозначима деталь може багато за собою потягнути. Кілька років тому, під час написання роману «Під крилами Великої Матері», я згадав як мій батько, який був політв’язнем, кілька разів сидів у мордовських концтаборах, ще коли я був малим, казав, що українська мова лежить в труні і труну забивають цвяхами. Я пригадав це, і цей спогад став поштовхом для нового роману.
 
Бувають і дивні заняття під час написання. До прикладу, ніколи не думав, що я проведу кілька днів над прослуховуванням російських романсів, але навіть це знадобилося (посміхається) , і ви побачите це у новому романі.
 

 
– Ніколи не задумувалася над тим, щоб переїхати у більше місто?
 
Ми живемо в час телефонів та Інтернету, Франківськ ніколи не обмежував коло мого спілкування. Це відносно тихе і комфортне місто, з власним шармом. Я не впевнений, що живучи, припустимо в Києві, мені б вдалось стільки написати. В той же час, я відкритий до того, що якщо б так склалося життя і потрібно було переїхати, – я б це зробив. Звісно, в межах України. Мені цікаво їздити на презентації та вивчати інші країни, але жити – ні.
 
– Яку книгу Вам б хотілось побачити екранізованою?
 
Завжди є люди, які кажуть, що якийсь із моїх романів треба екранізувати. Напевно, частина моїх книг заслуговує на екранізацію. Вже казав, що зараз знятий буктрейлер до роману «Травам не можна помирати», ця книжка добре піддається для екранізації, адже там змальовані сильні конфлікти та протистояння, тяжка любовна лінія, фальш, заплутаність – це все добре піддається для зйомок. Добре і варто було б розпочати з неї, а там вже як далі піде, так і буде.
 
– Одна порада читачам

 
Потрібно завжди вірити в себе і в те, що ви робите. Коли ми віримо в себе, нам відкриваються невидимі енергії. Вони нам покровительствують, оновлюючи наші приховані сили життя.
 

 
 
Віра ДОБЖИНЕЦЬКА

Фото: Олександр ЛИТВИНЕНКО