Спостерігаючи за різноманітними книжковими рейтингами, мимоволі помічаєш нескінченний потік перекладної літератури для різних вікових категорій, і дитячо-юнацької прози зокрема. Кожне вітчизняне видавництво, яке більш-менш поважає себе, прагне випустити в світ черговий світовий чи європейський бестселер «вперше українською мовою». Можливо, це й сприяє розширенню світогляду читача, але виникає питання: чи існує підліткова література українських авторів і якої вона якості?

Покладаючись на видавничі піар-ходи, наважились придбати на цьогорічному Арсеналі новинку видавництва «Теза» - повість прикарпатського письменника Степана Процюка «Сорок цистерн любові», задекларовану як «психологічна проза для юнацтва». Нагадаємо, що Степан Процюк у вересні 2015 року отримав відзнаку «Золотий письменник України», в 2016 році начебто був серед претендентів на здобуття Шевченківської премії. Його дитячо-юнацька проза включена в шкільну програму з української літератури. Отож, сподіваючись на те, що кожен наступний твір автора мав би бути все глибшим і досконалішим, вирішили уважно прочитати новий опус Процюка. Скажемо чесно – вражаюче!

Шістнадцять розділів, між ними - аркуші чистого паперу з номером розділу. Кількість сторінок нагнана шрифтом, інтервалом між рядками (а їх лише 21-22 на сторінці, або й того менше) і широкими полями з усіх боків. Але вражає не це, а недолугий текст, недбале викладення, надуманий сюжет з якимось абсурдними авторськими медитаціями.

Задля інтриги, повість починається сценою брутальної розмови батька з сином. Амбітний культуролог з вищою освітою, інтелігент, виявляється «крайнім сволотою егоцентриком», який з незрозумілих причин прагне всіляко принизити власну дитину. Така патологічна поведінка батька проходить червоною ниткою через весь текст.

Головний герой повісті – старшокласник Максим Піддубник мешкає в якомусь обласному центрі, вивчає японську (!) мову і ловить рибу зі старшим другом Микитою Гончаренком – студентом юридичного факультету, який в необхідний момент виявиться просто геніальним детективом. Максим, на диво, наївний, бо витягає аж цілу тисячу гривен з гаманця, коли в роздягалці перед тренуванням хлопці складаються на воду. Закономірно, що гроші у Максима поцупили. В ході читання виникає підозра, що наш головний герой дещо недоумкуватий, бо відправляє кохану дівчину на зустріч з «гопниками», щоб потім прибігти їй на допомогу і добряче отримати палицею по голові.

Не краща від нього Інна Комашко, яка просто притягає до себе неприємності: то вляжеться на пляжі подалі він дівчат, то за телефоном не слідкує, наче провокуючи маргіналів. Стосунки з Максимом, з яким «до того не була близько знайома»,  вона зав’язує, розповідаючи омріяному хлопцеві про невдале зґвалтування. Це ж так по-сучасному: з першого разу, тай з усіма подробицями! Як справжній позитивний герой, Максим хоче помститися за її кривду, за що врешті-решт отримує сповна. Нам важко уявити головну героїню, бо крім «русявка/чорнобривка» автор не дає жодних характеристик. Персонажі повісті не прописані до кінця, змальовані недбало, як то кажуть, «косо-криво, лиш би живо».

Особливо не переймається автор послідовним розвитком почуттів  і стосунків  молодих людей – ось наші герої щиро порозмовляли, ось потримались за ручки на міському святі, а ось вони вже не по-дитячому шепчуть один одному на вушко пестливі слова. А для чого заморочуватися? Живемо ж в ХХІ столітті, ніколи відкладати в довгий мішок.

Окремо треба зупинитися на описах міських культурно-масових заходів «в обласному центрі, де відбуваються події», зокрема фестивалю «Є і буде», на якому  мріяла побувати головна героїня. Взагалі, і міське свято, і саме місто просто кишить «обкуреною шпаною» і хлопцями «з трохи кретинічними лицями», основна ознака яких – дикий суржик і первісні інстинкти. Вочевидь, на С.Процюка незабутнє враження справила кримінальна ситуація в країні кінця минулого століття, коли було «по сто баксів на рило, триста баксів на три харі», коли можна було «за баблоси купити будь-яку любов у будь-якій точці планети. Коли потрібно, то задля бабла можна відректися від близької родини. Можна забути матір. Родина там, де баблоси». Пізнавально, чи не так?! Письменник навіть констатує: «Не буває колишніх бандюків».  

Отож, заграючи зі смаками молоді, в тексті чітко говориться, що на концерті «драйвувала та дарувала драйв модна білявка, співачка з ONUKA», «молоді актори прочищали міщанські мізки експериментальною виставою», завершувалось «гранд-дійство піснею «Kozak System», ще й цитуються рядки з пісень, вочевидь, аби читач відчув: автор знається як на сучасних виконавцях, так і на сучасному мистецтві. Характеристика свята вкладається в одне претензійне речення: «… феєрія, шоу, любов і магія, звільнення від полону застарілого, перформЕнс, екологія сердець і довкілля – манили та протягали до глядача свої солодкі й сміливі, щоправда, часто відверто комерційні руки…». Також автор не може не згадати  традиційні зустрічі з містечковими літераторами, які відбуваються під час таких святкувань: «лукавий письменник епатував публіку своїми безапеляційними метафорами про засилля селян, які заважають розвитку культурних урбаністичних практик, та про енергетичне тіло міста, яке може як притягнути, так і відштовхнути людину». А як вам така стилістична конструкція: «Лише фантазії забуяли ще пишніше, мов хворе дерево, нашпиговане наркотичними додатками для порожнього ексцентричного буяння»? Мовні викрутаси С.Процюка не несуть за собою нічого, крім самолюбування.

Схоже, «золотий письменник» щиро переконаний, що підлітки не розуміються на тонкощах стилістики та синтаксису, і  їм, висловлюючись в дусі авторського мовлення, можна будь-що втюхати і впарити, навіть відверто публіцистичні кліше, русизми, не кажучи вже про порушення правил морфології та слововживання. Таке враження, що і автору, і видавцю абсолютно байдуже до тої мови, якою намагаються творити книжку, - української, тобто. Текст аж кишить ускладненими зворотами, безглуздими термінами: «керовані незнаною більшістю антираціональною інтуїцією»,  «мучився в пароксизмі сильного агресивного гніву», «вражала ірраціональність на невмотивованість побиття Макса», «повсюдний меркантилізм, який поступово вростав у людські стосунки», «в організації цього побиття відіграв роль якийсь ірраціональний чинник», «відчув ірраціональну небезпеку», «його чекав апофеоз приниження й розчарування столицею», «жодних штучних багатоступеневих каркасів поведінки».

А ще з тексту читач може дізнатися назви транквілізаторів, специфіку травматологічних відділень наших лікарень, де всі, як вважає С.Процюк, безкінечно стогнуть, пізнати звички «кримінальної сметанки» (?), особливості «кримінальних дерибанів». Але все це так, поверхнево, задля натяку на широкий світогляд автора.

Особливо добиває розділ 9, написаний якимось безглуздим суржиком. Для чого? Щоб показати рівень розумового розвитку чи то «кримінальника- щипача», чи бізнесмена, який мріє про депутатство? Навіть мову маргіналів Процюк вигадує, вважаючи, що «дебелі імбецили» саме так і розмовляють, ба, не тільки розмовляють – думають. Далі процитуємо вживані в розділі слова: «фраєра… реального пацана… авторитета… нікада… кончити жмуром… корочє, всьо ясно, що нічєво нє ясно… кстатідоречі (?), … бабло… зривали шапкі альбо виривали барсєткі з рук лосів… ілі утруждалі бабкі із биков … ограбіть… бізнесюк… мало баблоса… у каково-то бухово фацета… перетьор із пацанамі… дак ще гайку і толстую цезуру пацики стащілі… Віктору прєтіла мокруха… акончіл бурсу… діскацєкі, тьолкі… адін братан… бухнулі… фігня» і т.д. Автор переконаний, що саме так звучить «жаргонна російська», і що саме таким способом якнайкраще охарактеризує негативного героя, якого кілька розділів поспіль називає «напівголим». Цей персонаж – не тільки моральний виродок, який серед білого дня на пляжі хапає за інтимні місця школярку, він ще й психічно хворий. Цей факт одразу ж використовується для того, щоб продемонструвати ошелешеному юному читачеві свою безапеляційну компетенцію в неврозах нав’язливих психічних станів. Навіть цитується сторінка  підручника з психіатрії. Для чого? А так, між іншим. Ще одна дурня в юному мозку зайвою не буде, - вочевидь думає «писатель», - а зайвий раз похизуватися власною «інтелектуальністю» не завадить.    

Знічев’я в канву твору вклинюються рефлексії автора щодо бридких закордонних туристів-пенсіонерів – «одороблів… сімдесятирічних бабуленцій в шортах з дуже непривабливими від старості тілами», згадується «справжній український міщанин», якого «мистецтвом не пробʼєш ніколи», бізнесменів 90-х років ХХ століття, які «заколочували бабки», вчителів, які «безперервно займаються грошовідкопуванням батьківських гаманців», лікарів, яким потрібно носити подарунки. Також юним читачам просто необхідно  знати особливості психотипу людини «з авантюрною жилкою», яка (людина, тобто) «може іноді закосити під варʼята», адже «авантюрники не мають стільки внутрішньої агресії та неприязні, яка переважно свідчить про соціопатію». Отак, дитинко! Сиди і чухай голову від компетентних обширів письменника-інтелектуала. 

Щоб особливо не заглиблюватися в перелік шкільних заходів, на які ведуться побори, Процюк пише «тири-бири», а в деяких абзацах навіть смайлики малює, щоб читач знав де потрібно сміятися.

А загалом, згадуваний нами автор все робить «між іншим»: подає непрямі цитати Сенеки та Епікура, відгукується про філософа Шопенґавера, професора Моріарті; щоб бути актуальним, називає «класичний Київський університет та Києво-Могилянку», навіть просто так – аби було! – говорить нам, що тато Інни «вже майже два роки був волонтером в зону АТО». А чому б ні?! – і актуально, і водночас, патріотично. Ще й підкреслює: «У військову зону», бо недолугі сучасні школярі можуть з першого разу не зрозуміти.

Так само поясненнями для розумово відсталих звучать фрази: «Михайло, Леонідів син, залишився сам в квартирі», «Марія, Василева дочка, вже виходила на вулицю». «Вони схрестилися очима», «Вони вирушили на хаотичні пошуки мобільного», «спостереження за риболовлею додавало зосередженості», «автор дозволяє собі такі сумнівні фройдизми» - таких мовних перлів у тексті достатньо.

Та повернімось до сюжету. Проворний друг Макса, як майбутній геній криміналістики, – Микита Гончаренко – «відчуває себе учнем Шерлока Холмса». Невідомими методами він швиденько дізнається і імʼя замовника Максимового побиття, і навіть діагноз «бандюка/бізнесюка», а це – саме той «невроз навʼязливих станів». Якимось дивним чином новоспеченому містечковому детективу «стає зрозуміло те, що він ще не міг пояснити логічно». Без сумніву, С.Процюк не має хисту до написання детективів, а тому, щоб не втомлювати себе послідовними розʼясненнями в галузі криміналістики, вклинює таке собі зауваження:  «автор не може розкривати всіх невеличких секретів Микити, лише скажу, що з нього таки колись виросте талановитий приятель Холмса, пострах бандюків та всіх антизаконників». Просто, ясно і позбавляє зайвих запитань. А чому б ні?!

Щоб читач не сушив собі голову «чому, чого і що далі?», автор повісті, знову ж таки між іншим, роз’яснює, що причина моральної потворності старшого Піддубника в тому, що він перестав відчувати інших «ще змалечку, після одного батькового побиття». Далі йде інформація про те, що інший моральний виродок – Віктор Говорук – став успішним бізнесменом і починає бавитися політикою. «Коли такі говоруки є успішними, що буде з країною? Навіщо пафос коли деформується суть?» - йде акцентування, після якого читач мав би глибоко усвідомити всю звироднілість нашого суспільства.

На завершення, щоб додати трохи оптимізму, С.Процюк порівнює молоде покоління з Гераклом, який розчистив Авгієві конюшні (начебто в Геракла не було інших подвигів!), вочевидь, натякаючи, що доведеться розчищати лайно, а все через те, що їм – молоді тобто - випало жити «на світанку щасливої доби».

У нас, як у читачів, виникло тільки одне запитання: чому автор вважає підростаюче покоління українців примітивними дегенератами, які проковтнуть будь-яку відрижку від іменитого, розрекламованого автора?!

Якщо вся «юнацька» проза Степана Процюка написана в такому стилі, то варто замислитись над компетентністю та смаками дамочок з Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, які неодноразово публікували хвалебні відгуки на  твори цього письменника, в тому числі й на Буквоїді.

Мимоволі виникають підозри, що в Україні немає якісної літератури для юнацтва! Чи є у нас автор, здатний створити художній текст рівня повістей Всеволода Нестайка, Віктора Близнеця, Леоніда Кисельова, психологічних творів для молодого покоління, таких як «Опудало» Володимира Желєзнікова, «Уроки французького» Валентина Распутіна, «Вам і не снилось» Галини Щербакової та інших досконалих як за змістом, так і за формою книжок нашого дитинства та юності? Сподіваємось знайти відповідь.

А поки що читайте, дітки, перекладну літературу! Хоча, в сучасному світі навіть «трендове» ім’я не гарантує належну якість.