Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Літературний дайджест

20.03.2017|13:22|Роза Туманова

18 хвилин зі Степаном Процюком

Розмова із Степаном Процюком, який побував у Полтаві.

- Ви вперше побували в Полтаві. Чи встигли Ви між зустрічами та спілкуванням подивитися місто? Що сподобалось чи, можливо, розчарувало?

- Дещо бачив, мене знайомили з містом мої приятелі - Наталя Бовсуновська, Вікторія Піскова і Наталя Рисенко (які й організували ці зустрічі). Я побачив пам’ятник Мазепі і пам’ятник російським військам, які "визволили" Полтаву від шведів. Різні такі контрастні пам’ятники, як і контрастна українська історія. Ще побачив навіть могилу Івана Котляревського, коли ми сюди їхали. Загалом – це якась еклектика. Стоїть пам’ятник Мазепі, який боровся зі шведами проти російського царизму і пам’ятник російським військам, які "визволили" Полтаву і ще двоголовий орел, який дивиться на Росію. В одному місті і увінчані такі протилежні історичні події... Але можна це сприймати хіба що як певний музей української історії на відкритому повітрі. У всіх її суперечностях, і це не може не вражати, інколи гротесково. 

Полтава – це є просто втілення України. І це є центр України – Полтава, Черкаси…

Я взагалі колись чотири роки працював на Черкащині молодим вчителем. І я полюбив центральну Україну, справді. Щось є таке в центральній Україні, що моїй душі відповідає. Мені тут легко. Мені найважче буває проводити презентації у Львові. Хоч і з Львівщини родом. Ну, я думаю, що моя сутність вміщає всі географічні відмінності (посміхається) . Я завжди кажу, що я соборник. В мене немає окремішностей - Полтавщина, Львівщина, Слобожанщина – є Україна.

Полтава суперечлива. Є в ній багато російської мови, але дивіться яка суперечність - всередині нуртує українство. Я вчора був перший день в Полтаві і я це відчуваю. Можливо я помиляюся, але мені здається, що молодь говорить більше українською. Але мовні питання можуть вирішитися швидше, якщо будуть багато в держави впливів, коли буде впроваджений закон 5670, коли будуть штрафи за те, що не володіють державною мовою у сфері обслуговування і так далі, то воно буде пришвидшено. Що не вирішилося за двадцять років, може вирішитися за рік при певних обставинах. Не йдеться про те, щоб на когось тиснути. Просто йдеться про якісь елементарні речі. Що я маю право на українську мову в своїй країні. І кожен україномовний.

- Пане Степане, Ви написали більше двадцяти п′яти книг. Як гадаєте, чи написали Ви свій головний твір, чи він ще попереду?

- Мені завжди таким романом видається той, що найсвіжіше написаний. Зараз це – мій останній роман «Травам не можна помирати», який вийде влітку в одному київському видавництві. Про 70-ті роки в радянській Україні. Поки що він мені здається найкращим. Але в мене є багато простору для вдосконалення. 
І, здається, що сьогодні я чогось навчився трохи, але з другого боку, без кокетства кажу – я не чарівник, я лише вчуся. Бо з другого боку, коли ти перед чистим папером чи монітором, то буває, що той досвід десь зникає, щоб взяти правильно тональність, правильно те соло словесно затягнути, його почати. В мене є кілька незакінчених романів і шкода, але воно все пішло не так. Так, я взяв неправильну тональність, за яку брався. 

Я мав якісь літературні знаки з дитинства, але я був би безмежно здивований, що стільки напишу. Коли промисел веде, то «чого» – то вже інше питання. В кожен твір вкладені мої зусилля, тому визначити найкращий я не можу. Бо це як відрізати палець – чи той, головний, чи інший.

- Із самого початку Ви писали поезію. Чому стався переломний момент переходу на прозу і неповернення до поезії?

- Може, це звучатиме трішки грубо, але проминула літературна юність... І писати вірші я можу, але для мене вірші були більше, ніж ремесло. Це було священнодійство. Щось на подобі такого, як сакралізація цього заняття. Це можна довго пояснювати, але я почав відчувати, що я починаю самоповторюватися і не можу сказати чогось нового. Тому почав паралельно писати прозу.

А поезія – вона цариця літератури. І вона не терпить зрад. Я вирішив,що вичерпав себе в поезії і пішов далі. І я це добре описав у своєму романі «Жертвопринесення». Знаєте, коли ми щось любимо, то ми трішки його ненавидимо. Після того я кілька років взагалі не читав жодної поезії, взагалі жодної, бо в мене виникло певне поезоненависництво. Мені це далося важче, ніж я думав. Так іноді буває, що людина думає, що вона щось зробить легко. Зрештою, я все одно не повертався до поезії, бо був переконаний, що цього робити не варто.

- Який Ваш твір написався найлегше і найважче?

- Найлегше написався мій роман «Троянда ритуального болю» про Василя Стефаника – за п’ять місяців. Найдовше писав роман «Руйнування ляльки» - це дуже важкий психологічний твір з важкими сценами, який я писав три роки. Це, мабуть, найтяжчий мій роман.

- 9-го березня Ви написали заяву про вихід із національної спілки письменників України, вказавши, що причина світоглядна. Що се за такі світоглядні аспекти, які йшли настільки врозріз з поглядами НСПУ, що вийшли з неї?

- Я вважаю, що в спілці давно не говорять суто про літературу, а про, деліткатно кажучи, організаційні питання. Вона взагалі задумувалася для певного нагляду за письменниками і виконувала за радянського часу таку функцію. Вона не змогла переродитися, хоч є там чимало талановитих письменників. І чим далі – я бачив, що спілку, на мій погляд, не можна реанімувати. 

І хай вона існує, але у паралельній зі мною реальності. В одному я прорахувався – не врахував, що це викличе певний, вже втомливий, для мене інтерес… Мені писали багато письменників, що підтримували, хтось навіть вважав, що це зрада. Хоч я не мав ні з ким особистих конфліктів. Просто чекав ще кілька місяців. 

Окрім того, дописую роман «Травам не можна помирати», де йдеться про спілку письменників радянську, яку вона виконувала роль. І це також потягнуло за собою, це було додатковим фактором. Мої герої потягнули мене на цей вчинок. 

- Багато молодих письменників та письменниць пробують себе в психологічній прозі. Над чим Ви порадили б працювати в першу чергу?

- Достоєвський казав страждати (посміхається). Я вважаю, що потрібно вивчати життя у всіх його проявах. В його радощах, у його трагізмі, у його величі, у його ницості. Вивчати, мати до цього справжній інтерес, пропускати це крізь себе.

- Чи виділяєте щодня час для написання творів чи пишете лише за натхненням?

- Я самоорганізовую собі натхнення, бо натхнення може прийти раз в рік. В мене стільки написано книг, що якби я чекав натхнення, то їх не було б. В мене ще є домовленості із видавництвами, то мені був би каюк (сміється). Але по різному буває. Буває за день, що нічого не напишу, а буває попрацюю кілька годин в день безперервно. І в процесі з’являється натхнення.

- Як любите відпочивати, коли не пишете?

- Я займаюся аматорським спортом. Приміром, настільним тенісом, чи бігом, чи ходжу в спортзал, чи роблю вправи «сьогун» (тут письменник встає із стільця. Потім піднявши одну ногу, стоїть на іншій, демонструючи добрий фізичний стан). Це сприяє рівновазі. І це здається лише на вигляд , що це так легко і просто.

- Яких авторів Ви любите читати?

- В мене багато письменників, яких я люблю читати і перечитувати. Серед них японський письменник Кобо Абе, француз Мішель Уельбек, австрійська письменниця Ельфріде Єлінек, російський письменник Антон Чехов, німецький Еріх-Марія Ремарк, англієць Джон Фаулз. Приваблює їхній психологізм, їхнє вміння зачіпати стани людської душі.

- В своїх творах ви викриваєте якісь негативні риси людей. А які негативні риси є в українцях, які варто викорінювати, щоб йти вперед?

- Я постійно про це пишу в своїх творах. Це і лінивство, і користолюбство, і хитрощі, і зневіра, і невіра у талант других людей, і незмірний індивідуалізм, що я сам собі гетьман і так далі. Нахил до чвар, бо на два українці - три гетьмани. Знову ж таки тих «гетьманів» чимало в моїх романах. У творі «Під крилами великої Матері» про це дуже багато. 

В одному відгуку за «Інфекцію» припускалося, що цей роман не міг написати українець. Вони писали, не знаючи, що мій батько був політв’язнем. Я бачив то з дитинства, відчуваючи внутрішнє право говорити про це вільніше. Відчував, що вболіваю за цю країну, що я це по-справжньому люблю. Бо любов – це не патока, любов – це не цукор. Любов у всьому, своїй єдності-протилежності. Вона може бути велика, прекрасна, страшна, моторошна, як велика Мати в моєму романі. 

Мати може бути моторошною. Вона може бути не тільки якоюсь прекрасною панночкою. От і всі ці наші риси є різні. Ці риси суміщаються і в мені, я не пишу їх звідкись. Я частина цього. І якщо все це осмислити, то в нас є всі шанси, коли всі ми почнемо осмислювати, то наші шанси на кращі зміни збільшаться.

Біографічна довідка

Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року в селі Кути, Бродівський район (нині – Буський район) у сім’ї політв’язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. 

Майбутній письменник закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Наразі викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Автор більше двадцяти п′яти книг. Лауреат багатьох літературних премій. Має відзнаку «Золотий письменник України».

З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України. Учасник українського відділення міжнародного письменницького ПЕН-клубу. 
Його називають найсуперечливішим українським письменником і майстром психологічної прози. Одружений, має двох синів – Антона і Захара.

Списує свої мінуси на знак зодіаку, бо за гороскопом Лев. Живе за принципом: Рух - усе, кінцева мета - ніщо. Улюблений колір – темно-синій. Наразі подобається слухати психоделійну музику. Любить переглядати фільм Михайла Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу». Улюблена пора року - рання осінь. Цінує в людях чесність, розум і добре серце, розуміння сучасних національних викликів, відсутність фальші, відповідальність.

Матеріал підготувала: Роза Туманова



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери