Коли зʼявляється книжка цікавого тобі автора, майже завжди бережеш очікування від несподіваних розчарувань, а коли вони ті таки іноді приходять, намагаєшся вирівняти складний процес читання, переконуючи себе тим, що слід засісти за книжку ще раз, лишень трохи згодом, перечекавши першу хвилю легкої байдужості до прочитаних текстів. Автор цих рядків не задля манірності відкриває секрети власних читань, які зрештою мало кому цікаві і це абсолютно нормально. Тут справа в іншому ‒ саме так я cпробував опанувати останню (станом на тепер) збірку Сергія Жадана "Вогнепальні й ножові", яка після першого читання залишила мені велику дозу апатії. Після збірки "Ефіопія" такий стрімкий спад змістового наповнення викликає нерозуміння і певну настороженість. Шукати причину цього можна, можна її навіть знайти, але нехай це роблять ті, хто займається творчою лабораторією поета, я ж спробую говорити про матеріал, а не процес його поставання. Отож по тривалій перерві взявся за книжку вдруге. Насамперед слід відзначити оформлення доволі ошатно виданої збірки, яка оздоблена художніми роботами Аліни та Карини Гаєвих. Експресивний мазок ностальгійно-понурої тональності під´єднує до змісту текстів цілий світ значень, суттєво доповнює настроєвість книжки Сергія Жадана. Виразний приклад того, як оформлення обкладинки працює на сприймання читачем назви: "Вогнепальні й ножові" вкупі з розписаним татуюваннями тілом чоловіка з "гранчаками" перед ним на столі екскурсують читача в кримінальний світ, в осмисленні якого, насамперед соціальної сторони цієї проблеми, Жадан почувається як риба у воді. Це проявляється в улюбленому автором наборі тем, що пов´язані з "наркотою", зброєю, повіями та іншим породженням складних соціально-економічних процесів пострадянських часів. Інша річ, що зацікавлення читача цими темами минає, вони, теми, стають вже безліч разів прослуханою платівкою, на якій часто заїдає голка програвача.

В критичному просторі можна чітко розгледіти два способи оцінювання поетики згаданої збірки Сергія Жадана. На одному боці Олег Коцарєв з формою поміркованого висловлювання, яке насправді мало що пояснює читачеві "Вогнепальних і ножових". У рецензії "Вогнепальний і ножовий Жадан: кримінал, релігія, любов, "соціалка", розміщеній на сайті "ЛітАкцент" критик спочатку звинувачує автора за поетичні самоповтори, переливання змісту з форми у форму, але зразу ж виправляє себе тим, що це насправді лише перше враження, - тут, каже Коцарєв, слід вдуматись, зрозуміти і відчути, свідомо увімкнути увагу, бо інакше збагнути ‒ зась. Постановка питання цікава і є підстави думати, що це глибока іронія критика, оскільки складно назвати поезію (якщо це справді поезія, сформована з силових полів розташованих у її тілі метафор), яка не потребує розуміння і головне читачевого відчуття. Тим паче, якщо питома вага окресленого змістового наповнення залишається, а це зумовлює самоповтори, тоді на яких саме ділянках слід "вмикати свою увагу"? З іншого боку, є рівний за своїм оціночним настроєм критичний текст Ігоря Бондаря-Терещенка, який, як знаємо, не добирає висловів, але іноді вміє побачити механізм дії того чи того тексту. У статті "Опіум для народу" (Україна Молода за 26.04.2012 р.) ІБТ пише: "Наразі цікаво дізнатися, звідки коріння цієї естетики? Освіта неглибока, радянська. Релігійного виховання катма. Що ж до, власне, віршів... "Мабуть, найбільші розчарування / припадають на долю тих, хто намагається / впорядкувати навколишню порожнечу, / доповнюючи її своєю власною", - несамохіть прохоплюється автор. Чим, спитаймося, заповнюється, "доповнюючись", нинішня порожнеча "нової релігійності" у стилі каталогізації реальності а ля Юрій Андрухович? "Валі кульом", потім розберемо? Якісь бойовики, чиїсь біженці, наші рідні міста... ". Але поза цими вкрай полярними висновками про збірку Сергія Жадана, що таки дають матеріал для судження про неї, слід сказати, що вона містить сліди таланту поета.

Структурно збірка розбита на п´ять частин: "Опій", "Апостоли", "Фляга", "Камені", "Коментарі". Перші чотири ‒ віршовані проби зі значною дозою верлібрових форм, остання ‒ прозова, яка назвою та формою ідентична з третьою частиною збірки "Ефіопія". В цьому можна бачити прикрий самоповтор, а можна і новаторську хвилю спеціального дубляжу з метою утворення власного стилю в структуруванні збірки. Розділ "Коментарі" як тут, так і в книжці "Ефіопія" містить певний розʼяснювальний смисловий центр, який у прозовій формі доточує смисли до вже проартикульованих поетичним виразом змістових посилів. І ця пояснювальна записка, як бачимо, перетворюється у тенденцію і стає візитівкою Сергія Жадана.

Перший розділ "Опій" розпочинається сюжетною поетичною пробою "Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму", де автор змоделював повстанський перевал, але річ у тому, що поетична картина не занурена в конкретику. Мова йде про те, що у вірші не сказано, про яких саме повстанців йдеться ‒ дагестанських ваххабітів, верховинських упівців чи литовських "лісових братів". Таке уникання предмету розріджує сприймання тексту, хоч і не зменшує його якість. Це виразно говорить про те, що автор тут "видумував", а не описував вже колись бачене, це історія інших, не його, тому займенник на початку першого рядка "Ми приїхали поночі", мʼяко кажучи, дуже умовний, такий, що окреслює не автобіографічний звʼязок автора з текстом, а виключно особу ліричного героя, що в принципі є нормальним нараційним підходом. Попри це ‒ вірш позначений сильним рефлексивним началом:

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,

Що лише існують, він зможе назвати все,

В ньому буде наша печаль і наша злість больова,

Що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи, вужі,

Йому стане любові, щоби завжди стерегти

Перехоплені нами колони та вантажі,

Контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,

Доки вони ростуть на нашій землі.

Доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,

доти є ким поповнити лави ‒ невтомні й злі [8].

В одному зі своїх інтервʼю Ахмед Закаєв (лідер чеченських бойовиків) говорив приблизно наступне: "Поки народжуватимуться наші діти, доти ми будемо мати свою армію оборони". І в цьому плані Жаданові таки вдається створити повстанську настроєвість, сильний дух відчайдушного спротиву, що штовхає людей на акції атентату. Плекання молодої зміни, що колись візьметься за руківʼя навахи для помсти за вбитих, посідає у мовному потоці капітана центральне місце:

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,

нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.

Все минуще, сестро, вічні лише сліди

Від шрапнелі та куль на наших чорних тілах

Хай малий сприймає помсти науку важку,

хай навчається справі та поміж нас росте [8].

Але слід чесно сказати, що у збірці подібних сильних за тембром настрою поезій не густо. Є зовсім невдалі речі, в яких автор натужно намагається зібрати воєдино теми блатняка, янголів, пророків. З цього виходить не грайлива структура калейдоскопу, а радше горох з капустою, який можна назвати сюрреалістичними вправами, але насправді це позбавлена художньо-змістового сенсу проба. Ось наприклад кілька рядків:

За ним котились важкі фургони з якимись потворами,

і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,

і пʼяні янголи літали над ним повітряними коридорами

від трамвайної лінії

до сортувальної станції.

["Малий сидів так довго, що змінилася Конституція", 14].

Якщо говорити про загальний тон збірки "Вогнепальні й ножові", то є потреба сказати про те, що навіть без "свідомого включення уваги" видно натужні спроби автора обʼєднати навколо кримінального лейтмотиву певних частин збірки свій часто доволі цікавий спосіб поетичного говоріння. Але штучність тематики, її навʼязування роблять книжці більше шкоди. Тема блатняка і криміналу вже давно відбулась в українській літературі у такому бутафорному, дещо шансонному виконанні. Єдине, що рятує збірку, так це, повторюсь, вміння автора моделювати образ: "чорні, мов камені під водою, / лежать, зливаючися із киснем" [33], "Серце полів, що бʼється під снігом, мов під бинтами" [85], "і залишав на ранок міста, / і зупинявся, де тільки хотів, / доки натруджена тиша густа / підіймалася від портів" [87].

Спроба накласти біблійний мотив Тайної вечері на абсолютно побутову сцену у вірші "Вони сіли за стіл, накритий на всіх" дає ефект певної глибини лиш у тому сенсі, що подібну сцену читач тлумачить в плані сакральної історії, але в результаті ніяковіє: кримінальний авторитет зведений до постаті Христа, його подільники ‒ до апостолів. І все було би нічого, якби був бодай натяк на причину синтезу таких різнорідних тем. Автор дав цікаву проекцію, але вона поза зведенням категоріально різних світів не містить нічого. В інтерпретації цього тексту можна йти розмаїтими шляхами. Тут можна говорити про спробу автора показати через спосіб контрасту сакральної та побутової сцени, наскільки кримінальний світ далекий від світу християнського, можна зробити тут також паралелі з сучасною соціально-політичною ситуацією в Україні, де владні люди мають кримінальне минуле. І в цьому контексті Жадан показує величезну прірву між сучасною українською владою та центральними положеннями християнського вчення ‒ самопожертви. Можна в такий спосіб також побачити універсальність значення Тайної вечері. А можна піти іншим шляхом в осмисленні цих поетичних рядків. Для цього слід зануритись в семантику кримінальної субкультури, щоб збагнути, на яких тонкощах поет пробує вибудовувати значеннєві структури. Кримінальний авторитет дорівнює постаті Христа, а його підручні ‒ апостолам. Річ в тім, що образ Ісуса Христа в вуркаганському житті є одним з центральних символів, якими ці люди прагнуть цементувати весь онтологічний корпус своєї філософії життя. Татуювання, на якому є образ розіпʼятого Ісуса означає приналежність людини до касти злодіїв. Загалом християнська тематика у дещо своєрідній інтерпретації в житті цих людей є доволі поширеною. Колоду карт називають біблією і т.д., прикладів є справді безліч. Про це можна дізнатись зі спеціальної літератури, або ж поговорити з вуркаганом, що вже "вийшов на пенсію", і на кухні, за чаркою, охоче забавляє хвацькими розповідями про "героїчну" молодість. В такому ракурсі можна також читати цю поезію, але що дає читачеві такий доволі вузький поетичний інтерпретаційний підхід? Оманливість позірного християнського світогляду в блатному світі показав ще Варлам Шаламов в своїх "Колымских рассказах".

Що стосується інтимної лірики, тут автор безперечно виказує вміння римувати потрібні слова для відтворення чуттєвої інтонації ("І жінка з чорним, як земля, волоссям").

Якщо говорити про місце цієї збірки в контексті сучасного українського літпроцесу, то насправді ні в тематичному, ні у формальному плані вона не представила чогось нового, лише дещо відсунула в сторону свіжість сприймання збірки "Ефіопія", як в музиці рімейк відсуває на другий план перший варіант музичної композиції. Можливо це справді "стилістична стабільність" про яку говорить Олег Коцарєв, амортизуючи у вже згаданій рецензії власний вислів про поетичні повтори у книжці "Вогнепальні і ножові". В такому випадку Сергієві Жадану не залишається нічого окрім як шукати нових змістоформ поетичного промовляння, а не скороварно закидати читача вже сказаним колись ним самим, тільки іншими словами.