Якимось чином у мене склалися сердечні стосунки з найближчим поштовим відділенням. Час від часу я приходжу до них, аби забрати книги або часописи. Часто це перетворюється на біг із перешкодами – ніколи не знаєш, чим завершаться твої відвідини. Відділення працює за якимось своїм, невидимим внутрішнім ритмом, котрий дуже умовно збігається з офіційними робочими годинами. Час від часу там відбувається "прийом пошти" (зазвичай, саме тоді, коли приходжу я), вряди-годи вони влаштовують собі перекури (як правило, теж під час моїх візитів), іноді працюють із постійними клієнтами, приймаючи від них пачки рекомендованої кореспонденції (постійні клієнти здебільшого забігають до відділення прямо переді мною). Тож ідучи туди, я наперед готую себе психологічно – мовляв, не нервуй, навіть якщо тобі не віддадуть твої бандеролі – нічого страшного, пошта це не спосіб комунікації, пошта – це ритуал, привіт із дитинства, анахронізм, який тішить пам´ять і забирає час. Десь так я до них і ставлюсь – надто багато приємних і солодких хвилин пов´язує мене з укрпоштою, аби зважати на такі дрібниці, як прийом пошти. Наш характер великою мірою визначається нашими щоденними заняттями. Ми, діти минулого тисячоліття, котрі застали епоху паперового листування в її розквіті, дещо відрізняємося від сьогоднішніх молодих. Принаймні, ми й далі вміємо писати довгі листи. Чи, принаймні, любимо їх отримувати. Буття визначає свідомість, як говорив один відомий майстер епістолярного жанру. Я доволі просто ставлюся до змін у повсякденному житті. До все більшої кількості побутової техніки, до все рванішого ритму спілкування. До швидкостей, які зростають, і якості, яка падає. Єдине, чого мені бракує по-справжньому – нормального листування. Себто, старих-добрих листів, писаних від руки, без усіх цих правок і шаблонів, без трафаретних скоромовок і мейлівських скорочень. Мені бракує щоденного очікування кореспонденції, визирання за вікно в надії розгледіти в ранковому яскравому промінні чи вечірніх сутінках постать листоноші, що тягне на плечі торбу з листами. Мені бракує цього щемкого усвідомлення чиєїсь фізичної присутності в один зі мною час і в одному зі мною просторі, відчуття включеності в спільні потоки існування, відчуття знаходження на одній хвилі. Електронка цього всього не дає. Що таке електронна пошта? Словесний пінг-понг, де ти відбиваєш десятки листів, щоразу менше вкладаючись у власні літери, щоразу менше очікуючи від своїх адресатів. Розумію, звучить старомодно, але, зрештою – що поганого в старомодності, думаю я собі, все одно моя приватна ностальгія не змінить нічого навіть в моєму приватному випадку, все одно вже ніколи не повернусь до написання листів від руки, не почну з´ясовувати поштові адреси друзів і вступати в багатомісячне листування з давніми знайомими. Все це лише ще один різновид досвіду, який випав із обігу й виявився непотрібним. Так іноді буває – не все, чому нас навчали, чому навчалися ми самі, що свого часу було для нас таким важливим і звичним, має потім вагу й значення. Багато знань, умінь і звичок, котрі формували наш характер і нашу поведінку, врешті-решт виявляються зайвими й неактуальними, примушуючи нас підлаштовуватися під нові обставини, реагувати на час, що невпинно йде та змінюється. Стара-добра пошта втрачає свої позиції. Листоноші вимирають, як рідкісні птахи. Незабаром їхній екзотичний спів цілковито зникне з наших вулиць. Хто як, а я буду за ними шкодувати, пам´ятаючи про всі ті емоції, котрі викликала в мене робота поштових відділень – напружене й неможливе очікування листів, невимовна радість від того, що хтось тобі таки написав, жахливе розчарування від того, що не написав ніхто. Найважливіші й найцікавіші речі відбуваються з нами саме в простих і завчених ситуаціях, в ситуаціях, пов´язаних із спілкуванням, живими голосами, ледь помітними поглядами, ледь відчутними емоціями та переживаннями. Вони й надають нашому життю бодай якогось сенсу, бодай якось його упорядковуючи, бодай якось олюднюючи. Можливо, я й ходжу на пошту, аби знову відчути себе живою людиною – постояти в черзі, потрапити на перерву, вислухати чиїсь нарікання, подякувати за що-небудь листоношам, які ніколи нікуди не поспішають.