Головна\Події\Інтерв'ю

Події

Олег Поляков: «Відчути дух свого часу і співвіднести його з вічністю…»

З київським письменником, автором романів «Рабині й друзі пані Векли» і «Хроніки туманної Трої» Олегом Поляковим рік тому ми обмінялися книжками: такий вид творчого знайомства – з найкращих.

Прочитавши подаровані книжки, спілкувалися у Фейсбуці. Домовлялись зустрітись у Львові в дні Форуму, проте Олег не приїхав (хоча мав презентувати свої книжки), бо у нього народилася донька! Але восени ми зустрілись – у столиці. Зустрілись, щоб поговорити про літературу. Дещо з того, про що розмовляли в листопаді, зафіксовано у цьому інтерв’ю. 

– У письменника часто запитують про перші проби пера. Це банальне запитання, поставлене сорокап’ятирічному літератору, чия дебютна книжка «Рабині й друзі пані Векли» рік тому з’явилася в книгарнях, втрачає відтінок банальності, бо з’являється інтрига. Реалізація творчих можливостей відбувається у кожного по-різному й у кожного в свій час. Це як фотоплівка, яку занурюють у проявник, щоб з’явилися кадри. Якщо плівку в лужному розчині перетримати чи витягти звідти раніше, тоді якісних фотографій не отримати, тож до фіксажу справа так і не дійде. Коли творчі можливості реалізуються раніше, тобто в більш прогнозованому часі, тоді все звичніше, зрозуміліше. Коли ж автор у зрілому віці пише перший твір, який зненацька «вистрелює» і який гарно сприймають колеги та читачі, тоді ситуація не може не зацікавити. І тоді хочеться запитати, коли письменник зрозумів, що не може не написати книжку. Коли, Олеже?

– Коли дебютувати письменнику – питання таке ж сакральне і філософське, як і коли народжувати дітей. Це може статися і в 20 років, і в 30, і в 50. І швидше за все, залежить не стільки від бажання автора, скільки від волі Господа.

Нещодавно побачив в мережі інформацію, що середній вік дебютанта-прозаїка у Фінляндії – 35 років, у нас чомусь вважається що 25. Тут пригадуються знамениті слова Стівенсона з «Вересового меду», де герой «не вірив у мужність хлопця, який ще не мав бороди»! Справді, прозу складно уявити без усебічного, багато разів переоціненого досвіду, а за цю річ можна розплатитися тільки роками.

Якщо орієнтуватися на європейські стандарти, то мій дебют стався майже вчасно: я закінчив першу редакцію «Векли…» наприкінці 2011-го, у 40-річному віці, а в наступному році роман вже можна було друкувати (чому він з’явився в книгарнях аж у 2015 році – питання окреме, це збіг кількох обставин і видавничих теж).

Та все одно у твоєму питанні лишається інтрига, оскільки перші прозові твори (а це кілька оповідань, що вийшли у самвидавному журналі «Країна мрій») я написав ще в середині 90-х років, а потім була така довжелезна пауза. Однак я маю хороше алібі перед Музою Прози! У ті буремні 90-ті, коли яйця купувалися не на десятки, а на штуки, ми з друзями почали активно займатися кіносценаристикою, сподіваючись, що скоро розбагатіємо і заживемо як Рільке у замку, купаючись в книгах і творчості! Минали роки, а наші сценарії, на жаль, ніхто не оцінив, хоча цей експеримент триває й досі. З іншого боку, життя у творчому колективі однодумців настільки цікаве, колоритне й багате на унікальні деталі, що вже само собою є чудовим ґрунтом і для літератури, і для того ж кіно. Досвід кіношної комуни я неодноразово використовував у своїх романах, і робитиму це надалі. Скільки там було всього чудернацького! Скажімо, коли ми навчилися варити смачнючий суп з допомогою кип’ятильника, то замахнулися на те, щоб зварити його з двох лез – так званого армійського кип’ятильника… Такого гарматного пострілу з фонтаном кип’ятку на стінах не забудеш ніколи!

– Мені запам’яталося, як в роки навчання в консерваторії Анатолій Білошицький розповідав про оперу «Кармен» Бізе. Вдивляючись у наші студентські очі, він зрозумів, що треба пояснити, чому все ж таки Хозе вбиває Кармен. І Білошицький сказав так: життя без коханої жінки перетворювалося для Хозе на справжню муку – важчу, аніж смерть. Якщо уявити шкалу цінностей, без яких життя було би нестерпним, на якому рівні для тебе опинилося б мистецтво і, зокрема, література? І що домінувало би над всіма іншими цінностями?

– Років двадцять тому я би з чистим серцем процитував Кафку: «Все, що не належить до літератури, я ненавиджу». Більше того – я вірив у ці слова. Сьогодні все виглядає дещо інакше. Через деякі важливі речі – сім’я, дружина, дитина, добре самопочуття батьків, друзі – неможливо переступити заради літератури, та й заради будь-чого. Література – річ страшенно делікатна! Якщо вона відчує несправедливість, жорстокість, егоїзм автора – все, кінець! Вона мовчки розвернеться і, не попрощавшись, піде від тебе. А потім мудруй, плач безсонними ночами, щоб її назад повернути.

В духовному сенсі література для мене це насамперед примноження різноманітних сутностей зі знаком «плюс», а вже потім концептуальні, ідейні та естетичні здобутки; в той же час, ці речі дуже взаємопов’язані і нероздільні. Принаймні література не повинна нічого забирати в читача.

– А що для тебе приносить найбільшу радість у часі писання?

– На таке питання неможливо відповісти без пафосу! По-перше, ця радість об’єктивно існує, а по-друге, вона має глибокі родинні зв’язки з іншими радостями, породженими іншими книжками, кінофільмами, музикою, картинами. Вона – ця радість – може з’явитися будь-коли, часом зовсім неочікувано, у найнесподіваніший момент. Якщо говорити про прозу, то вона необов’язково виникає в якийсь напружений кульмінаційний момент, коли хтось знаходить скарб чи зустрічає свою кохану жінку через 30 років; іноді це може бути якась деталь з опису осіннього лісу, як, скажімо, у щойно прочитаній «Небесній кравчині» Галини Пагутяк. Ця радість – щемливе відчуття всесильності, безмежності, деміургічності, – врешті того, що людська душа вічна, безсмертна. Якщо цього в творі немає, то навіть найбільш майстерне замилування буденщиною, приправлене анекдотами, кавою та кардамоном, буде віддавати нудотою й залишить по собі тяжке відчуття (буквально на фізичному рівні), як буває після перегляду типового бразильського чи російського серіалу.

– Художній твір не існує як щось герметичне настільки, що від нього не поширюється енергія – у звуках, словах, фарбах. Кожен читач сприймає інформаційну енергію на своїй хвилі, частоті. Твір екстраполюється на індивідуальний життєвий і художній досвід людини, тож і асоціації у кожного виникають індивідуальні. Читаючи «Веклу», мені, наприклад, чулися звуки King Crimson з «Discipline». А ще пригадувався фільм «Бути Джоном Малковичем» Спайка Джонза. Це асоціації з творами, які за своєю природою нагадують конструктор, де кожна деталь ідеально інтегрується у процесі збирання загальної конструкції: не виникає відчуття, що який гвинтик опинився не на своєму місці. І це – як свідчення мінімізації ентропії – чудово. Водночас мені дещо бракувало асоціацій – непрямолінійних, нехай глибинних і непомітних – «Векли» з класним українським кінофільмом, українською музикою. Це не закид, а штрих в індивідуальному сприйнятті роману. Мені цікаво, що автор «Векли» думає з цього приводу? Чи має існувати якась пропорція між космополітичним і національним у творчості? Чи все ж таки не це є найважливішим у мистецтві?

– Твої асоціації дивовижні, бо працюючи над «Веклою» я справді постійно слухав King Crimson, Radiohead, Doors, щоб якось приглушити настирне гудіння вентилятора у старому комп’ютері! Спочатку ця музика виконувала, так би мовити, санітарну функцію, а потім стала надихати, спонукати до писання, створюючи певний настрій. Для першого великого твору, який не знаєш, чи взагалі зможеш закінчити, це було неабияк важливо.

Щодо суті твого питання. Я ніколи не ставив собі за мету стати «українським» письменником чи «світовим». Оскільки я за походженням українець, пишу українською, серед моїх героїв переважають українці, що мешкають в українських містах, то вочевидь навіть формально згадана тобою пропорція буде на користь національного. Однак мені зовсім нецікаво зациклюватися на суто українських питаннях – старожитностях, меншовартості тощо. Так само остогидло в тисячний раз констатувати, яка Росія «підступна і погана!» Якщо навіть у моєму творі дійдуть справи до постановки проблеми відносин України і Росії, я вирішуватиму її зовсім по-іншому. Наприклад, зроблю сильну, харизматичну героїню-українку, яка дасть фору тій, що «коня на скаку остановит». Векла і Тома з «Рабинь і друзів…», Мавра, Лора і Софі з «Хронік…» – це той новий типаж українки, яких би мені (підозрюю, що не тільки мені) хотілося все більше бачити на вулицях нашої країни.

А ще я зрозумів, що для запуску власного творчого процесу мені потрібно відштовхнутися від якогось потужного роману, котрий би мене вразив до глибин душі. Скажімо, для «Векли» таким спусковим гачком стали «Круті хлопці не танцюють» Нормана Мейлера, а для «Трої» – «Хмарний атлас» Девіда Мітчелла. На жаль, жоден з прочитаних романів українських авторів не мав такої дії, хоча я сподівався…

– Після «Векли» ти написав роман «Хроніки туманної Трої». Якщо у «Веклі» звучать металеві ноти, то «Троя» – більш камерний твір, у теплих тонах попри детективну інтригу, смерті. У цій авантюрній історії ти знову демонструєш вміння вибудовувати, збирати сюжет так, щоб, образно кажучи, зайвих деталей після збірки не залишалося. І якщо знову говорити про асоціації, то, приміром, сцена пиятики за кермом автомобіля, в якій слідчий спілкується з підозрюваним, нагадала мені сцену з авто, яке разом з п’яним Іполитом крутиться на льоду у фільмі «Іронія долі». Думаю, що для того, аби добре сказати про гарний роман, не обов’язково писати про метафізичну археологію і екзистенціалізм, а достатньо апелювати до ближчої і ріднішої естетики. Особисто мені «Троя» цікава не тому, що вона вписується в якісь філософські контексти, а через те, що цей роман для широкого кола читачів написано динамічно, артистично, зі справжнім відчуттям літературної гри. Було би добре, якби на подібну літературу в Україні був попит, якби у неї був масовий читач. Але, мабуть, ще доведеться чекати, поки ситуація зміниться аж настільки... Олеже, яким ти бачиш свого читача?

– Мій читач – це людина, яка… любить читати. І це не тавтологія, оскільки багато людей начебто читають книжки, та ще й доволі багато, але зовсім не люблять це заняття. Аналогічно, як багато хто живе подружнім життям, однак не любить одне одного. Любити книжки – це піймати кольорові ниточки, що стирчать з тексту, і міцно тримати їх в своїх руках, слідкуючи за візерунками, що складаються. Радіти їм, дивуватися, непомітно занурюватися у той світ, ставати одним з героїв. Можна, звісно, ухопитися за найтовщу грубу нитку сюжету і більше нічого не бачити, але сюжет ніколи не буде головним ані в літературі, ані в житті. Навіть коли 100-річні діди розповідають про своє життя, то згадують якісь деталі, їх співвідношення, а не формальний перебіг подій.

Нещодавно одна читачка з Тернопільщини написала мені, що книжки повинні допомагати людям жити, краще зрозуміти власне життя, розібратися в собі. Інший читач з Києва вважає, що література має ставити перед собою найбільш амбітні завдання, відкривати нові незвідані смислові території… Я дуже люблю своїх читачів!

– Журналістська діяльність (як і будь-яка інша ритмічна діяльність) накладає відбиток на мислення людини. Діяльність, наче фільтр, часто пристосовує людину до себе і значно рідше – навпаки. Вже у якості фільтра те, чим займаємося, пропускає в нашу уяву й фантазії творче проміння лише певного виду. Журналістика, мабуть, не є винятком. Як сталося, що репортерській діяльності не вдалося витіснити бажання писати художні твори? Як вдалося «вберегтися» для написання «Векли» і «Трої»?

– Ти правий: журналістика, особливо – репортерство, має прописку в реальності, а література – у метафізиці, і фільтр реальності дуже погано пропускає метафізичне проміння. Раніше я страшенно не любив журналістику (хоча особливо не поширювався на цю тему, особливо перед роботодавцями) за те, що вона спонукає бачити в людині насамперед соціальне створіння, а не духовне. Але згодом «пробачив» їй це, бо в житті бувають професії значно гірші. Інша справа – час, надлишком якого ще, здається, не похвалився жоден автор.

Раніше мені здавалося, що мій час для писання – це ніч, з усіма відповідними наслідками: зорі, тіні, освітлення, тиша. Але потім з подивом збагнув, що найкраще мені пишеться зранку і навіть в обідню пору. Утім, ніч не знівелювалася до кінця, це час для одкровень, несподіваних сюжетних ходів, порівнянь, прозрінь. Вночі вони самі до тебе приходять, без жодного примусу й зусиль.

– Химерність прози – у природі самої прози. Химерність – не плюс і не мінус, лише констатація. За зовнішніми ознаками діагностувати сьогодні химерність і містерійність прозового твору складно. Кажу «сьогодні», бо те, що вчора здавалося химерним, у наші дні вже такого ефекту не справляє. Тому орієнтуватися у подібних визначеннях треба насамперед на внутрішню природу твору, її треба відчувати на рівні дихання і життя. Що ти думаєш з цього приводу?

– Так, з легкої руки критика Євгенія Стасіневича мої романи почали відносити до «химерної прози». Паралельно звучали й такі визначення, як магічний реалізм. Перефразовуючи останнє, я би назвав свій стиль «реалістичним магізмом» – звісно, з певною часткою гумору. Дійсно, я не порушую законів фізики і не переступаю меж здорового глузду; химерність у моїх романах насправді доволі буденна, з нею можна стикнутися за рогом сусіднього будинку, в метро, фаст-фуді, та будь-де (навіть спіритичний сеанс у «Рабинях й друзях…» є доволі звичною практикою ХХ століття, що не потребує доказів і об’єктивно існує, хочемо ми цього чи ні).

Згадаймо Борхеса, котрий вважав, що кожен новий твір створює свій неповторний жанр, і ці слова важко заперечити. Якщо, звісно, мова йде про нові твори, а не плагіат чи стилізації.

Як на мене, внутрішня природа твору завжди тяжіє до проблеми самореалізації героїв, найкращого їх вираження, проявлення того, що їм найбільше потрібно саме у цьому літературному бутті. Якщо це авантюра – значить авантюра, якщо смерть – то смерть, якщо потрібно сидіти і напихати своє нутро їжею, як це відбувається з деякими персонажами «Трої», то тут теж нічого не можна вдіяти… Я зазвичай не знаю, що буде на наступній сторінці – для мене це справді одна з найбільших таємниць у світі.

Я вірю, що у найбільш вдалих місцях тексту лінійного часу, якого всі так бояться, – не існує, там панує вічність, такий собі літературний Рай. Тому такі фрагменти варто час од часу перечитувати з користю для душі і тіла!

– Інтереси і зацікавлення – своєрідні координати людини у духовному просторі. Чим цікавишся у мистецтві? Від чого кайфуєш найбільше, читаючи книжки, переглядаючи фільми чи слухаючи музику?

– У першій половині дня мені подобається готувати їжу під гарну західну рок-музику. В обідню пору найкраще читаються товсті романи лауреатів Гонкурівської, Пулітцерівської чи Букерівської премій. Ввечері немає нічого кращого, аніж перегляд якогось з фільмів братів Коенів, Террі Гілліама або чогось співмірного з цим. А вже перед сном варто прочитати кілька віршів – іноді це породжує світлі сни.

Чомусь не зміг до цього часу полюбити театр і класичну музику. Всі п’єси здаються мені однаково гарними або однаково поганими, а класична музика увергає в смуток, з якого потім складно вибратися. Можливо, все ще попереду і на мене чекають великі відкриття?

– Творчість яких зарубіжних та українських літераторів тобі цікава?

– Ніколи не набридає Борхес, читання його творів – це як зарядка для літератора, щоб тримати себе у формі. «Своїми» письменниками можу вважати Луї-Фердинана Селіна, Кнута Гамсуна, Нормана Мейлера, Ірвіна Велша, Девіда Мітчелла, Мішеля Уельбека, Донну Тарт, Курта Воннегута, Арто Паасіліни. Серед українських колег мене надихають деякі твори (або окремі місця) Василя Кожелянка, Олега Лишеги, Тані Малярчук, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Галини Пагутяк. У мене є передчуття, що у найближчі кілька років в Україні з’явиться роман, котрий завоює вибагливого західного читача, і це буде нове, ще невідоме ім’я.

– Якось у фейсбучному дописі Віталій Квітка написав про вади, які, на його думку, заважають українському письменникові вийти за межі творчої несвободи. Найбільшим негативом він називає анекдотизм оповіді (її неприпустиме скорочування), примітивну риторику, яка підмінює справжню психологію, намагання нашпигувати художній текст власними «мудрими» афоризмами, а ще – реалізм, який не дозволяє відпустити творчу фантазію на волю. А що, на твою думу, має допомагати письменникові реалізуватися у художньому творі? Якою є для тебе творча свобода?

– Дуже часто творчу свободу плутають з уседозволеністю, цинізмом, брутальністю, волюнтаризмом. Часом письменнику здається, що література усе стерпить, і чим несподіванішим, епатажнішим буде наступне речення або ситуація, тим краще. Насправді існує таке поняття як правда вимислу, без якої творча свобода перетворюється на велику мильну бульбашку. Що я маю на увазі? Іноді текст ставить перед письменником дуже складне завдання, яке можна вирішити тільки одним найкращим способом, а не двадцятьма і навіть не трьома. Важливо це відчути, зрозуміти, докопатися до істини, а не «вирішити» проблему якимось цирковим трюком.

Мені здається, що будь-який письменник стоїть перед завданням відчути дух свого часу (це неймовірно складно, оскільки сьогодення часто-густо бавиться з людьми своїми підробками – дешевими або складними) і співвіднести його з вічністю. З цим завданням у свій час чудово впоралися, скажімо, Шекспір і Сервантес, тому їх твори ніколи не знеціняться і не набриднуть.

– Беґбедер у романі «Хроніки туманної Трої» каже, що почав писати від незадоволення власним життям. Що інспірувало твої літературні заняття?

– Мені дуже симпатична теорія, що герої художнього твору від самого початку існують в небесних сферах, і завдання, місія автора – відчути їх, відшукати і подарувати літературне буття. Дуже амбітне, деміургійне завдання, так би мовити. От Векла, Тома, Мавра, Вася-Австралія і Ко мене і змусили перестати насолоджуватися мріями про роман, а сісти і почати працювати.

Загалом-то у кожної людини ще до народження є найкраще заняття, що здатне відповісти на всі питання, наповнити по вінця емоціями, подарувати інтелектуальну втіху і радість існування. Я дуже сподіваюся, що у моєму випадку мова йде про літературу.

– Яким буде третій роман Олега Полякова? Чи вже написано перші сторінки?

– Так, я вже завів у комп’ютері папку під назвою «Третій роман». Поки що там лише один вордівський файл з кількома розрізненими уривками. Ось, наприклад, один з них:

«Ви киянка? Я це зрозуміла по першим п’ятьом словам і тому, що дивитесь в очі співбесіднику», – сказала жінка-таксист Елеонорі.

Або ось цей:

«Поруч пробігає малий собака, у нього в зубах велика кістка – крива, стара, жовта, – схожа на люльку».

Ці уривки – найперше проявлення тих фотографій, про які ти згадував у першому питанні. А загалом про що буде третій роман – не маю жодної гадки! Він може бути однієї з безкінечних літературних галактик, яку я спробую відкрити для себе та читачів.



Додаткові матеріали

Ґжеґож Ґауден: Інститут книги має показати, що українська література не виникла п’ять років тому
Ознаки життя: 8 новинок сучукрліту на Форумі видавців
Від посмішки - до поцілунку
Олег Поляков: "У "Пузатій хаті" я побачив красуню з величезним носом"
Книжкові відкриття-2015 від знаних книголюбів
Iз натяком на молодого Тичину
08.12.2016|07:50|Re:цензії
Втеча по льоду
22.10.2016|21:27|Re:цензії
Від Троєщини – до Нурундері
08.03.2016|20:06|Re:цензії
Емоційна пастка для білки в колесі
24.04.2015|07:55|Re:цензії
Омріяного раю – не буде
20.02.2011|08:25|Re:цензії
Траєкторія вгору від Ліни Костенко
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери