По-справжньому випадкові події своїм корінням сягають чудес Першотворення. Крізь них проявляє себе реліктове випромінювання початкового часу, початкова, а не гіпотетична причина. Це не візит це врив, хіба ж це не очевидно,  – здивуєтесь ви з наївною щирістю. Але погляд матеріаліста, пущений просто з лобних долей, прониже ваше міркування, як кістки свого власного черепа, як світло темряву, і предметність вашого сприйняття опиниться під дуже великим сумнівом. Ви вже більше не зможете продовжувати. Ви навіть можете осліпнути (на якийсь час), і ваші очі будуть бігти рядками без найменшого розуміння того, що ви написали, і вам буде страшно, дуже страшно. Але не поспішайте журитись, тому що цим своїм, теж свого роду чудом нерозуміння, ви пізнаєте жаль і смуток і кінечність невиразної природи слів.    

Зранку землю огорнув густий туман рідкісного молочного кольору, який до невпізнання змінив все навкруги. Чорні тополі безслідно розчинялися в ньому на висоті якихось п’яти метрів, а від ворон лишився тільки звук — ще більш хриплий, аніж зазвичай.

По-справжньому випадкові події своїм корінням сягають чудес Першотворення. Їх відблиск в людській уяві як правило швидкоплинний, незфокусований і неконкретний. Людина не зможе вам відповісти, що вона щойно узріла, тому що для неї буде більш важливо не намагатись це зробити, буде важливо в цю мить щось інше.  

Старезний ліс завжди вічномолодий, адже на зміну впавшим деревам постійно встають юні. Впав-встав, впав-встав – всього лиш кліпання очей, вилуплених в стіну, лісу. Природа нашої свідомості прямопротилежна, тому що вона « як пожбурений вгору камінь ». Ми не зникаємо – за іншим принципом.  Нам властиво наздоганяти свого хвоста або розхилитувати язиком хворого зуба. Наші недосяжні мрії крадуть барви дійсності довкола. І в нас всередині, як в підвалі лампочка, живе мудрість – мудрість час від часу бачити все.

Я, звісно, мало усвідомлював, що востаннє перебуваю від неї так близько. Мені тоді здалося, що в  її обличчі з’явилося щось чуже, те, чого я ніколи раніше не бачив. Це не була змарнілість чи виснаженість. Це був вищий ступінь зневаги, для  демонстрації якої вона не доклала жодних зусиль. Причім, цю зневагу вона, певно, відчувала не тільки до мене, а й до всього світу.

По-справжньому випадкові події своїм корінням сягають чудес Першотворення. Вони зникають в будь-яку мить, власне, як і з’являються. Наприклад, банальну людину неможливо переслухати, адже ми постійно здогадуємось, що вона хоче сказати. Дивитись у вікно було би заняттям значно повчальнішим. Але чи не означає це, що ми неначе чекаємо, так, так, ми, виявляється, постійно чогось чекаємо. 

Раптово розбуджена посеред ночі людина встигає додивитись зненацький вивертас свого сновидіння перш ніж опиниться в  дійсності. Швидкість нашої свідомості, напевне, взагалі немає ніяких обмежень, тому по-справжньому розбудити нас здатні лише по-справжньому випадкові події. 

Андрій Безус буркнув щось малорозбірливе навіть для себе самого і натиснув педаль газу. 

А колись же ж прийде і той час, що чашку до рота тремтячою рукою донести буде несила. Мабуть, дивитимешся своїми розплющеними з остобісінням вже від одного того, що вони дивляться. Судячи з усього, той час ще не настав. Боже, який прекрасний цей світ. Як хочеться жити, і жити довго.

Натомість у квартирі пахло старими килимами, гарячими запиленими батареями і  більше нічим. Серед постраждалих  — сімдесятирічна господиня квартири і  тридцятитрьохрічна квартирантка, вони померли у своїх постелях — мирно, уві сні, були вкриті ковдрами; ще один тридцятирічний квартирант у реанімації.

Бог це любов. Де є любов – не треба Бога. І навпаки. Коли ж церква намагається знайти лазівку в цю хитромудру комбінацію слів, її наміри відразу стають очевидними, але не для всіх. Щось десь схоже відбувається і з літературою. Люди, чий розум влаштований так, аби в усьому шукати і знаходити раціональні зерна, відділяти, так-скать, зерно від полови, не відчувають себе сторонніми у світі мистецтва. Вони зруйнували монополію і однобоке бачення, вони розгойдали визначення, – вони дуже ускладнили прямування істинним шляхом. – Не страшно. І навіть навпаки.

«То, значить, ця клята «Їдальня Алеф» таки існує», — дійшов неминучого висновку Андрій Безус і  зупинив погляд на великій пальмі, до якої можна було дотягнутися рукою. «Звісно, вона жива, пластмасові в такі великі горщики не саджають», — слідчий подивився на пальму крізь пивний бокал…

Великий горщик… непогано підмічено. А дійсно, яка може бути причина посадити пластмасову декорацію у велику розкішну дерев’яну підтікаючу циберку повну щедрої і темної як ніч і як ніч бездонної землі? Давайте поглянемо на це питання   крізь пивний бокал,  як було сказано.  Ґрунт, земля, одні шари матеріалу побудовані з продуктів розпаду інших. Засуньте бігом руки в це темне і вологе диво – ви вже ним не раз були і ще не раз станете. Але за однієї, ясна річ, умови – якщо не перетворите своє життя на пластмасову декорацію, хіба ж це не очевидно? Не поспішайте ж витягувать руки – хай зарояться думки, хай з’явиться бодай таке-сяке виправдання цьому вашому маленькому подвигу духу. Пхайте їх далі – ці свої руки, пхайте, не бійтесь, глибше. Ось камінчик… ви ним вже колись були… – дух перехоплює від однієї лиш думки! Не перехоплює?

Що шукаєш ти, Літературо Нетвердого Факту? – До недосяжного порив душі кидає нас. І хай би ця дорога була вимощена марно потраченими зусиллями, йти по ній легко, йти по ній відрадно. Вічно йти за тою невиразною тінню, що біжить попереду і твоєю є тінню також.  

Олег Поляков, «Хроніки туманної Трої», випадкова зустріч головних героїв на останній сторінці роману.

Спочатку я подумав, що щось застрягло поміж вій, а потім з’ясував, що це людські фігури мерехтять на крижаному обрії. Незабаром роздивився, що вони їдуть на ковзанах. Їдуть швидко, з умінням, це відразу помітно. Силуети поступово наближаються і  — треба ж таке! — махають мені руками. Я махаю у відповідь, чому б ні… Та раптом моя рука втрачає силу, падаючи донизу — я бачу, хто ці люди! Перед кожним з них моє серце тріпоче (хоч і з різних причин), як осінній листок. А тут вони всі вкупі: Мавра, Артист, Ігор, слідчий Безус. Починаю тікати від них, та хіба втечеш по льоду від людей на ковзанах?