Олег Поляков написав роман, на який варто звернути увагу й витратити для початку три секунди. Як переконує нобелівський лауреат Даніель Канеман, три секунди – стільки триває «тут і тепер», ось точка відліку – перш ніж ви зробите вибір – читати чи не читати, якщо ім’я автора вам невідоме.

А нові імена в сучукрліті з’являються на полицях книгарень нечасто, тому цікавість взяла своє, тобто книжку – і з першого рядка автор заінтригував мене настільки, що я провела з ним, Веклою, її рабинями та друзями вихідні – в теплому ліжку. Я потрапила в деміургічну реальність, в якій герої й героїні говорять і чинять так, ніби життя перш за все забаганка-гра зі стереотипами й очікуваннями, мотиваціями, і з естетичними, і з літературними канонами.  Тут не можу не згадати про відгук Юрія Андруховича на цей ж роман-дебют: «Іноді закрадається думка про містифікацію, яку, проте, найкраще відганяти геть … Головне, що на цьому світі одним хорошим романом більше».

Роман можна назвати вдалим, якщо оцінювати масштаб поставленого завдання, рівень його виконання, тобто чи автор справився з тим, на що замахнувся, і, нарешті, чого вартувала ця гра. Про сюжети довго пояснювати не бачу сенсу: їх кількість обмежена, про це знають не тільки драматурги чи бібліоманьяки. Про стилістичні виверти, філологічні вправляння в висловленні думок, на жаль, не випадає говорити, бо автор скупий на зайві сентименти, епітети, складносурядні речення на півсторінки, вдатні експерименти з мовою. Словесна музика й техніка оповіді відступає далеко в бекграунд, натомість текст продукує несподівані смисли й цінності – ось це в автора вийшло справді цікаво. Хоч як у світовій літературі, так і в українській, вдалі романи, які б розібрали на цитати, трапляються вкрай рідко. Проте масштабні ідеї в романах точно бувають частіше.

Ідей в Олега Полякова вистачає, інша річ, що їх складно назвати новими. Героїні й герої роману – особистості сильні, харизматичні, готові йти на подвиги й крайнощі заради втілення своїх цілей в прекрасну реальність, навіть якщо йдеться про соціальні експерименти. Понад те, це люди, які мають незабутнє обличчя, наприклад, у чарівної незнайомки Векли така скульптурна ліпнина носа, що чоловіки спочатку закохуються в її ніс, а потім не можуть згадати, що робили у Веклиному ліжку і як там опинилися. У житті всяке буває, але тваринний магнетизм у цій історії не грає ролі, сугестія особистості – так. Бо йдеться про головну жіночу роль, яскраву і не зовсім зрозумілу чоловікам у романі. Та важливо інше, літературні деміурги кращі ролі нечасто віддають жіночим персонажам, та Олег Поляков – щедрий автор. Незвичайні жінки – Векла, Мануока, Тома, Марта – у силі та магії впливу не змагаються з чоловіками, владними чи успішними, розумними чи мудрими, ін та янь допомагають одне одному змінювати людей і світ навколо на прекрасний новий світ і людей в ньому, авжеж, ставити соціальні експерименти, розбудовувати-будувати будинки мрії й постійно самовдосконалюватися.  Чим не «Острів» Олдоса Хакслі, де панує любов, умиротворення й раювання  і нема місця для злості, зла, нещасть і несправедливості? Острів-мрія «Парадиз» теж пливе сторінками книжки, обрані ексцентричні оригінали й оригіналки мандрують у ньому, здійснюють містичні ритуали й долають обмеження цього світу, потрапляючи в потойбіччя, наперекір відомим законам фізики. Проте мова не про фантастичний роман чи детектив, це не традиційна жанрова література (та й тепер так писати не модно).

Закони жанру тут  безсилі, красиву художню реальність перекреслює та ж людська обмеженість – герої з героїнями не витримують напруги пристрастей, високої драматургії стосунків, які самі ж намріяли, викликів, які самі ж собі кинули. Автор зводить неземну одвічну мрію про рай до людського абсурду, де логіки нема, здоровий глузд більше не грає ролі.  Що ж сталося?

Збережемо інтригу, за переповідання сюжету й анатомічні подробиці еротичних сцен варто закидати гнилими помідорами не авторів, а таки критиків. Ясно одне: якщо книжку дочитали до кінця – свічки недаремно горіли, а рабині й друзі пані Векли страждали не тому, що автор їх зумисне мучив. І якщо повірити персонажам Олега Полякова, то омріяного раю – не буде. Він якщо і трапиться на життєвому шляху, то виглядатиме зовсім по-іншому, як уявлялося. Головне його впізнати, не пропустити, не проминути.