Звісно, цілих два томи книжки під назвою «Подорож на Пуп Землі» Максима Кідрука — це, швидше, репортажна белетристика, але не без цікавих історично-культурних рефлексій та сякої-такої художньої сюжетності. Однак тут принаймні немає жодного слова про нещасну долю українських заробітчан за кордоном, якою зазвичай повниться література такого кшталту. Труднощів не бракує, проте все воно якось не дуже важить, — чи то через «вік той молодий» головних героїв — юнака з Рівного і його чеського приятеля, чи вже ці веселі рефлексії належать поколінню мандрівників ну зовсім іншого кшталту — «без шаблі й Вітчизни», так би мовити, зате з жагою першопрохідців у голодних очах.

Звісно, коштів у головного героя на банківському рахунку — себто відсотків від продажу книжок про ЗD-моделювання — для подорожі до Перу явно замало. Адже ціна на квиток за тринадцятигодинний трансатлантичний переліт — від 500 до 900 євро! Тому не менш цікаво, ніж про мандрівку від Еквадору до Перу, читати про те, як саме такі мандрівки готуються. Отже, крім писання оглядових статей у технічні журнали і проектування систем опалення офісів та житлових котеджів, автор книжки зазвичай вмикає двомісячний «режим екстремальної економії», що передбачає триразове харчування — понеділок, середа, п’ятниця…

І вже зовсім смішними видаються будь-які фінансові проблеми там, під палючим сонцем чілійської пустелі або в засніжених горах еквадорських Анд, коли на двох білозубих європейців, що дряпаються по скелях без жодного спорядження, дивляться як на самогубців, — проте «щільно стиснуті губи та біснуватий полиск у їхніх очах виказують похмуру рішучість». Одне слово, весело, й не схоже, що, крім пустельних вітрів і ящірки на бархані, десь гуляє світова фінансова криза.

Загублене місто інків Мачу Пікчу, легендарне озеро Тітікака, діючий вулкан Котопаксі, нарешті — чилійська Долина Смерті, — всі ці екзотичні місця Південної Америки автор описує просто й невимушено. Ніби все воно було варте уваги хоча б заради того, щоб несподівано надибати в якомусь задрипаному селищі в перуанській пустелі стариганя-українця. Або виявити, що на острові Пасхи немає телебачення, не працює жоден із годинників, зате є Інтернет. Але як, мабуть, приємно, коли несподівано усвідомлюєш, що до всіх твоїх недавніх «люблю» — ну там «шашлики на природі», «дивитися футбол з друзями» чи «спати до десятої ранку в неділю» — додалося «люблю пустелю». Уявляєте? Де та пустеля, і де ваші київські Позняки з усіма вище переліченими втіхами обивателя…

Ігор Бондар-Терещенко