Романтика втечі від цивілізації свого часу породила цілий оповідний жанр як у кінематографі, так і в літературі. У культовому роуд–муві на кшталт фільму «Безжурний їздець» Деніса Гопера герої–хіпі бездумно мчать крізь всю Америку в пошуках ефемерної американської мрії, а ось роуд–сторі з літературного поля мандрів іноді пропонують дізнатися про глибші причини такої інфантильності. А вже для цього утікачам треба щось більше за придорожнє вогнище чи ночівлю в степу, і тому ідея притулку, сховища, духовної резервації — ось те, що сповнює хоч якимсь сенсом строкату подорожню прозу таких видатних авторів, як Джек Керуак, Джон Стейнбек і Мілан Кундера. Не став винятком і британський письменник Алекс Гарланд, чий роман «Пляж» (за ним свого часу був знятий фільм iз Леонардо Ді Капріо у головній ролі) щойно побачив світ в українському перекладі у видавництві «Нора–Друк».

Отже, причини, які штовхають героїв цього роману до нехтування цивілізаційними благами у рідних країнах буржуазної Європи, від початку ніби різні. Хтось свідомо шукає розваг у туристичних мандрах, хтось потрапляє у вир подорожі з «соціально–комунікаційних» причин. Себто коли звільнили з роботи, кинула дівчина чи дістали кредитори. Але у будь–якому разі це втеча від життя, його імітація у «туристичній» моториці тощо. «Ця подорож відкрила мені очі на одну важливу річ: утікати від проблем у буквальному розумінні — дуже помагає, — зазначає Ричард, головний герой роману «Пляж», втративши кохану. — Я сів у літак, і все пов’язане з Англією миттєво втратило сенс. Щойно спалахнув значок «Пристебніть ремінь», як тривога згасла. І покоцані підлокітники тепер хвилювали мене значно більше, ніж моє розбите серце. А вже як літак піднявся у повітря, з голови вилетіло навіть слово «Англія».

До речі, слово «Україна» у таких адептів «пляжного» жанру в сучасній українській літературі, як Максим Кідрук чи Ірена Карпа, також випаровується, щойно за обрієм зникне рідне село. Суцільні мандри нон–стоп — взагалі зручна річ, яка будь–яку літературу рухає не вглиб жанрово–національної екзистенції, а вшир, чи пак у далечінь нескінченних пошуків кращої долі у чужих краях. Зрештою, про «пошуки» у нинішньої космополітичної автури не обов’язково мусить згадуватись, оскільки для неї — це мандри заради мандрів. І хоч Ричард у романі «Пляж» не належить до категорії звичайних туристів, але екстремальних видів відпочинку (принаймні спочатку), які б збудили думку, витягши з буденної летаргії, не дуже потребує. Хіба що, будучи англійцем, прагне екзотичних вражень, як усі зануджені культурою європейці. «Колекціонування спогадів або вражень — ось що з самого початку було головною метою моїх подорожей, — свідчить він. — Я захопився ними, як інші люди захоплюються збиранням марок, і скрізь тягав за собою список того, що ще треба побачити чи зробити». Але, підсівши на «мандрівний» наркотик, наш герой прагне більшого.

Таким чином саме життя виводить наших туристів на стежку війни із самим собою. Так, у романі «Пляж» героям підкинуто мапу міфічного острова, на якому можна знайти бажаний спокій. Ну а екстремальні пригоди обов’язково трапляться, та ще й такі, що буде важко втямити, чи саме з тобою сталося це жахіття.

Як потрапляли на таємничий Острів вибрані таборяни? Відповідь на це питання точно не для туристичних путівників, оскільки все, що там рекламується: заморський рай, екзотичні лакуни, не загиджені цивілізацією, та решта спокусливих речей, — героями роману «Пляж» ще на початку 1980–х було визначено як загиблі, втрачені для відпочинку місця. І так було майже всюди, де вони побували, себто у хваленому Гоа, на Таїті, в Таїланді, а також у десятках інших «альтернативних» місць відпочинку європейської публіки. При цьому самі першопрохідці, які заснували згодом комуну на одному з островів, туристами не були. Вони знайомились у кращих традиціях безпритульної культури: хтось мало не поцупив гаманця на вокзалі, і його зловили за руку, привівши у компанію; хтось загубив документи і, не знаючи, куди подітися, натрапив на свого рятівника, який саме вирушав у небачене острівне Ельдорадо; комусь просто пощастило натрапити на острів у своїх блуканнях світом. Ну, а далі — буденна колія далеко не пригодницького сюжету — асиміляція на острові, життя комуною, двічі на день — рис, упродовж дня — робота: рибальство, садівництво, куховарство і теслярство.

Тож не дивно, що ближче до завершення історія про райський пляж і купку богемної молоді на ньому починає нагадувати відомий роман–притчу «Володар мух» Вільяма Голдінга. З одного боку, небезпека зіслизнути у заїжджену колію класичного сюжету існує завжди, щойно автор береться за велику форму. Адже сюжетів, згадаймо, світова література знає не так уже й багато. З іншого боку, яку ще глибоку філософію можна розвести на жанровій мілині «пляжного» роману? Лише комунальна проблема співжиття спадає на думку, лише ця «булгаковська» панацея, яка рятує заблуканий сюжет фінальним роз’ясненням того, чому люди не міняються, а псує їх хіба що квартирне питання. Ось і в романі Гарланда острівний Едем стає справжнім пеклом, ріднішим його мешканцям за решту колишніх «материкових» чеснот, себто за дружбу, милосердя, співчуття. Омріяний рай на краю світу виявляється комфортною банкою, в якій опинилася купка павуків. Молодих, агресивних, озлоблених. Як гадаєте, чим вони займуться у фіналі роману?

Ігор Бондар–Терещенко