Ліна Костенко, яка 19 березня буде зустрічати своє 81-річчя, збирає величезні аудиторії на презентаціях цього твору. Так було в Рівному, в Києві, і у Харкові. Книгу, яку  і видавці зробили шедевром поліграфічного мистецтва, однаково важко купити що у Львові, що у Луганську.

Громадяни України як україномовні, так і російськомовні, прагнуть спілкування з поетесою. І це теж не просто феномен літературного життя. Вони хочуть почути від неї щось більше, ніж може сказати навіть найвидатніший поет. Люди прагнуть правди і справжніх духовних орієнтирів. І тому вони звернули свої сподівання на жінку "з бездоганною репутацією", яка ніколи не прогиналася перед будь-якою владою: вона не боялася відкрито підтримувати дисидентів у радянські часи, говорила те, що думала. Після 1991 р. не почала збирати політичні дивіденди за своє дисидентство, а при режимі Леоніда Кучми взагалі пішла у внутрішню еміграцію. Змогла відмовитися від звання Героя України на своє 75-річчя. У перманентному протистоянні народу і влади, яку цей же народ і зробив владою, Ліна Костенко залишалася на боці народу. Тому зараз від неї чекали, радше, не роману, а маніфесту. Поетеса це відчувала, і, мабуть, тому завершила текст словами, які мною наведені як епіграф до цих роздумів.

Роман чи не роман?

Чесно кажучи, я з певним острахом почав читати текст Ліни Костенко. Великі поети не завжди виявляються великими прозаїками. Мені дуже не хотілося, щоб ці перестороги справдилися. Але сама авторка ніде не вживає стосовно свого твору визначення «роман». Тільки «записки». А суржикове слово «самашедший» підкреслює самоіронію. Її текст – це скоріше за все суб’єктивний щоденник перебування у світі: «Цікаво, чи хтось на світі веде діяріуш людства? Не свій особистий щоденник, не мемуари і спогади, не історію держав і народів, а саме діяріуш, запис дій і подій, компендіум фактів, щоб хоч щось збереглося в пам’яті, що діялося на цій планеті. Бо ж пропаде, щезне, висвистить, і то ж не вітрами Історії, а через кватирку на кухні». І далі: «А щодо інтриги, то це вони даремно, інтрига скрізь і у всьому. Глобальні сюжети не потребують розкрути. Вони цілком достойні пера комп’ютерної мишки».

Це моє припущення, але здається, що текст і писався спочатку просто як нотатки подій, які вразили авторку. Вже потім, коли їх накопичилося багато і коли мимоволі в них почав проглядати сюжет, Ліна Костенко придумала героя, який нібито і вів щоденник.

Отже, ми маємо справу з якимсь новим жанром в художній літературі. Його можна назвати екзистенційним протоколом зануреності у світ. Дуже схоже на протоколи спостережень та самоспостережень у соціології. Мені, як соціологу, саме з цього погляду було цікаво читати текст. Думаю, що мої колеги ще оцінять зроблене Ліною Костенко. Все  у неї протокольно точно стосовно фактів і стосовно самих фреймів сприйняття.

Думаю досить скоро з’являться літературознавці, які почнуть аналізувати жанрові ознаки «Записок» і з захопленням повідомлять читачам, що це – постмодерністський роман, в якому переплелися і всесвітні, і суто українські, і сімейні події. Але сама авторка над такими судженнями, мабуть, покепкувала б. «Підхопили постмодернізм як вітрянку, розчухали до крові, ну, і яке ж тепер обличчя літератури?».

«Записки» – хоча і прозовий, але текст поета. Тут велика кількість афоризмів, які розберуть на цитати і мотто. Одні стосуються українських реалій. «Огидне явище – депутатська линька. В’їхали на одній партії, злиняли в іншу. Шерсть літає в повітрі, як тополиний пух». «Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути». «Нас тільки й вистачило, що на скепсис і на іронію. А скепсис – як сепсис для цієї нації в її теперішньому становищі». «Я втрачаю терпіння терпіти». Інші афоризми про сучасний світ. «Бог війни може бути задоволений. Меч у крові, щит відблискує полум’ям. Над людством з реактивним свистом проносяться літаки. Світ приростає джихадами». «Я не військовий і не політик, але я нікому в світі не радив би обстрілювати чужі мечеті. Як і церкви, і костьоли, і пагоди». «Чорна діра терору втягує всі країни. Людство ходить навшпиньки, щохвилини обминаючи свою смерть».

Герой

Формально героєм твору є киянин 35 років, системний програміст. Був учасником студентської «революції на граніті». Захистив дисертацію. Потомственний інтелігент. Батько – відомий перекладач, мати – співачка. Родина з великими традиціями. Батько – шістдесятник, учасник дисидентського руху. Мати під час ліквідації Чорнобильської катастрофи брала участь в концертах і тому рано померла. Батько одружився вдруге, з чим у глибині душі герой погодитися не може.

Автор до свого головного персонажа поставилася досить дивно. У нього немає імені. Просто голе «Я». Правда, це стосується й інших героїв. Є персонаж Дружина, є персонаж Теща, є персонажі Малий (син), Батько. Є персонажі, названі за якою ознакою. Красива сусідка – Ґламур, друг-програміст, що розповів анекдот про лева, перетворюється на Лева, інвертованого на пустелю. Син нової дружини батька називається просто Тінейджером. Власне ім’я є лише у сина сусідів – Борька. Його батько, крутий бізнесмен, якого вбивають у під’їзді, до свого кінця так і зветься – Борчин батько. Лише після смерті чоловіка Борчина мати перетворюється на Ґламур.

Таке ставлення до героїв можна пояснити по-різному. Можна сказати, що, їхні імена не мають значення. Мова йде про кожного з нас. Але ж чому всі політики названі своїми справжніми іменами? І чому винятками є нетиповий Прем’єр і леді Ю? Всім цілком зрозуміло, що йдеться про В. Ющенка та Ю. Тимошенко. Чому саме вони incognito? Це стосується не лише людей. Усі міста називаються своїми іменами і лише Сівєродонецьк іменується «одним зі східно-південних міст». Мабуть, у авторки була своя концепція хронотопу, тобто часових і просторових вимірів твору. Але мені вона залишилася незрозумілою. Більш того, це позбавляє певні сюжетні лінії прозорості. З таким набором імен неможливо створити великий художній простір. Він і лишається схожим на сільський. В селі люди можуть обмежитися прізвиськами і, живучи все життя поряд одне з одним, можуть не знати справжніх прізвищ своїх сусідів. Сучасне велике суспільство передбачає розгалужену систему імен, через яку люди розташовуються у складному суспільному просторі. В тексті Ліни Костенко дія переважно відбувається в просторі квартири. Інколи герої здійснюють прогулянки. Десь за горизонтом існують місця їхньої роботи, які ми не бачимо. Соціальні стосунки теж описуються винятково в термінах кровної спорідненості, сусідства та дружби.

Повернуся до головного героя. Він, як на мене, особистість не дуже цікава. Пересічна. Хоча захистив дисертацію і має сучасний фах, але мислить в цілому архаїчно. Дивиться, слухає і читає новини, а потім зітхає і страждає. Для сублімації починає записувати. Він – планшет всесвітніх новин у тому вигляді, як їх відобразили українські засоби масової інформації. В українській літературі є Літопис Самовидця, який писав про те, що бачив на власні очі. Герой Ліни Костенко – це Телевидець. Він записує те, що йому показали. Можливо, за задатками він теж Самовидець, але глобалізація зробила з нього Телевидця.

Коли я кажу, що герой – пересічна особистість, то це не означає, що він примітивний. Він любить і знає літературу. З дружиною, яка пише дисертацію про Гоголя, може довго обмінюватися цитатами з творів Миколи Васильовича. Любить і добре знає твори Михайла Булгакова. Людяний, готовий допомогти будь-кому. Кохає свою дружину і дуже залежить від її настрою. Тільки мені не зрозуміло, чим він може бути цікавим дружині. Робота, якою він задовольнився, дає йому лише заробіток. Він про неї не думає як про поле творчості. Правда, коли стає безробітним, то ледь не наклав на себе руки. Знову знаходить таку ж роботу, навіть з меншою зарплатою. « Працюю тепер на одному зі старих, дивом ще уцілілих заводів. Умовно його для себе називаю «Кварк», хоч назва у нього колишня, гучна і наукова, але він їй відповідає не більше, ніж цей химеричний гіпотетичний кварк. Словом, «Три кварка для містера Марка», як там кигикнули ті чайки у Джойса. Робота майже та ж сама, що й раніше, тільки ще рутинніша, і платять удвічі менше ». Але телевидець увесь час рефлексує про долю України, про світове безумство, про сенс буття.

Не поганий, але невиразний чоловік. Як персонаж непереконливий. Навряд чи авторка хотіла змалювати саме такого неактивного, рефлексуючого, але з явним браком волі чоловіка. До того ж в його духовному світі не вистачає виразних ознак професії. Як правило, системні програмісти закохані у віртуальний світ. Це – особлива субкультура. Відблиск цієї субкультури є на іншому персонажі, якого позначено як Лева, інвертованого на пустелю, але не на головному героєві.

Смислоформуючою подією життя героя твору була «революція на граніті» 1990 р.. Тоді разом з іншими студентами він голодував, вимагаючи відставки голови уряду В. Фокіна, націоналізації майна Компартії, відмови від нового союзного договору і т. д. На майдані познайомився з майбутньою дружиною. Але після тієї зоряної миті – суцільне розчарування. « З часу нашої революції на граніті – скільки ж це проминуло? 14 років! А життя як не було, так і немає. Ту частину забрала та влада, цю споганила ця. У перспективі, не виключено, мезозой ».

Оскільки більшість часу телевидець є неактивним, страждальним, то варто задати запитання: а чи насправді він головний герой Ліни Костенко? Однозначно на нього відповісти неможливо. Більшу частину книжки головним героєм є потік світових новин. Він набув самостійності не тільки від споживачів, але і від тих, хто події перетворює в новини.

Характеристики цього потоку заслуговують обговорення. Перш за все, маю на увазі таку рису як катастрофізм. « Горить Кабул. Димлять руїни веж у Нью-Йорку. Поліція в Пакистані стріляє у демонстрантів. Демонстранти палять американський прапор. Мільйони біженців сунуть через кордони – свої, чужі, наші. В Сан-Домінго ридають люди. Над Чорним морем ридають люди. В Алжирі потоп. У Вінниці хтось підриває маршрутки ». Більша частина щоденника складається саме з таких записів. Інколи катастрофізм набуває романтичного характеру. Це тоді, коли мова йде про стихії. « Самі урагани чого варті. Жаннет і Ель-Ніньйо, Ізидора і Френсис – як вони перегукуються через океани, як вони прагнуть одне до одного. Це великий роман. Це Трістан та Ізольда стихій ». Витримати вразливій людині все це важко. « Все змішалося у моїй голові. Вибух метану, 10-ліття ГКЧП, фестиваль помідорів в Італії, бомба у Сан-Себастьяно, павуки-каракурти, що покусали людей у степах. Солтис, що повбивав своїх рідних у Сакраменто. Боюся, що я таки перекрою плащ на мантію і таки підпишуся: Фердинанд VIII ».

Гоголівська алюзія потребує розбору. Фердинандом VIII підписувався герой «Записок божевільного», якому відкрилося, що він і є король Іспанії. У Гоголя – це індивідуальне безумство дрібного чиновника, пересічної людини, що не витримала тиску суспільних структур. Але гоголівський герой – слабка ланка суспільства, яка не заперечує його цінностей, які й позбавляють його розуму. Мало того, він дуже прагне досягти цих цінностей.

Твір Гоголя був джерелом натхнення для інших письменників. Безумство дозволяло подивитися на світ іншими очима, відсторонити його і побачити в ньому ірраціоналість. Такий прийом використав великий китайський письменник Лу Сінь, який теж написав «Записки божевільного». У Ліни Костенко божевільним себе називає нормальна людина. Безумним же став світ. Можна навіть сказати, що герой твору надмірно нормальний для нинішнього світу. Саме нормальність заважає йому зрозуміти новий світ і знайти своє місце в цьому. Тому «український самашедший» XXI ст. зовсім не тотожний гоголівському божевільному XIX ст., або лусінівському божевільному початку XX ст.

Герой записує: « Схоже, що трагедії стають буднями людства ». І це наступна характеристика новостійного потоку, створеного світовими і українськими ЗМІ. Коли катастрофи стають буднями, то люди просто на них не звертають увагу. А це, в свою чергу, веде до огрубіння душ, цинізму і відсторонення від світу. Таким чином, у разі атомізації суспільства, коли люди не можуть колективно виробити відповідь на загрози, такий потік новин виконує репресивні функції. Він примушує глядача/читача/слухача відчувати себе ще меншим, ще більш вразливим, не розуміючим, в якому світі він живе. Особливо сильно своєю репресивною стороною потік новин повертається до соціально відповідальних споживачів, які звикли до того, що вони відповідають за все. Він штовхає їх до деградації волі, або до демагогії, або до своєрідного шизофренічного буття у світі, коли людська душа розколюється на чутливу совість і апатичну волю.

Сюжет

Якщо під сюжетом розуміти розвиток подій, пов’язаних з життям головних героїв, то в даному творі він дуже невибагливий. Живе в час суспільних перемін програміст-невдаха. Не може влаштувати власне життя і життя своєї сім´ї. Більш активні друзі або виїхали за кордон, де працюють за фахом, або ж в Україні грають за новими правилами. У програміста починаються проблеми з дружиною. Вона демонструє йому розчарування. А він їй розповідає про світові й українські проблеми. Його хвилює те, що вимріяна країна виявилась зовсім не такою, на яку він сподівався. Він постійно підкреслює, що українці в своїй незалежній державі знову опинилися як в гетто. Потім у зв’язку зі складним економічним становищем фірма, в якій він працював, починає скорочувати штати. Під скорочення потрапляє і головний герой. Довго не може знайти роботу. Це ще більше загострило стосунки з дружиною. Ледь не наклав на себе руки. Це і стало переломним моментом в подружньому житті. Знов повертається кохання. Роботу знайшов, хоч і менш оплачувану. Як барометр відчуває наближення бурі. І в кінці 2004 р. приєднується до протестів на Майдані Незалежності. «Помаранчева революція» знімає з людини закляття пасивності. Наш герой відчуває, що знову живе, що від нього щось у житті залежить. Немає у нього повної довіри до лідерів, але у нього з’являється віра у народ.

Є в тексті багато додаткових сюжетних ліній. Стосунки з батьком і його новою сім´єю. Стосунки з тещею, яку забрали в місто з Чорнобильської зони. Вона в творі – і втілення народного розуму попередніх поколінь, і слухач радіо на кухні. Новини її теж лякають і не поміщаються на її планшет свідомості. Через тещу в роман входить і сама Чорнобильська зона з усім своїм запустінням і мародерством. Декілька сюжетних відгалужень єднають героя твору з друзями.

За усією цією банальністю приховується декілька більш глибинних і власне глибоких сюжетів. Перший із них пов´язаний з пригодами людської повсякденності у часи соціальних змін. Як відомо, повсякденністю називають той шар нашого життя, який ми сприймаємо як узвичаєний, стабільний. Від нього ми можемо підійматися до метафізичних висот, ми можемо вступати у суспільні дебати, битися за проекти майбутнього, але ми потребуємо стабільної повсякденності як твердого ґрунту під ногами. Саме в ній основа нашої психічної адекватності. Але з кінця перебудови і особливо з розвалом Радянського Союзу повсякденність стала рухливою, непередбачуваною, загрозливою. « Часом не хочеться повертатися додому. Сиджу у сусідньому скверику, дихаю пахощами бузку. Спостерігаю дітей у пісочниці. Теж матюкаються. Бомжі на лавках розпивають пиво, закушують здобиччю зі сміттєвих баків. Кидають риб’ячі скелети у давно висхлий фонтан». «Тільки й чуєш: там убив, там зарізав, там знайшли розчленоване тіло. Почастішали грабунки у поїздах, розбійні напади на дорогах. У Дніпропетровську розкрили банду кілерів, що приймали замовлення по Інтернету». Інформаційні шуми стають одним з факторів, що позбавляють людину твердого ґрунту під ногами. «Репродуктор на кухні бубонить і виспівує. Телевізор підморгує срібним більмом. Деренчить телефон. Зумкотять комп’ютерні ігри. У сусідів ремонт, мозок просвердлює електродрель. Я вже весь підмінований тими дзвінками і звуками. Мегабайти моєї пам’яті привалила інформація. Борсаюся, як у пісках».

В інформаційних потоках змішується раціональне і ірраціональне. Сам герой вже сприймає роки за східним календарем. Навіть політичні події асоціюються зі східною символікою. «Касетний серпентарій у рік змії». В життя людей міцно увійшла астрологія. В ній вони мимоволі шукають якихось пояснень того, що раціональним чином збагнути неможливо. «…Знаменитий астролог з ассірійською бородою сказав, що Україна – це прекрасна країна під знаком Тільця, яка уміє чекати, і що вона таки дочекається свого зоряного часу».

Однією з характеристик катастрофічної зміни повсякденності є зміна соціальних ролей, яка стає особливо болісною у малих групах. Перш за все, це гендерні ролі. У нашому випадку в полі зору опиняється криза чоловіків. « Це посліднє діло, коли мужчини нічого не можуть вдіяти, у нас всі мужчини нічого не можуть вдіяти, я боюся, що моя дружина стане феміністкою і пошле мене на фіґ». Дружина головного героя таки дійсно пішла в організацію феміністок. Пише з колежанками відозви і проекти. І при цьому постійно тероризує чоловіка, очікуючи від нього сильних маскулінних якостей. «У дружини тяжка неврастенія. Вона щомиті зривається, вчора перець у пральну машину вкинула. А що я під рукою, то дістається найбільше мені. – Нормальні люди давно вже знайшли себе у новій реальності – кричить вона. – Борчин батько процвітає у бізнесі. Твій друг працює у Каліфорнії. А ти? Хто ти?! Ти про сина подумав? Він що, має успадкувати твій ідіотизм?». Але гендерні кризи завжди обопільні. Тому криза чоловіків своєю зворотною стороною має кризу жінок. Жіночі якості набувають агресивного забарвлення. «Сурмлять фанфари секс-революції. Продукується порно і еротичні шоу. Тепер найбільший комплімент жінці – що вона сексуальна. Хоча, як на мене, це комплімент сумнівний. Сексуальність напоказ – прерогатива шльондр». Змінилися манери одягатися. «Застарілі у мене поняття. Озираюся на свою юність. Тоді пупи були не в моді. Тоді в моді були обличчя».

Власне, герой не проти змін у гендерних стосунках. Він погоджується, що чоловіча цивілізація дійшла до свого самозаперечення. Але він цілком слушно вважає, що просте вивертання гендерних ролей не вирішить жодної проблеми. «Мені що ґендер, що тендер. Щось, мабуть, про рівність прав. Я не люблю феміністок. Жінки, налаштовані супроти чоловічої статі, це неприродно. З іншого боку, цивілізація ж таки чоловіча. Вона ж таки справді стоїть на агресії і владі, на силі, часто тупій і брутальній».

Змінюються і стосунки між людськими генераціями. Батьки не можуть вплинути на дітей і лише констатують, що їх син вчиться погано. Лад суспільного життя штовхає дітей до інших зразків. «Мені здається, наш малий заздрить Борці. У Борьки собака, у Борьки магнітола. У Борьки тачка крута, і папа крутий, і охоронець, як Термінатор з фантастичного трилера. А я, хто я в очах малого, з моїми вічними проблемами, з непрестижною машиною і постійною тривогою за завтрашній день?»

Відчуження повсякденності відбувається і через зміни середовища міста, які відображають забаганки можновладців. Це стосується навіть історичних місць надзвичайної значимості. Тому Київ, як тією чи іншою мірою і інші міста України, втрачають чи вже втратили своє власне обличчя. «Тут Історія ходить навшпиньки, а вони риють, довбають, зварюють». Наслідки одні й ті ж – черговий підземний магазин, черговий тріумфалос.

Є й багато інших факторів, які проблематизують повсякденність. СНІД, атипова пневмонія і т. д.

Другий глибинний сюжет пов´язаний зі стосунками людини і держави. Традиційно держава сприймається більшістю людей як інститут забезпечення хоча б мінімуму соціальної справедливості. Держава мусить сприяти збільшенню суспільного блага. Але все змінилося в незалежній Україні. «Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, – не він, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі».

Не можна сказати, що влада повністю досягла свого. Під позірною апатією постійно відчувається спротив народу проти свавілля правлячого класу. Точкою конденсації незадоволення стає вбивство Георгія Ґонґадзе. Власне, мученик Георгій Ґонґадзе є одним з головних героїв твору Ліни Костенко. Під знаком його відтятої і незнайденої голови Україна вступила у XXI ст. «…Україну запустили у майбутнє під знаком одрубаної голови». Можна навіть сказати, що текст є розповіддю про посмертне життя українського журналіста, який насмілився публічно сперечатися з президентом. Але «душа пручається вірити, що це вбивство замовив президент. Втім, він чи не він, але вони могли. І ось цей розлом суспільства на «ми» і «вони» - фатальний. Це спрацювало, як детонатор. І все, що накипіло за ці роки, вибухнуло і зірвало дах. Київ заклекотів».

Ґонґадзе перетворився на символ опору суспільства владі. І навіть можна сказати сильніше – народу державі. Адже «Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа». Більш того, влада ставиться до країни як хижак до своєї кормової території, де він полює. «У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне».

Для героя це вдвічі трагічніше. Смислом життя для нього і його предків була незалежна Україна. І він у розпачі вигукує: «Краще б такої України взагалі не було. Мріяли б про неї, боролися б. Підростали б нові покоління, ладні за неї життя віддати. Література була б – хай заборонена, хай самвидавська, але ж література, а не заслинене матюками плюгавство».

Ґонґадзе супроводжує героя увесь час, поки він шукає свого місця в суспільстві. І в зоряну хвилину на майдані Незалежності вони опиняються поруч. «У наметі Ґії Ґонґадзе тихо жевріють свічки, і від їхнього тепла сильніше пахнуть на вулицю приморожені за ніч яблука».

Україна як проект і дійсність

Можна сказати, що твір Ліни Костенко про Україну в сучасному світі. Звучить, мабуть, занадто патетично, але так воно і є. Через пересічного героя, його рідних, його друзів і знайомих, через політиків і особливо через ЗМІ постає образ країни. Цей образ має дві складові – нормативну і реальну. І ці складові не відповідають одна одній, постійно конфліктують у душах героїв. Думаю, що в цьому і полягає особливість сучасної України. Про цю особливість мало хто наважується говорити, хоча насправді вона давно вже мусить стати предметом загальнонаціональної дискусії.

З одного боку, Україна – це держава, яка має свої просторові виміри. В творі вони представлені певною сукупністю образів. Якщо спробувати їх узагальнити, то вони утворять фігуру, близьку до трикутника, в кутах якого будуть Львів, Луганськ і Одеса, а посередині найдовшого з ребер – Київ. Отже, найвиразнішою специфікою наділені прикордонні території і центр.

Донбас на сторінках твору присутній постійно. Декілька разів мова йде про вибухи на шахтах і про постраждалих гірників. Потім ми бачимо протестуючих шахтарів у Києві. «Сонце палить немилосердно. На Майдані клаксонять машини швидкої допомоги. Голодують шахтарі, домагаються своїх прав. Сидять, як африканці, голі до пояса, гуркають касками по асфальту, калатають пластиковими пляшками з-під мінералки. Це вже звичний тамтам нашої демократії. Але хто їх почує? Вибори вже минули». Ще далі Донбас представ депресивним регіоном зі зношеною інфраструктурою, яка загрожує життю людей. «У Суходольську на Луганщині взагалі пів міста загриміло в лікарню. Труби зношені, десь прорвало, каналізаційні консистенції потрапили у водогін, фекальні маси плавають по місту. Люди похворіли на вірусний гепатит».

Інколи образ нашого міста набуває романтичних рис. «Місто Луганськ окупували сови. Вдень сидять на деревах, вночі полюють на гризунів. Світять жовтими очима, як ліхтарики з потойбіччя, ширяють в темряві вулиць, тиркаючись об скрижанілий сніг. З’їли всіх мишей і кажанів, тепер голодні коти інфернально нявкають по дворах». Не знаю, як сови могли з’їсти взимку кажанів, але не в тому суть. Донбас за допомогою засобів масової інформації для Києва і решти України набуває міфологічних рис. Звідціля очікують чогось надзвичайного. І страшного, і великого, і доброго. До цього повернуся, коли прийде час поговорити про стосунки Сходу і Заходу України.

Географічні образи в творі не є самоцінними. За ними треба бачити щось більш вагоме, а саме, – проект України. Найбільш проникливі в інтелектуальному плані герої Ліни Костенко розуміють, що це саме інтелектуальний проект. При зіткненні з дійсністю він демонструє свою вразливість. До таких персонажів належить батько нашого героя. Він говорить: « …Коли Україна поневолена, змучена, але бореться, то вона є. А коли вона ось така ніби вільна, ніби незалежна, а насправді невизначена, хистка, компромісна, то вона вже неспроможна бути». І ось симптоматична сцена. Герой на кладовищі. Ходить між могил Стуса, Світличного, Миколайчика, Чорновола, Горської і Симоненка. «І далі, й далі у вічності – всі, про кого співає один з наших молодих співаків: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої». І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, які тримають лінію оборони».

Але країна не може триматися лише обороною мертвих героїв. Більш того, мрії цих героїв постійно вступають у суперечність з дійсністю. Можна тут зайняти позицію на користь мрій всупереч дійсності. Можна кинути на кшталт геґелівського вислову: «Тим гірше для дійсності!». Героя твору це все пригнічує. «Перемоги піднімають на дусі, поразки знікчемлюють. А в нас уже стільки тих поразок, - навіть перемоги обертаються на поразки, як і наша омріяна Незалежність, яку ми зґавили і тепер почуваємося у своїй державі, як меншина у резервації». Можна постійно вигукувати: а чи за це боролися?! Але від цього краще не стане. «Транслюють молебень за всіх полеглих за волю і державність України. Чи ж за таку волю вони полягли, за таку державність?!»

Питання можна поставити й інакше. Може не все гаразд і з мертвими героями? Може, умовно кажучи, для руху у майбутнє Україні недостатньо ідей Шевченка, Грушевського, Петлюри, Бандери та інших з цього ряду? Може країна страждає на ідейну недостатність? А може ми вибудували ідейний мейнстрим, забувши про дуже важливі і більш складні лінії суспільної думки? Скажімо, в ідейній історії України є сильна екологічна лінія, яка дуже перегукується з запитами сучасного світу. Її можна репрезентувати такими іменами як Сергій Подолинський, Володимир Вернадський, Микола Руденко. В України є визначний син – Богдан Гаврилишин, один з членів Римського клубу, який написав нестаріючу книгу «Дороговкази в майбутнє».

Герої твору Ліни Костенко ці проблеми відчувають. Вони не ставлять їх саме в цьому ключі, але розуміють необхідність культурної самокритики. Це ще один аспект твору. Він і є дослідом у полі самокритики української культури і українського суспільства загалом. Герой записує: « Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і анти націй, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій. Шлунок у нашого суспільства безрозмірний, а спільного серця немає». Інколи в розмовах між персонажами твору проскакує розуміння того, що українцям треба не покладати відповідальність за свої невдачі на інших, а подумати про свою власну відповідальність. Лев, інвертований на пустелю досить жорстко висловлюється з цього приводу: «Знаєш, чому нашу історію не можна читати без брому? Не тому, що вона страшна, були страшніші. Тому, що вона при-ни-же-на. А відтак принизлива. У нас навіть відлік часу – від поразок і катастроф».

Словник опису проблем не сприяє їх розв’язанню, а лише пригнічує психіку. «День у день, з року в рік, все життя одне й теж – становище мови, яка гине, література, яка занепадає, історія, яку не можна читати без брому».

Сама авторка теж часом продовжує скаржитися на українську долю в такому ж дусі, пишучи, що українська нація важко хвора, що її вже здали в «історичний хоспіс». Вона пише про батька головного героя, що він перекладач з живих мов на мову напівмертву. Але вона дуже не любить шароварщину і відразливий український політично-пісенний ґламур. Через увесь текст проступає прагнення бачити Україну сучасною, пружною і сильною. Для цього нам і потрібна справжня культурна революція. Самокритика – лише перший крок на шляху до неї.

Схід – Захід і мавпа на пальмі Мерцалова

У тексті Ліни Костенко постійно виникає тема стосунків Сходу і Заходу України. Особливої гостроти вона набула у 2004 р. Герой твору часто поділяє боязнь перед Донбасом, вбачаючи у ньому загрозу для своєї ідентичності, для свого майбутнього. Такі настрої були властиві для киян. Вони і зараз є в Києві. Інколи ці настрої мають підґрунтям агресію з боку так званих «донів». Вони захоплюють місцевий бізнес, підминають під себе фінансові потоки. Але ці настрої живляться забобонами. Один із них і втілився в образі пальми Мерцалова. Цей майстерний витвір юзівського коваля сучасні очільники Донецької області перетворили на елемент її герба. Копія залізної пальми, викутої з суцільної рейки, зараз прикрашає бульвар Пушкіна в Донецьку.

В творі Ліни Костенко пальма Мерцалова уособлює собою щось загрозливе для України. «Панування гігантських рептилій, диктат головоногих молюсків, трансгресія кримінального елемента. І навіть новий національний символ – Пальма Мерцалова, виклепана з чавунної рейки у позаминулому столітті для всеросійського нижньогородського ярмарку»

Пальма Мерцалова бентежить героїв твору у зв’язку з появою на політичному горизонті В. Януковича. «Мабуть час уже нам приймати новий гімн – «Донбас порожняк не гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова».

Навіть переломний для героя рік починається з симптоматичного видіння: «2004 – й рік. Рік Зеленої Мавпи. Вона сидить на пальмі Мерцалова і їсть банани». А вже під час протестів на Майдані герой записує: «Приснилася пальма Мерцалова, на якій сидить мавпа і їсть наколоті апельсини». Алюзії тут пояснювати зайве.

Все це сприймається в особливому контексті загрози зі Сходу. «Атмосфера помітно міняється. На стінах з’являються метрові написи «ВСЬО БУДЕТ ДОНЕЦК!» В лексику міцно входять блатні салогани». Хто все це писав авторка не знає. Сумніваюсь, що написи робили донецькі. Навіть ті з них, кого називають донами, навряд чи в них були зацікавлені. Особисто мені доводилось бачити в Києві і інші написи на зразок «Донецьких – в Донецьк!». І схоже, що це вигадувалося в одному центрі. Тиражування подібних написів зараз без пояснень – це тиражування забобонів, які сіють розбрат в країні і відсувають вирішення суспільних проблем.

В. Януковичу пригадується все. І судимості, і важка манера говорити, і нестриманість, коли він називає політичних опонентів «козлами». В решті-решт, його образ зливається з міфічним образом Дракона з п’єси Є. Шварца. « Йшли на вибори, як на останній бій з Драконом. Увечері прикипіли до телевізорів. Хвилювалися переживали, хоча вже перші екзит-поли були обнадійливі - Дракон зазнавав поразки». Зміщення симпатій в бік одного з претендентів на посаду президента очевидне. Але ототожнення одного з конкурентів з Драконом – це вже явний перебір. За соціальними якостями претенденти не дуже відрізнялися. Вони були представниками капіталу. Їх відрізняли лише зовнішньополітичні орієнтації і певною мірою культурні програми.

Часто в тексті образ Януковича зливається з образом Донбасу. «Прибувають поїзди не за графіком. Під виглядом донецьких шахтарів до Києва підтягуються представники кримінального світу. Для них орендують приміські табори, санаторії, бази відпочинку. Зі Сходу посунув соціально занедбаний агресивний типаж». Подібний типаж є по всій Україні. І матюки однаково брудно звучать що у Донецьку, що у Львові. Протиставляти за цією ознакою Схід і Захід досить дивно.

Сама авторка відчуває небезпечність такого зміщення образів регіону і представників правлячого класу. Вона покладає відповідальність на владу. «Але влада розламує Україну. На Захід і Схід. На російськомовних і не-російськомовних». Вона намагається побачити справжній Донбас. «Уже приїжджають з Донбасу не куплені й не підпоєні, не декласовані й специфічні – приїжджають нормальні стомлені люди. Декого зняли прямо зі зміни. Дехто думає, що тут справді переворот. Дехто просто хоче розібратися, що, власне, діється у столиці».

Всі ці місця тексту – симптоматика гострих проблем з єдністю України. Ліна Костенко додає аргументів на користь того, що діалог між регіонами мусить стати одним з пріоритетів внутрішньої політики в нашій країні. Але для діалогу треба чітко відділити пальму Мерцалова (культуру Донбасу) від донів (панівного класу).

Росія як фантомний біль

Росію герой твору сприймає перш за все як загрозу. «Росія – це великий спрут. У всіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації». Треба відверто сказати, що це не просто думка персонажу. Це співзвучно тому, що думає сама авторка. І прикро, що її твір, який будуть читати і шукати в ньому відповіді на злободенні питання життя, тиражує забобони. Забобони небезпечні для їх носіїв. Адже вони не дозволяють адекватно бачити ситуацію, а отже управляти нею.

Образ Росії у Ліни Костенко теж двоїться. З одного боку, вона сильна. Десь тут відчувається прихована заздрість. «…То держава грізна й велика, переконана у своїй величі, і орел у неї двоголовий, може дзьобнути на два боки. В її жилах тече й пульсує нафта, з її ніздрів пашить голубий газ. Примучені нею генії відомі на увесь світ. Хоч яка паскудна імперія, а в очах світу важить». Цей образ контрастує з образом України в очах світу. Ось розмовляють друзі: «– Є обличчя нації. Не твоє, не моє, не чиєсь окреме. А портрет нації загалом, як він склався у рецепції світу. Тай у своїх власних очах. «Народ без честі, без поваги», словами поета. Є ж причина, що портрет саме такий. – Пензель був у руках імперії. – А кому ти це поясниш? В галереї народів світу українці виглядають саме так. Сучасна історія наша не додала кращих рис».

Але з іншого боку, Росія – теж хвора країна. «У кожної нації своя хвороба. У Росії – невиліковна».

Глухо звучать в творі думки про іншу Росію, яка може бути дружньою до України, з якою можна спільно розв’язувати проблеми сучасного світу. «”Мне стыдно за Россию. Она может начать стрелять. Но вот я выйду на Майдан и перестану бояться маленького человека в Кремле“ Це написав російський журналіст. Дивно. А чому ж дивно? Ми – інша Україна. Він – інша Росія». Шкода, але це недостатній багаж для діалогу і для взаємовигідної взаємодії.

Але Росія – це не суто зовнішній фактор. Російське питання – це одна з найголовніших проблем внутрішнього життя нашої країни. Для її успішного розвитку необхідна гармонія між українською і російською складовою нашого культурного життя. Те, що вирішити це питання неможливо шляхом витравлення російської складової, демонструє і сама авторка. З одного боку, вона іронізує над книгою Л. Кучми. «Наш президент, як завжди, подався до Москви, засвідчити свою відданість ідеї Єдиного Економічного Простору. А заодно й презентувати свою книгу, написану мовою сусідньої держави, гостро полемічна назва якої «Україна – не Росія» вразила всіх масштабністю історичного мислення». З іншого ж боку, вона не може побачити магію Києва, не звернувшись до М. Булгакова. «Булгаков недарма був киянином. Містика психологічних містерій огортає це місто. Тут ніколи не знаєш, прикинеться диявол чорним пуделем на срібному ланцюжку, чи архангел Мисаїл осінить крилами».

М. Булгаков дає герою твору образи для осмислення глобального світу. «Мабуть світ скучив за Третьою світовою війною. Фактично вона вже почалася. То там, то там глобус Воланда наливається вогнем і кров’ю».

У творі точаться суперечки про те, чи Микола Гоголь є російським, а чи українським письменником. Герої вирішують це питання так, що ідейно і образно він український, а мовою – російський. Мені ця суперечка здається зразком безглуздя. Навіщо ділити Гоголя? Раціонально можна знайти лише одне пояснення: щоб відірвати Україну і Росію. Вже дуже він їх міцно поєднує. Але їх поєднують незліченна кількість зв’язків. Шевченко, до речі, теж писав свої повісті і вів щоденник російською мовою. Мені подібні шляхи мислення здаються нічим іншим як культурними програмами самознищення. Найбільш плідною дією в культурі є множення. А операція ділення її руйнує.

Фантомний російський біль в Україні – це, до речі, один з елементів культурної програми тих мертвих героїв, які, на думку головного героя, тримають лінію оборону. Але, мабуть, не зовсім туди вони спрямували свою зброю. А може і зброя у них невідповідна?

Позитивна програма

Перервати «політичний Гелоуїн» можна тільки спільною дією. Спільна дія перетворює суспільство і активних особистостей. Отже, позитивна програма цілком відповідає очікуванням К. Маркса, що тільки у революційній боротьбі індивіди перевиховують самі себе. І варто підкреслити, що іншої надії історія нікому й не подарувала.

Тому наскрізною лінією через твір Ліни Костенко проходить історія наростання опору з боку суспільства режиму Кучми. Хтось про це забув, або дуже хоче забути. Користь твору в тому, що він нагадує про це. Спочатку дії опозиції не зачіпають товщі народного життя. Люди бояться помилитися. Неприродне поєднання комуністичних, червоних, з націоналістичними. Вперше в Україні така політична ідилія: об’єдналися ліві й праві, сірі, білі й волохаті, всі вимагають правди, всі несуть транспаранти. Дружина просить мене туди не йти. Вона не боїться, вона не вірить. – Надто багато червоної свитки, - каже вона. – Солопій Черевик би злякався».

Сам герой дуже хоче звільнення. Але йому заважає зневіра у прямій політичній дії. На його пам’яті дуже часто борці перетворювалися лише у знаряддя у вправних руках маніпуляторів. «Я схопився б за зброю, я пішов би на барикади. Мій День Гніву уже настав. Але у нас в яку ситуацію не ступиш, гарантована провокація. … Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів».

Людям для колективної дії потрібні лідери, але впевненості в політиках, які претендують на цю роль, не виникає. В творі досить тонко показано, як опозиційно налаштовані кияни придивляються до «нетипового Прем’єра» і до «леді Ю». Чоловіча частина обирає першого, жіноча – другу. Але повної віри не виникає. Увесь час людей гризуть підозри. «Міледі ж теж була і гарна, й смілива. Хтозна, чи немає там клейма на плечі».

Все змінюється після першого туру президентських виборів 2004 р. Люди обурюються несправедливістю і масово йдуть на Майдан. Ліна Костенко значно спрощує історію протистояння на Майдані. Вона бачить тільки одну сторону дії – спонтанність й порив до справедливості. Але політична опозиція готувалася до протистояння. Готувалася, використовуючи зарубіжні технології і допомогу. Відпрацьовувалися різні варіанти дії. На сам Майдан люди теж потрапляли по-різному.

Цього в творі немає. Його остання частина поступається за реалізмом усім попереднім. Навіть нагадує соцреалістичні описи революційних змін. «Здається, що й сонце сходить саме там. Над Майданом стоїть оранжева аура».

Я далекий від поетизації тих подій. Лозунг революції був використаний вождями лише для мобілізації очікувань суспільства. Про справжню революцію нейшлося. Але я розумію людей, які можуть сказати: « Я зрозумів, що моє життя закінчилося, Що України вже більше ніколи не буде. І я пішов на майдан». Мало того, я вважаю за справу честі зараз таких людей підтримати. Їх надії не справдилися, їхні вожді використали перемогу бездарно. Для нинішньої влади вони чужі і ворожі. Але ті, хто самостійно прийшов на Майдан, були справжніми патріотами. І їхній програш перетворився на наш спільний програш.

Але все це буде пізніше. В тексті є лише натяк та те, як все скінчиться. Мова йде про компроміс В. Ющенка з істеблішментом. «Якби він був прямо сказав: «Люди! Я зробив це, щоб вас не вбили». Люди б йому повірили. Ні, він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою».

Кульмінацією твору є відчуття людського братства, яке виникло на Майдані. Змінюється Тінейджер. «Я впізнав би його серед тисяч – компютерника з пальцями піаніста і обличчям поета. Посинілий від холоду, обмотаний помаранчевим прапором, він разом із іншими б’є в барабан на тому пагорбі навпроти Кабміну». Змінюється син головного героя. Разом з Борькою вони бігають на Майдан і починають говорити українською мовою. Поновлюються розірвані зв’язки. Головний герой бачить серед лав протестувальників свою дружину і свого батька. «Майдан - уже як всесвітній центр тяжіння. Кого тільки тут не зустрінеш! Бачив кількох своїх однокурсників, які давно вже повиїжджали, а тепер приїхали, і ми зустрілися, наче й не розлучалися». Нарешті в Україні оборону тримають живі. Тільки вони і здатні виправити помилки мертвих. Тільки їх взаємодія здатна визначити новий курс країни.

Пріоритет громадської дії – головне послання Ліни Костенко своїм читачам. І його треба підтримувати усіма силами. Тільки так ми можемо на щось розраховувати у цьому світі. Тільки так ми можемо змінити наше становище на краще.

Попередження

Дуже актуальним у творі Ліни Костенко є попередження про загрозу кучмізму. Справа тут не лише у конкретному Леоніді Кучмі. Він теж заслуговує на особливу розмову. Герой твору пише: « З тринадцяти років омріяної Незалежності десять років забрав цей фактично випадковий у нашій історії чоловік, який навіть не знав, яку державу будуємо, за правління якого Україна увійшла в смугу принижень і нестатків, корупції і ганебних скандалів, занепаду й переродження». Ці слова йдуть всупереч офіційній позиції щодо колишнього президента. Вже в період президентства В. Ющенка Кучма почав позиціонуватися майже як моральний авторитет. Ніхто серйозно й не намагався оцінити його правління.

Леонід Кучма прийшов до влади у 1994 році, коли в Україні йшов дерибан власності і в країні панував розвал. Треба віддати належне, він зміг певним чином стабілізувати країну. Ця стабілізація базувалася на поновленні радянського типу правління, але без радянської ідеології. Адміністрація президента замінила ЦК КПУ. Л. Кучма спирався на директорський корпус, якому відкрив шлях до присвоєння власності. Іншою його опорою стали колишні комсомольські керівники, які до цього часу перебувають на політичній арені.

Далі Л. Кучма створив режим бонапартистського типу, використовуючи своє становище для балансування між клієнтельними групами. Розділяв і владарював він по поняттям, а не відповідно до закону. При ньому центральна влада втратила будь-який моральний авторитет, ставши центральним оператором розподілу матеріальних і владних ресурсів. Цей режим став перепоною у розвитку країни. Але всі наступні роки після гострої суспільно-політичної кризи 2004 р. ми спостерігаємо лише розклад кучмістського типу правління. Йому на зміну ніяк не прийде щось більш життєздатне. Це стосується і правління В. Ющенко і початок правління В. Януковича. При останньому почалася реставрація всієї будови кучмізму.

Справа тут не в особистості В. Януковича. Я не можу заперечувати у нього амбіцій до реформ, щоб залишити свій слід в історії України. Але його оточення пашіє кучмізмом. І коли один з очільників Партії регіонів заявляє, що корупція у 10% корисна для України – це кучмізм. Коли всі дії плануються суто для досягнення близьких цілей без врахування інтересів країни – це кучмізм. Тому попередження Ліни Костенко на часі. Якщо наша країна повністю повернеться на стару траєкторію руху, то вона знову зійде на манівці і знову втратить час. І він знову буде змарнований для цілих поколінь, які перетворяться на знаряддя для досягнення цілей правлячого класу.

«Записки» Ліни Костенко тим і корисні, що вони продукують дискусії, не дають суспільству забути свій попередній шлях. Тому це твір потрібний. Він може посприяти тому, що наше суспільство, відштовхуючись від свого досвіду, підніметься над собою, а не впаде знову у маразм.

Ілля Кононов