Про роман почали говорити ще коли були опубліковані лише уривки: скажімо, на окремих Інтернет-порталах всерйоз обговорювали, чи могла справді медсестра-єврейка в повстанській криївці робити мінет пораненому… і таке інше.

 Значна кількість рецензій і відгуків з’явилася, коли книжка побачила світ, а її зміст переказували у живих журналах. З одного боку, це добре – на змісті тепер можна не зосереджуватися; з іншого – зле, адже мимоволі ризикуєш повторитися чи вдатися до полеміки...

Зрозуміло було заздалегідь, що той прошарок читачів, якому подобається творчість Забужко в принципі, сприймуть роман на ура, а ті, хто вважає її письмо заскладним чи надто емоційним, не будуть у захваті від 800-сторінкового тексту з подібними ознаками – звідси діаметральна протилежність відгуків: хтось проковтує «Музей…» за тиждень, а хтось  кидає читання, не дотягнувши до сотої сторінки, з присудом «яка нудота». Справді, авторка вустами своїх героїв неодноразово повторюється, поширюючи змістову частину роману звичним потоком свідомості. Однак, якщо в сучасній українській літературі пошукати аналогів творчій манері Забужко, то доведеться констатувати, що їх мало. Так само бракує сучасним авторам невимушених діалогів, здатності передати емоції, страхи, почуття, аби вони не сприймалися як гола схема. Словом, це багате інтелектуальне письмо, яке може приносити насолоду саме собою, а каменем спотикання стає передусім так званий ідейний зміст.

Справді, образ головної героїні Дарини Гощинської неодноразово викликає роздратування – через її зверхність і нелюбов до всіх, хто не належить до кола обраних. Відреченим же виявляється досить широкий прошарок поспільства – від дівчини-практикантки, яка, поза сумнівом, свою кар’єру на телебаченні робитиме ротом, до «здоровенного, гергепистого бабиська з кепським прикусом» , в якому безпомилково вгадується розвінчана  авторкою Ліна Костенко, чиє дисидентство нібито значно перебільшене самою поеткою.

Сказати б, не дуже коректно оцінювати зовнішність, а вже потім заслуги перед нацією. Але й тут Оксана Забужко є чесною, адже побутова стервозність Гощинської свідчить, що авторці вдалося створити багатогранний і неплаский образ, який викликає довіру значно більше, ніж ті паранормальні здібності, якими наділено  Дарину та її коханого Адріяна. Здається, значною мірою завдяки тому, що вони бачать сни, чують голоси і напряму спілкуються з минулим, закоханих піднесено до рівня чи не єдиних носіїв національної свідомості.

Звісно, ці міркування трохи не відповідають тенденції подавати «Музей…» як «велику книгу нашого народу» (прикметно, до речі, що ця цитата, яку вже полюбили застосовувати до роману,  належить до доробку «розвінчаної» Ліни Костенко), однак, оскільки це вже зроблено, то можемо погодитися – не дарма. У великому епосі Забужко є все, щоб вважати його інструментом для пробудження історичної пам’яті. Саме про це мріє авторка, говорячи у своїх інтерв’ю, що найбільший комплімент від читачів «Музею…» – коли  вони починають згадувати власні родинні історії, читай – національно самоідентифікуватися.

Стрижнева концепція роману «Музей покинутих секретів» пропонує українцям далі жити у стані роздлубування власних ран, розкопування своїх мерців, ненависті до своїх ворогів тощо. Зрештою, про це прямо говорить головна героїня, наголошуючи, що « … війна триває. Війна ніколи не припиняється. Тепер це наша війна, і ми її ще не програли». Утім, відповіді на питання «що буде, коли ми виграємо війну?» роман не дає. Можливо, тому, що українцям більш притаманно жити у стані війни і переможний фінал навіть важко уявити? Архіви буде розкрито, секрети викопано з-під землі, родини переживуть іще низку трагічних розчарувань, коли дізнаються, що їхні героїчні предки працювали зовсім на інші розвідки, – і війна триватиме далі.

Звісно, це тяжіння до вічної війни не є питомою ознакою лише українців, однак не можу не провести паралелі із виданим минулого року перекладом роману британської письменниці Зеді Сміт «Білі зуби». На тлі такого ж непримиренного протистояння релігійних, політичних, расових позицій лунає самотній голос однієї з героїнь, яка говорить про людей, що живуть звичайним життям, не аналізуючи архівів і не пригадуючи смертей: «Яке мирне існування. Яким гарним мусить бути їхнє життя. ... Найбільші травми в їхньому житті – це зміна лінолеуму. Сплата рахунків. Ремонт дверей. ... Нема горищ. Нема лайна на горищах. Нема скелетів у шафах. ... Вони не носяться, смакуючи те, що вони жахливо поламані. Вони не витрачають свого часу на те, щоб ще більше ускладнити собі життя. Вони просто живуть собі. Щасливі засранці. Щасливі вихрінки».

Звісно, роман Забужко пропонує читачеві зовсім іншу парадигму пам’яті, хоча вряди-годи в монологах персонажів і проривається констатація, що «їхнє покоління зужило всі національні резерви пафосу на століття наперед». Однак ні, ці резерви, очевидно, невичерпні, якщо навіть під локальну дитячу забавку в секрети підводиться солідна культурологічна та антропологічна база – так наші прабаби ховали під землю ікони, зберігаючи традиції посестринства. Зізнайтеся, прочитавши роман, ви відчули свою другорядність через те, що не закопували ґудзики й фантики, а, скажімо, стрибали в «резиночки»? Теж, до речі, гра, в якій сильно виявляються традиції взаємовиручки…

Отож, я би сказала, що роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» варто читати, але читати насамперед як справді добре зроблений художній твір з міцним сюжетом, прописаними характерами й багатою мовою. На окрему похвалу заслуговують частини про УПА, які сприймаються як досконала з композиційного погляду «повість у романі». Що ж до ідейного змісту – його сприйняття залежить від того, чи хочете ви брати участь у невидимій громадянській війні під проводом Оксани Забужко. 

Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. – К.: Факт, 2009.

Тетяна Трофименко