Re: цензії
- 22.04.2024|Ігор ЧорнийРозтікаючись мислію по древу
- 08.04.2024|Ігор ЧорнийЗлодії VS Революціонери: хто кращий?
- 04.04.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоЛеді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
- 03.04.2024|Марта Мадій, літературознавицяФантасмагорія імперського пластиліну
- 28.03.2024|Ігор ЧорнийПрощання не буде?
- 20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наукСвітиться сонячним спектром душа…
- 20.03.2024|Віктор ПалинськийУ роздумах і відчуттях
- 20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професорЖиттєве кредо автора, яке заохочує до читання
- 20.03.2024|Віктор ВербичНіна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
Видавничі новинки
- В «Урбіно» видали безсмертну «Емму» Джейн ОстінКниги | Буквоїд
- Рената Пйонтковська. "Китиха"Дитяча книга | Буквоїд
- Фредерік Верно, "Рейвах"Книги | Буквоїд
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
"Музей..." Оксани Забужко - книга для емоційних людей
Важко заперечити, що саме вихід довгоочікуваної нової книжки Оксани Забужко „Музей покинутих секретів” став найбільшою літературною подією зламу 2009-2010 років, а також найбільшою публічною подією від літератури. І порції накладу, що з’являються в книгарнях, миттю з них зникають, мов вітаміни С під час нещодавньої так і не проясненої епідемії.
Чому така назва? Річ у тім, що одним з головних образів роману є „секрет”, у який часом бавляться малі дівчата – колаж з усіляких цікавих предметів, накритий скельцем і присипаний землею в місці, відомому тільки двом. Такий „секрет” стає ніби символом забутої чи прихованої історії, так само захованих культурних артефактів, просто емоцій і думок інших людей, про які нам буває часто непросто здогадатися.
Герої Забужко займаються, власне, тим, що такі секрети вишукують.
Отож, сюжет „Музею покинутих секретів” значною мірою детективний. Чи, краще сказати, з певного кута зору його можна прочитати як детектив.
Успішна, але чесна журналістка Дарина Гощинська та її коханий Адріян Ватаманюк намагаються розслідувати дві таємниці. Перша – життя й загибель Олени Довган, далекої родички Адріяна, що воювала в УПА. Друга – загибель приятельки Дарини, художниці Владислави Матусевич в автокатастрофі на тому ж місці, де колись розбився Чорновіл, та зникнення її картин, що були в машині.
Паралельно з-під землі викопується чимало інших секретів на тлі штрихової, але вельми масштабної картини української історії від сорокових років до першої половини 2004-го. Втім, у цього роману зовсім не детективне саме письмо – чого варте лише те, що одним з головних методів розслідування для наших героїв є… перегляд снів!
Здається, вже сказане про „Музей покинутих секретів” може викликати величезний скепсис у багато кого з потенційних читачів. І це не випадково. Книга-бо виразно розрахована на емоційних і не надто скептичних за суттю людей.
Не думаю, що це варто вважати перевагою чи недоліком, просто так є.
Вже навіть сам набір імен головних персонажів, численні приклади цілеспрямованого позитивного пафосу, наївне менторство декого з героїв, цікаві зразки пестливої „домашньої” мови – всі ці речі навряд чи вповні приймуть прихильники іронічного письма. Але ж не може бути вся актуальна література однаково іронічною і відстороненою! В тім і полягає одна з важливих речей, яку маніфестує роман Забужко: сучасна якісна українська література успішно долає ще один комплекс, вона вже не боїться бути не-іронічною. А заразом перестає лякатися слів і реалій, затаврованих у дев’яності й двотисчяні роки смисловим зв’язком із “шароварщиною”, „просвітянством” і т.п.
У чи не першій розлогій рецензії на роман Ростислав Семків натякає на певну „невчасність” книги – мовляв, маємо складний модерний роман, час на які вже минув. Не знаю, мені видається, що якраз широка стилістична варіативність, прийнятність різного письма і стилізацій є однією з головних особливостей теперішньої епохи, тож підстав перейматися вчасністю чи невчасністю проявів культури не бачу сенсу.
До речі, якщо вже зайшлося про стиль.
Письмо Оксани Забужко в цій книжці на диво реалістичне. Не Образи (вони часто дуже метафоричні, фантасмагоричні й химерно плутані), не сюжет, а саме виклад – він навіть у випадку внутрішніх монологів нагадує радше не модерністичний потік свідомості, а сумлінний переказ, такі собі „миттєві мемуари”. Можливо, саме завдяки цьому „Музей покинутих секретів” вийшов дуже жвавим і цілком читабельним.
А роль художнього викривлення і зміщення на себе значною мірою взяла мова – як і завжди в Забужко, вона цікава: виразно експериментальна, десь археологічна, десь діалектна, сленгова чи суржикова. Втім, функціонально грамотному читачеві це не перешкодить, а навпаки зробить текст багатоплановішим, об’ємнішим.
Іноді, правда, така „мовна політика” спричиняється до всіляких шорстких побічних ефектів (особливо в перших частинах – „залах” – книжки) на зразок того, що чи не всі особи, про яких ідеться, одержують характеристику на зразок „сердешний”, дещо нав’язливо й недоречно виглядає і надмірна кількість усіляких вигуків та вставних слів підкерслювального характеру.
Як уже говорилось, історія – важлива частина „Музею покинутих секресів”. Бойові дії за участю УПА, радянський застій, події 1990-1991 років, перша половина двотисячних та інші, менш підкреслені історичні епохи й події постають детально прописаним тлом особистої та сімейної долі героїв.
Як чомусь часто трапляється з книжками Забужко, напевно, варто чекати на звинувачення в історичній недостовірності.
Десь, може, не досить реалістично виявиться відтвореним повстанський побут або раптом не підтвердиться історія з київським палацом „Україна” (за сюжетом, батько Дарини бере участь у створенні його першої, гарної версії, котру потім, за наказом влади, доводиться спростити і з цього починаються його митарства, що закінчаться психушкою й смертю – насправді, важко уявити, як цей палац міг бути „ще красивішим”). Хтось зверне увагу на непевну географічну локалізацію місця загибелі Чорновола чи не повірить, що там і справді ховали жертв Голодомору. А втім, те, що книжки Оксани Забужко сприймають не розрізняючи художній вимисел від рального життя – напевно, непоганий комплімент авторці.
Але історичний контекст тут не зовсім для того, щоб розповісти нам про забуті сторінки недавньої минувщини. Передусім саме історія контролює, зрадив герой себе й інших чи ні. Зазвичай зрада супроводжується зреченням історії, відмовою від пошуку знань про минуле, небажанням „доробляти за предками недороблене” і штучним накрученим цинізмом. Натомість, зберегти себе в цій книжці означає також і пошук „секретів” минулого, прагнення втілити недовтілене.
Леонід Плющ пише, що „Музей покинутих секретів” – роман про те, як зберегти себе, не зрадити. Але значною мірою – це й роман про зраду, всі його герої, навіть найпозитивніші, так чи інакше зраджують, у тім числі й історію. І в цьому, крім житейської мудрості – суто текстуальна здорова противага пафосній риториці „Музею…”.
Хай як кумедно-героїчно виглядають порядними принциповими інтелігентами та заразом палкими прихильниками шмоток з брендовими наліпками деякі персонажі на початках, неможливість до кінця твердо пройти випробування на вірність собі й іншим різко й переконливо збиває той пафос. А ще „впокоєнню” пафосу служить і те, що під кінець книги різні сторони барикад символічно дістають шанс на примирення – хлопчик, якого взяв у львівському дитячому будинку енкаведист, що вбив Олену Довган і якого виховав пересічним гебістом, виявляється сином упівського партизана.
Але історія – не лише випробування пошуком.
Це ще й звичайнісінька цікавість такого пошуку. Те, що останнім часом просто висить у повітрі сучасної української літератури, недостатньо використані мегатонни цікавого матеріалу родинних та інших історій. Зрештою, просто бажання, всупереч українським традиціям, історію цінувати.
Усілякі родинні саги та інші тексти подібного характеру в концептуальному виконанні починають у нас активно з’являтися (згадати хоч би й Санченкове „Весілля з Європою”), відомо й те, що багато хто з письменників планує ближчим часом щось таке написати, тож роман Забужко безумовно тільки підсилить та надихне цю тенденцію. Хоча декому з авторів після виходу „Музею…” доведеться переосмислити свої задуми.
Додаткові матеріали
- Оксана Забужко презентувала свій новий роман
- Оксана Забужко повернула Ірині Вільде голос
- «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко побачить світ німецькою
- Оксана Забужко. «Музей покинутих секретів»
- Оксана Забужко: «Абсолютний „маст рід“ для кожного освіченого українця - «Холодний яр» Горліса-Горського»
- Оксана Забужко в "музеї" УПА
- Купка емоцій на тему сучасної української літератури
- Оксана Забужко. Зрощення пам´яті або неполітичні підсумки року
- Оксана Забужко: «Війна триває, і ми її ще не програли»
- Оксана Забужко про розкіш, новий роман і гру
- Оксана Забужко: «Україна нагадує «важкого підлітка»
Коментарі
Останні події
- 25.04.2024|12:38Казковий детектив
- 25.04.2024|11:00У "Віхолі" побачила світ книжка Катерини Липи "Історія архітектурних стилів, великих і не дуже"
- 24.04.2024|16:50У Києві стартує фестиваль "Книжкова країна"
- 24.04.2024|11:49Олена Чернінька презентує книжку "Лемберґ: мамцю, ну не плач" у Червонограді та Луцьку
- 24.04.2024|10:47"Лабораторія" влаштовує гаражний розпродаж!
- 24.04.2024|09:57Видавництво Анетти Антоненко перевидасть «Пасажира» Патріка Сенекаля
- 23.04.2024|19:34Лауреаткою премії Drahomán Prize-2023 стала Катажина Котинська
- 23.04.2024|14:56Open call на участь у благодійній виставці “1000 ШЕДЕВРІВ, ЗНЯТИХ НА СМАРТФОН”
- 23.04.2024|10:59У Києві презентують роман Галини Лицур-Щадей «Вдома чекає Марко»
- 23.04.2024|09:20Стартував передпродаж на роман Артема Чеха «Пісня відкритого шляху»