Жанр: ретро-детекти 

Географія нового роману Богдана Коломійчука як ніколи широка. Спершу автор мандрує з читачем до романтичної Венеції, де не ясно, за що італієць, котрий видає себе за видавця, вбиває швейцарського журналіста й перекладача. Потому дія переміщається до Бадену, і читач стає свідком дивної оборудки між молодим лікарем тамтешньої психіатрички та його пацієнтом – росіянином, який потім тікає з лікарні. Аж потім на сцену виходить Адам Романович Вістович, постійний персонаж циклу – у швейцарському Берні він випадково зустрічає давнього недруга, полковника австрійської військової розвідки Альфреда Редля й пристає на його пропозицію повертатися до Лемберга експресом, бо полковник має два зайвих квитки. Нарешті, в самому Лемберзі підлеглий Вістовича, молодий сищик Антоні Самковський, без особливого успіху розслідує серію жорстоких убивств поліцейських.

Досвідчений читач детективів зрозуміє: всі ці персонажі та сюжетні лінії неодмінно перетнуться. Так воно і є. Проте особливістю «Експресу до Галіції» є розгорнута, деталізована оповідь, що не характерно для більшості попередніх творів Коломійчука. Ні, автор не зрадив своєму фірмовому телеграфному стилю. Натомість пішов далі не лише попереднього роману «Готель «Велика Пруссія», а загалом далі інших творів циклу про Вістовича. Хто знайомий із ними, мусить визнати: крім головного героя і почасти – вірного Самковського, решта персонажів або прописана пунктирно, поверхово, або взагалі виконує представницьку функцію, не більше. Автор своєю волею рухає ними, мов саморобними картонними фігурками на ігровому полі, теж накресленому від руки, а отже – недбало. Ще й грає за лише йому одному відомими правилами, зосередившись на сюжеті й ігноруючи історії дійових осіб.

Таким чином, «Експрес до Галіції» виглядає глобальною роботою над помилками, і читач бачить об`ємних персонажів, кожен із яких справді важливий для автора. Натомість проглядається інша проблема: більшість із них не важливі для сюжету. Наприклад, застрелений у Венеції перекладач Антон Піллер – його фукціонал значно менший, ніж у того, хто його вбив, приватного детектива Доменіко Салтіні. Сам же Салтіні важливий тим, що випадково гине в купе експресу, прийнявши смерть замість Вістовича.

А для самого Вістовича смерть того, хто зайняв його місце, чомусь не стала аж такою важливою. Настільки прохідною подією, що він, вирахувавши не лише вбивцю, кримінальника Грумма, а й замовника – полковника Редля, заявляє просто: «Завдання спрощується, коли знаєш, хто хоче твоєї смерті». Тобто, досвідчений поліцейський з помітною байдужістю ставиться до того, що мандрує в одному експресі з замовником замаху на власне життя. Ще й займається шаленим сексом із підлеглою Редля, котра в курсі всіх справ.

Основні події, тобто – розслідування серії вбивств, починаються вже з поверненням Вістовича до Лемберга. А це – вже після того, як прочитано дві третини роману. Далі детектив приймає естафету в авантюрного роману і пружина вже розкручується впевнено, як того вимагає закон жанру. Коломійчук вправно експлуатує елементи нуару, додаючи «чорні» нотки до класичного «процедуралу» й занурюючи читача у фірмову похмуру атмосферу Львова початку ХХ століття. До речі, увесь цикл «Лемберг» - це чи не єдина в українській художній, не лише детективній прозі, десакралізація австрійського періоду. Львів постає не модерно-романтичним, просякнутим ароматами кави, квітів та вишуканих лікерів, а заледве не середньовічним містом із відповідними звичаями.

Між двома шарами роману, авантюрно-шпигунським та власне детективним, є різниця, яку помітить досвідчений читач. Зокрема, Вістович зустрічає Редля в Берні випадково, як він сам вважає – через вибрик долі. Фактор випадковості в детективі має місце, про що писав дослідник жанру Абрам Вуліс у своїй книзі «У світі пригод». Проте автор не обмежується однією випадковістю – подорож Вістовича в експресі теж вибрик долі. Нарешті, випадковою є й нагла смерть Салтіні. Вона потрібна авторові для того, аби Вістович – знову випадково! – заволодів оригіналом порнографічного рукопису, що компрометує міністра юстиції. Подібна череда непередбачених подій мимоволі нагадує гру в піддавки не лише з героєм, а й з читачем.

Тим не менше, «Експрес до Галіції» - вдалий атмосферний ретро-детектив, котрий вчергове фіксує вподобання значної категорії небайдужих до жанрової літератури українців. Відгуки в соцмережах є тому підтвердженням: читачі відзначають сеттінг і найменше звертають увагу на надмірне захоплення другорядними лініями й персонажами. Зрештою, професійних авторів у цьому сегменті не так уже й багато, аби чіплятися до дрібниць. Тим більше, якщо вони дають розгорнуту картину життя Європи сторічної давнини.

Оцінка*****(-) 

*  Жодної надії;                                   

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                                 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                                 

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                                 

***** Так тримати!                                 

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                             

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.