Кримінальне чтиво

Ідеальні злочини без ідеальних героїв

Постріл на сходах. Детектив 20-х років. Упорядник Ярина Цимбал. – Київ, «Темпора», 2016 – 525 с.

Жанр: детективи, яких сучасники не пишуть

«Більшовичка! – крикнув жандарм. – Держіть її! Це більшовичка! Більшовики! Комуністи! Арештувати їх! » - ця цитата викликає в серці сучасного українця радісний трепет, а цитований твір – зразком актуальної белетристики на теми декомуназіції. Тим не менше, у повісті Юрія Смолича «Господарство доктора Гальванеску» комуністи – персонажі позитивні. Як і в творах інших авторів антології: Дмитра Бузька, Гео Шкурупія та Юрія Шовкопляса. Проте жодних комуністичних гасел вони не проголошують, і взагалі партійна приналежність головних (у Бузька, Шкурупія та Смолича) й другорядних (у Шовкопляса) дійових осіб виглядає прикрою як для сучасного читача необхідністю, даниною часу написання – 1920-ті роки ХХ століття, точніше – їх друга половина.

Абстрагуватися від партійної приналежності як авторів, так і персонажів треба хоча б тому, що кожен окремо і всі разом вони пропонували своїм сучасникам і нашим дідам-прадідам на диво якісні зразки гостросюжетної літератури, свідомо заточеної на масового міського читача. А упорядник Ярина Цимбал – нагадує тим, хто знав, і звертає увагу тих, хто поняття не мав: шанс на позитивну динаміку розвитку українська україномовна масова, в даному випадку – детективна й пригодницька література – мала. На жаль, сучасний стан українського кримінального чтива не дає оптимістичних прогнозів: шанс втрачено й треба починати фактично з нуля.

Перш, ніж читати самі твори, варто звернути увагу на біографічні довідки. Двоє працювали сценаристами на Одеській кінофабриці, й досить успішно. Двоє інших в різний час займалися журналістикою як практики й теоретики, при цьому один із цих двох був також причетний до театру – грав на сцені. Кіносценарист, журналіст, актор, театральний драматург – кожен із цих видів діяльності зобов’язує не захоплюватися словотворенням, мовними філологічними експериментами, взагалі експериментами з формою. Натомість основна увага приділяється змісту, і зміст має бути цікавим широким масам, глядацьким та читацьким. Інакше, даруйте, за можливість прочитати ваш твір люди не платитимуть грошей, а фільм за таким сценарієм, де форма, за нинішньою українською традицією, домінує над змістом, не буде користуватися попитом і квитка на його перегляд ніхто не купить.

Кожен пропонований твір – данина тогочасній моді. Часи НЕПу вимагали динаміки, недавня війна лишалася в пам`яті, ветерани ходили по вулицях і працювали в конторах. Так, більшовицька Росія перемогла Україну в тій війні, проте до упокорення страшним голодом було ще десять років, ніхто подумати не міг, що таке станеться. Тому для української, причому – україноцентричної міської інтелігенції чекісти-комуністи як позитивні персонажі вважалися нормою. Навіть більше того: з них дозволялося кепкувати. Без злості, без ядучої сатири – з гумором, як на той-таки Конан Дойл підсмикував недолугу британську поліцію, а поліцейські в романах Агати Крісті заглядали до рота ексцентричному Пуаро та леді пенсійного віку міс Марпл.

Представлені автори без комплексів та боязні бути приниженими високочолими колегами  орієнтувалися на розважальну белетристику. Демонструючи при цьому серйозний підхід до несерйозних жанрів і, схоже, орієнтувалися на західні зразки малої прози. У біографічних довідках цього не сказано, але є всі підстави підозрювати: письменники, народжені до більшовицького перевороту, мали пристойну освіту, в тому числі – знали бодай одну іноземну мову, крім російської. Кожен напевне захоплювався прочитаними чи в оригіналі, чи в російських перекладах пригодами англійських, французьких та американських сищиків. Тож, маючи таланти, адаптувати західні схеми до тогочасних українських, хай і радянських, реалій їм було не складно.

Найменше до чисто пригодницького жанру належить оповідання Дмитра Бузька «Льоля». Швидше це любовна історія про те, як почуття чекіста переважили виконання ним професійного обов’язку. Хоча чекіст, котрий дав волю людським почуттям у 1925 році, вже в наступному десятилітті й далі ставав «ворогом народу»: в літературі та житті.

Зовсім інше рішення щодо ролі хай не чекіста, але все одно – комсомольця товариша Павлюка пропонує у «Провокаторі» Гео Шкурупій. Цей невеличкий твір – чудовий, ризикну навіть сказати – ідеальний зразок атмосферного детективу. Розслідування вбивства в замкненій кімнаті, за вікном якої – буревій із лютим дощем, читачам із фантазією нагадає перегляд фільму в форматі 3D: ефект присутності абсолютний.

З трьох творів Юрія Смолича один доволі суперечливий, коли йдеться про жанрове визначення. «Мова мовчання» швидше репрезентує так званий «соціальний» напрямок і перегукується з досить непоганою як для майбутнього двічі лауреата Сталінської премії повістю Олексія Толстого «Гадюка» (екранізованої, до речі, київською студією ім. Довженка в 1965 році). Трагедія жінки на війні та відразу після війни тематично виходить за суто жанрові, розважальні рамки. А з огляду на досить репрезентативний доробок Смолича без повісті «Півтори людини» ця антологія цілком могла б обійтись, нічого не втративши. Бо зразок шпигунського твору, коли ворогам свербить викрасти план будівництва Дніпрельстану, виглядає архаїчним і не актуальним навіть як творча спадщина з жанрової літератури.

З верхом врівноважує представлення згадана вище повість «Господарство доктора Гальванеску». Датована 1928 роком, вона співзвучна часу, коли проблема експериментів над людської природою з метою вивести «ідеальну людину» не лише порушувалися в європейській масовій літературі, а й виражалися в цілком легальних науково-практичних розробках радянських вчених, котрих благословив особисто товариш Сталін. Старт на початку ХХ століття друг, як потім з`ясується, Радянського Союзу, британський фантаст Герберт Веллс у «Острові доктора Моро». Переспів можна побачити в «Собачому серці» Михайла Булгакова та «Людині-амфібії» й «Голові професора Доуеля» Олександра Беляєва. Трохи раніше на європейські екрани вийшов один із перших горорів у історії кіно – «Кабінет доктора Калігарі» Роберта Віне, котрий, поза сумнівом, вплинув на настрої 1920-х. Відразу за ним був «Голем» Пауля Вегенера.

Навряд чи Смолич ці стрічки бачив. Але тенденції літали в повітрі. Й не оминули тогочасну Україну, що означає: на той час наша культура, хай і з поправкою на перемогу пролетаріату, все ж мала змогу перебувати в актуальному західному контексті і, як тепер кажуть, уловлювати й відчувати тренди. Український письменник Юрій Смолич їх відчув. І створив напружений, у голлівудському дусі шалений твір. Де екшен не дає перевести подих, а фінал приємно дивує. Принаймні, від героїні, комуністки Юлії Сахно, яка викриває заборонені експерименти й намагається вивести недоброго доктора на чисту воду, таких способів вирішення проблем,  як описав автор, точно не чекаєш.

Юрій Шовкопляс виводить першого і до кінця 1960-х років – останнього серійного персонажа в українській детективній літературі: харківського лікаря Михайла Григоровича Піддубного, зовні й навіть повадками подібного до згаданого вже Еркюля Пуаро. Проникливий медик розкриває прості на перший погляд злочини, здебільшого – побутові. Але робить все правильно, сумлінно дотримуючись законів обраного жанру. Автор навіть експериментує. «Норовистий кінь» - якоюсь мірою переспів оповідання Конан Дойла «Срібний». Чудовим зразком української готики є «Фіалковий колір». А «Фантастика над тропіками» - зразковий горор, де навіть логіка проникливого лікаря переплітається з ірреальністю: адже він нічим не може довести свої пояснення горам трупів на палубі покинутого серед моря корабля-привида.

Хтозна, як далі б розвивалася українська гостросюжетна література, аби на тридцять наступних років її не кастрували й не зачистили. Показово, що в антології представлено чотири якісних автори. Від середини 1960-х до кінця 1980-х в українській радянській літературі їх точно не було більше: Ростислав Самбук, Володимир Кашин, Василь Кохан, на ниві ідеологічно правильної «шпигунської» працювали Юрій Дольд-Михайлик (частково заборонений), тандем Петро Поплавський – Юрій Ячейкін, близький до КДБ Микола Далекий. Були ще окремі й безсистемні автори, і «жіночого» детективу не фіксувалося взагалі. Від 1991 року по цей день можна назвати не більше десятка українців, постійно працюючих у гостросюжетній літературі. І до рівня оповідань Юрія Шовкопляса поки дотягують одиниці…

 

 Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:              

*  Жодної надії;                

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;              

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;              

**** Хочеться краще, але загалом поживно;              

***** Так тримати!              

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.             

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.   


Книжки з низької полиці. Введення в рубрику       

Оцінка*****



Додаткові матеріали

Кращі гостросюжетні романи` 2015. Авторський рейтинг
Вуду: українська версія
Шпигунські пристрасті імперії
…І прийде хаос
Кошмар у Південній Америці
Кримінальне потойбіччя
Імперія впала, хай живе сищик!
Їх поміняли місцями
Зниклий пеніс, зомбі на фронті та інші справи найкращого сищика
Подвиг розвідника
Топ-5. Кращі гостросюжетні романи-2014. Авторський рейтинг
Іноземне чтиво`2014: українською менше
Хто підставив польського шляхтича?
Убивство в старих ритмах
Вбивство в золотих традиціях
Якщо ти летиш в літаку, і падає твій літак…
Бла-бла-бла плюс ракурси пригодницького фільму
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери