Re: цензії

Початок ХХ століття, Австро-Угорська імперія, місто Львів. Саме тут, у поліцейському департаменті на вулиці Академічній, працює комісар Адам Вістович. Він, як личить створеним у наш час героям незалежно від того, в якому часі живуть самі герої, має традиційний набір чеснот, котрий за бажанням можна вважати таким собі «соціальним пакетом». Вістович зловживає алкоголем, тримається незалежно з начальством, діє на свій страх і розсуд, приймає правильні рішення і не має стабільний стосунків із жінками. Дружина-актриса десь є, але чи вони розлучені, чи збираються – не зовсім ясно. Та й не треба,бо то не головне. Важливіше для детективу – злочин, процес розкриття і мотив злочинця.

Вперше Богдан Коломійчук познайомив своїх читачів із Адамом Вістовичем у повісті «Німфи болю». Вона відкриває збірник «Таємниця Єви» http://karalevna.com.ua/what_to_do/286-bogdan-kolomiychuk-taemnycya-evy/, і перекочувала до згаданої книги, відкривши її. Адам Вістович, розслідуючи обставини загадкової смерті доньки соляного магната з Борислава, виходить на слід серійного вбивці, котрий приводить комісара до підпільного клубу мазохістів. Водночас сищик у розслідуванні ступає на територію політичної поліції, і надалі періодично конфліктуватиме, крім свого шефе Шехтеля, з полковником Альфредом Редлем.

До речі, тут читач має чи не першу нагоду познайомитися через літературного персонажа із реальною особою. Альфред Редль існував насправді, і в час, описаний у «Німфах болю», дійсно керував агентурним відділом військової контррозвідки Австо-Угорщини. Та вже наступного, 1903 року – час дії повісті «В`язниця душ» Редля завербували росіяни, зловивши на гомосексуальних зв’язках. Підпільне статеве життя призвело до того, що Редль заразився сифілісом, вийшов із гри, був викритий та застрелився. Більше про це бажаючим розповість фільм Іштвана Сабо «Полковник Редль», котрий був у пізньорадянському прокаті.

Цей невеличкий екскурс має на меті показати: Богдан Коломійчук обмежується в оповіді простотою викладу та скупими деталями, за більшістю з яких відчувається знання висхідного історичного матеріалу. Всі три повісті, включені в перший цикл про пригоди Адама Вістовича, не є в повній мірі атмосферними, як належить ретро-романам. Проте пунктирні, навіть штрих-пунктирні лінії, за якими можна поринути в епоху за бажанням, ніхто туди не затягує, в повній мірі компенсуються чітко прописаними детективними лініями.

У повістях Коломійчука нема нічого зайвого. Порівняно з його дебютним романом «Гра вельмож» він тут – підкреслено мінімалістичний. Його як автора цікавить чітке дотримання правил детективної гри: злочин – хибний слід – протидія ворога – останній шанс – несподіване викриття. Відчуття жанру допомагає автору на невеликому за обсягом полі кожного твору створити для героя критичну ситуацію. Це не лише конфлікти з шефом та «суміжником» Редлем: комісара б’ють по голові, беруть у полон, прирікають на смерть у дірявому човні зі зв`язаними руками тощо. Всякий раз Вістович викручується, хоч автор принципово не робить його суперменом.

Проте варто зважити на цікавий і показовий нюанс. З трьох повістей дві – «В`язниця душ» і «Ніхто з Данціга» завдяки авторській волі та фантазії показують двобій комісара кримінальної поліції із потойбічними силами. У першому випадку він викриває ловця людських душ, шукаючи вбивцю політика. В другому взагалі нагадує Ван Гельсинга, зіткнувшись під час розслідування з вампіром. Це дещо конфліктує як із реалістичним детективом, так і з ретро, переводячи твори на територію готичної літератури. Ризикну назвати повісті Коломійчука зразками української неоготики, і нехай визначення не відлякає шанувальників жанру.

Навпаки, поєднання вкотре ставить серйозну проблему відсутності в українській жанровий літературі сегментів та авторів, здатних їх заповнити. Дивно виглядає, що Україна, багата на традиції готичної літератури й маючи величезний пласт культури, пов’язаної з містичним та ірраціональним, практично не представлена відповідними жанрами, зокрема - горорами.

Бог із ним, із Стівеном Кінгом. В Україні сю скалу лупали Олександр Шевченко («Глибинка»), Михайло Бриних («Хліб із хрящами»), Борис Левандовський («Бабай»), Василь Москаленко («Тризубер»), пробувався Олександр Іраванець («Очамимря») і… здається, все. За два десятки років існування української белетристики. Були окремі оповідання, та вони все одно не зробили погоди. Разом із тим точно знаю: є десятки рукописів саме таких жанрів, але видавці з різних причин ігнорують горори та містичні трилери.

Через те поєднати детектив із містикою у Богдана Коломійчука – і потреба, і приклад безвиході. Коли є бажання розвивати містичні трилери, що відповідає українському менталітету, та не створено платформи для цільової аудиторії. Те ж саме, до речі, можна закинути іншому автору ретро-детективів, сумчанину Владиславу Івченку. Його сищик Іван Карпович Підіпригора теж частенько виходить на герць із драконами та зомбі…

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику